Юрій ЗIНЬКО, професор, декан факультету історії, права і публічного управління Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського:
— Наш факультет був створений рівно 100 років тому, в буремну добу національно-визвольних змагань українців. Можливо, саме через це в його стінах завжди — видимо чи невидимо — об’єднувалися люди, які вболівали за долю України, тобто займалися не лише науковою чи викладацькою діяльністю, а й вели активну громадську роботу. Факультет був і залишається одним із найпотужніших підрозділів педуніверситету. Крім підготовки фахівців з історії, права, публічного управління та адміністрування, ми готуємо бакалаврів, магістрів, аспірантів і докторантів.
Наші викладачі задіяні в багатьох проектах і наукових дослідженнях, які виходять за межі університету. Зараз, наприклад, наші спеціалісти на замовлення облдержадміністрації працюють над зводом пам’яток архітектури і культури Вінницької області. Уже підготовлена перша частина по Вінниці, на черзі — райони області. Також ми перебуваємо в тісній співпраці з Варшавським університетом, зокрема Інститутом етнографії та антропології, з Університетом імені кардинала Стефана Вишинського. Щорічно відбуваються обміни викладачами, етнографами, проводимо спільні науково-практичні конференції, дослідження, розвідки. Також реалізуємо спільний проект з німецькими колегами, який присвячений людям, котрі були страчені нацистами під час Другої світової війни. Ідеться передусім про знищення хворих вінницької психлікарні. Цей проект розрахований на три роки і вже на завершальному етапі. Результати дослідницької роботи вражають, але це тема окремої розмови.
З поганого — відчувається певне занепокоєння через те, що відбувається «нагорі». Найбільше непокоїть доля наших захисників. Щодня ми чуємо про загиблих та поранених. І так — уже шостий рік поспіль. Тривожить доля України, бо проти нас — сильний ворог. У мене старший онук уже дорослий юнак, щодня хвилююся за його майбутнє, хочу, щоб він жив у мирній країні. Як історик, я розумію, що це протистояння почалося не шість років тому, воно триває століття і так просто це не закінчиться. Адже це цивілізаційне протистояння за Київську спадщину, історію якої росіяни собі присвоїли, і вони не відступлять, бо без цього міфу немає Росії, немає імперії. Тому завдання — навчитися жити у тривозі, навчитися бути щасливими в негативі, нарешті навчитися захищати і оберігати своє.
Олена ДАНIЛОВА, координаторка проекту «Побачити невидимих, почути мовчазних»:
— Останнім часом складається враження, ніби живу у двох паралельних світах. Перший — це дім, діти, громадська діяльність з ОТГ. А другий — це робота з безхатченками в межах соціального проекту «Побачити невидимих, почути мовчазних». Ми звикли бачити їх і оцінювати за стереотипами: п’яні, бридкі на вигляд люди, від яких тхне. Але насправді, коли починаєш копати глибше, то розумієш, настільки різними можуть бути ситуації, через які вони залишилися без даху над головою. Це спонукає замислитися над нашою байдужістю, бо власне ми не помічаємо, що робиться довкола. Ми не розуміємо, що людям потрібна підтримка, комусь досить просто доброго слова. І це стосується не лише рідних, а й сусідів, знайомих, від яких намагаєшся відгородитися, бо у них щось недобре трапилося. Із цього ти розумієш, що може бути межа, момент, — якщо не підтримаєш, не підкажеш, не покажеш, то це примушує людину опинитися на вулиці, а звідти уже витягнути її дуже важко.
Так, у Вінниці є багато волонтерів, які допомагають безхатченкам, особливо при церквах, де їх годують шість разів на тиждень. Але зараз ми розуміємо, що в цій справі потрібна системність. Тому перш ніж створити притулок для безхатченків у Вінниці, ми проводимо дослідження, спілкуємося з безпритульними, службами, вивчаємо міжнародний досвід і по Україні, адже в багатьох містах уже діють подібні заклади. Все це заради того, щоб визначити потреби цих людей — базові й загальні. Адже муніципальний притулок, який є фіналом нашого проекту, має бути без релігійної чи спонсорської причетності. У ньому працюватимуть ментори, які здійснюватимуть супровід людей, які потребують підтримки і хочуть повернутися до нормального життя — з роботою і житлом.
Але вже зараз ми помічаємо, що до безхатченків, які відвідують церкви, щоб поїсти, долучаються пенсіонери. Вони мають дітей і житло, але не можуть прожити на пенсію. І на це боляче дивитися. Приходить бабуся, котра каже, що має родину, але водночас на її тілі помітні синці — син пропиває її пенсію і знущається над старенькою. Друга — кілька місяців з’являється на обіди в останні числа, вочевидь, не вистачає пенсії. І такі випадки насторожують. Держава не помічає, що штовхає стареньких у прірву. Вони не захищені й бідують — це лякає.
Роман ГРИМАЛЮК, голова ГО «КерамАРТМісто», викладач Тульчинського училища культури:
— Радію з того, що нарешті ми почали реалізовувати проект «АртМісто» в Тульчині. Він покликаний долучити жителів нашої громади до мистецтва, а головне — повернути молодь до занять народними ремеслами. Прагнемо показати молодим людям, що гончарство, кераміка, різьблення, писанкарство, ткацтво, декоративний розпис — це класно та сучасно. Для цього проводимо різні заходи: низку презентацій, виставок, майстер-класи у Тростянці, Ладижині. А на День нашого міста Василь Рижий, художник-кераміст, активний учасник ГО «КерамАРТміста», здивував тульчинців унікальним мистецьким дійством — випалюванням керамічної скульптури янгола «Народжений вогнем».
Взагалі маємо багато цікавих ідей, але на їх реалізацію потрібні кошти. Шкода, що держава не підтримує належним чином майстрів народних ремесел, у яких унікальні речі. Буває, складається враження, що ми їй не потрібні. А для митця головне, щоб його творчість була потрібною, приносила як користь, так і радість. На жаль, у сучасному світі творчій людині важко реалізуватися. Нерідко художник розмінює свій талант на рутину життя. Сподіваюся, що така ситуація зміниться і чиновники належно оцінюватимуть і підтримуватимуть. Це має бути одне із перших завдань. Адже художники та майстри народних ремесел — скарбничі нашої нації.
Наталя ПАРАМОНОВА, інспектор з масово-роз’яснювальної роботи виконавчого комітету Агрономічної сільської ради, громадська діячка:
— З часом життя стає дедалі цікавішим. Як не крути, а роки додають можливостей, досвіду та вміння радіти й тішитися різними дрібницями. Щодня намагаюся робити зріз сьогодення: що хорошого і що поганого можна виокремити з-поміж 1440-хвилинного відрізку. Добрим мусить бути все, що є. Навіть те, що інші можуть вважати поганим. Бо воно твоє, особисте. Воно примножує досвід і дає можливість надалі подібне оминати. Кажуть, що ідеального життя немає. Бувають лише ідеальні моменти. Так-от, саме з них і складається наше життя. І саме від нас залежить, на чому саме ми будемо зосереджуватись. Для мене сьогодні добрим є все, що я маю: життя, родина, друзі — все навколо, що дає віру, радість, тепло, щастя. Це прекрасно — бути здоровим і з задоволенням довго гуляти пішки, пити улюблену каву й міцно спати вночі. Це чудово — мати віру і мріяти про майбутнє, реалізувати плани і в гарному настрої прокидатися зранку. Це пречудово — довіряти життю і смакувати незнайоме, не боятися змін і спостерігати за власними успіхами й перемогами. А як же все погане? Та воно просто не варте моєї уваги.
