Авторові за посадою належить інтригувати читача. Тому заради інтриги я почну з кінця. А саме — з кінця публікації журналіста Павла Казаріна:
«Я не люблю посилань на більшість. Будь-які розмови про неї завжди тхнуть спекуляцією. Суспільство може бути інфантильним — і не варто сприймати його бажання як істину у фінальній інстанції.
Ті, хто стверджують зворотне, — або нічого не розуміють. Або все розуміють і роблять це свідомо.
Але різниця між ідіотами та негідниками не настільки вже і принципова, якщо міряти наслідками».
Україна — вільна країна, тому я дозволяю панові Казаріну, на його розсуд, вважати мене ідіотом або негідником. Але я стверджую зворотне. Наприклад, зворотне ось цьому:
«Насправді, належність до більшості не означає зовсім нічого. Більшість завжди складається з ситуативних меншостей і здатна розколюватися на групи будь-якого розміру. Вона може помилятися. Може бути інфантильною. Може недооцінювати ризики. Вона може бути якою завгодно — і будь-які спроби поставити «маленьку людину» на етичний п’єдестал найчастіше закінчуються погано».
Так, більшість — це неосвічене бидло. Йому аби тільки жерти, розмножуватися, прилаштовувати якомога краще своїх дітей, за можливості прикуповувати житло, машини, і що там ще — і відверто плювати при цьому на національні інтереси.
Ось тільки влада такого бидла взагалі-то називається демократією (гаразд, Арістотель використовував це слово як лайку, тому нехай буде політія). І нічого кращого людство допоки не придумало, як би не намагалося.
Уявімо, існує деяка країна — Україна чи якась інша, не має значення. Кому вона належить? Будь-який прихильник демократичних поглядів (а я, вже вибачите, дотримуюся їх) відповість: «Її громадянам». Це — їхній дім, а у своєму домі господарі можуть робити все, що захочуть, розумні вони чи дурні. Помиляться — на те мають право. І найбільше це стосується України, чиєю національною ідеєю, як я писав, і є демократія.
Так, більша частина суспільства дурна, а менша — розумна. На перший погляд, розумні повинні керувати всіма іншими. Проте на основі цієї думки ще в стародавніх Афінах Платон сформулював ідею тоталітарної держави — диктатури філософів. З такими, наприклад, правилами: «Ніхто не повинен співати або танцювати невідповідно зі священними загальнонародними піснями й усіма звичними у молоді танцями. Цього треба остерігатися більше, ніж порушень будь-якого іншого закону» (це, правда, філософ сказав не в «Державі», а в «Законах», але ж те й інше — частини єдиної концепції). Не знаю, чи хочете ви жити в такій державі, де влада наказує громадянам, як їм співати і танцювати. Я, наприклад, не хочу.
Справді, обиватель дурний. Але його дурість мудра, вона служить амортизатором для дій розумних (я чесно намагався виголосити це слово без щонайменшої іронії) політиків. Власне, лише на ній і тримається держава. Що б політики не робили, дурість обивателя це пом’якшує.
Учора Україна обрала президентом Порошенка, сьогодні — Зеленського, завтра обере ще когось. У всіх цих президентів є якісь політичні ідеї, які вони прагнуть утілити в життя. Але всім їм доводиться зважати на обивательську дурість — дурне прагнення до добробуту, свого і своєї родини. А загальний добробут країни якраз і складається з безлічі таких дрібних приватних добробутів. Це незавершена демократія, але вже краще вона, ніж тиранія освіченої меншості, яка краще за інших знає, в чому полягає благоденство країни.
Уявимо деяку умовну українську родину. Хіба ж вона не зацікавлена в тому, аби батько цієї родини або його син не загинув на Донбасі? Але ж і українське суспільство в цілому зацікавлене в припиненні цього конфлікту. Спільний інтерес не може існувати інакше як сума інтересів приватних.
«Більшість — це завжди об’єкт чужих маніпуляцій. Немає жодної «невидимої руки» на ринку думок. За бажання та старанності можна продати обивателеві будь-яку ідею. Можна посіяти в ньому зерна будь-яких сумнівів. Можна переконати його голосувати за людей, які мають ниці мету та завдання. І той, хто пропонуватиме країні гіркі пігулки, — завжди програє торговцям солодким плацебо», — пише Казарін.
Так, і тут з ним важко не погодитися, належить лише зробити одну обмовку. Все на світі має свою ціну. Ціна демократії — саме та, яку назвав Павло Казарін. Це влада немудрих і не дуже освічених людей, яким заморочити голови, — не просто легко, а дуже легко. Вони заклопотані лише власним добробутом. Але неодмінною умовою їхнього добробуту є загальний добробут країни. Залишається лише перефразувати відомий вислів Сталіна: «Даруйте, товариш Казарін, але у мене для вас іншого народу немає».
Так, частенько від гірких пігулок буває куди більше користі, ніж від солодкого плацебо. Ось тільки як дати їх суспільству? Всупереч його бажанню? Але якщо це можна зробити проти його волі — чому не можна так само зробити і щось інше, і третє, і четверте? І чому людина (або група людей), отримавши подібну владу, використовує її саме в національних інтересах, а не в своїх власних? Хто зможе це гарантувати? Взагалі-то для подібного становища ще стародавні греки придумали термін «тиранія». Чого я достеменно не бажаю Україні, так це її.
Я б не приділяв публікації «Забудьте про більшість» настільки багато уваги, якби вона не була дуже тривожним симптомом. Річ у тому, що в українському суспільстві взагалі і в медіапросторі зокрема останніми роками насправді все частіше з’являються такі ідеї: забагато у нас демократії, варто б її обмежити, відібрати владу в немудрих і передати мудрим. Для прикладу можна пригадати хоч б нашу з Сергієм Грабовським торішню полеміку на шпальтах «Дня» (див. публікації «В очікуванні Генерала?», «За відсутності Генерала» і «Це меч зі сталі, а не солодке желе»).
Проти цієї ідеї можна було б навести багато доводів, але вистачить і одного: «Це — Україна». Тут не лише не люблять, коли намагаються обмежити демократію, але і не люблять це дуже активно — до палаючих шин включно.
Крім того, варто пам’ятати, що зараз не 2013 рік. У країні повно людей, які пройшли Донбас, уміють поводитися зі зброєю і здатні до самоорганізації. У подібних умовах хоч пальцем торкати демократію — все одно що палити на пороховому складі. На мій погляд, останнє, що потрібно Україні — це громадянська війна.
Тому зараз уся надія — на більшість. На відсталого малоосвіченого обивателя. На його турботу про особистий добробут. На його мудру дурість.
Альтернатива цієї мудрої дурості є, але вона дуже страшна, щоб про неї казати.09
Не вірте йому. Женіть його. Він бреше. Він не знає, як потрібно.
