Народна поетеса й художниця, авторка філософсько-духовних і народних творів залишила по собі багатющу й розмаїту спадщину, яка досі належним чином не досліджена, не вивчена, а найприкріше, що й не усвідомлена нами.
Народилася вона в селі Бистрець, у сім’ї відомого косівського коваля Штефана Плитки і майстровитої ткалі й вишивальниці Ганни. Згодом родина перебралася до Криворівні. Хоч Параска закінчила лише чотири класи, але завдяки батькові знала кілька мов, а коли почалася Друга світова війна, працювала перекладачем у сільській канцелярії. Одного разу здійснила невдалу спробу самотужки дістатися до Німеччини і вступити до університету. Повернувшись до Криворівні, Параска долучається до національно-визвольного руху, стає зв’язковою УПА під псевдонімом Ластівка. За це радянська влада-«визволителька» в червні 1945-го заарештувала 17-річну дівчину й запроторила на десять років у сибірські табори. В ешелоні, який віз в’язнів на каторгу, Параска обморозила ноги, п’ять років пересувалася на милицях. Виживши з Божою поміччю, вона дала обітницю все життя ділами, словами й помислами славити Спасителя і Мир Божий.
Нині старожили Криворівні розповідають, що жила їхня сусідка Параска самотою в колишній батьковій кузні, до якої він прибудував ще одну кімнатку. Уже мало хто й пам’ятає, як, повернувшись із Сибіру, вона працювала художником у місцевому лісгоспі. На свята чи на толоці була заспівувачкою, грала на багатьох музичних інструментах, а ще й організувала хор, якого вчила виконувати народних пісень, записаних нею від місцевих бабусь. А потім через драму в особистому житті Параска усамітнилася й почала вести аскетичний спосіб життя. Казала, що «заховалася» у творчості серед незрадливої краси гір і Чорного Черемошу.
Тож і запам’яталося всім, як вона мало не цілодобово чаклувала над своїми записами, обрамлювала неповторними витинанками й малюнками саморобні книжки і книжечки, про які завжди казала «мої дітки». Сама виготовляла фарби і з їхньою допомогою перетворювала будь-де знайдені шматки старої тканини на ікони, пейзажі й жанрові картини. Чимало з того роздаровувала музеям, школам, парафіям і просто добрим людям. Останні роки прожила у страшній бідності, немочі, майже втративши зір. Відійшла у вічність 16 квітня 1998 року, похована в Криворівні.
Вона була так зачарована своїм рідним краєм, що й твори свої підписувала поетичним псевдонімом Горицвіт. За словами директора Музею Івана Франка у Криворівні Ганни Луцюк, рукописних томів обсягом 500 сторінок кожен Параска Штефанівна написала близько 50-ти, а маленьких книжечок — близько тисячі. Чимало свого самвидаву вона роздарувала, а значна частина зберігається в громадському меморіальному музеї — у її колишній оселі-майстерні. За життя письменниця так і не дочекалася жодної друкованої книжки. Лише через багато років по її смерті дві з них побачили світ — «Мила книжечка» і збірник народних переказів «Старовіцкі повісторькє».
Серед неопублікованих особливу увагу привертають схожі на старовинні манускрипти духовно-філософські твори: «Молитви во славу святого Хрещення Руси-України», «Молитва — дар Божий», «Помолімося за мир благости», «Небесному престолу від Підніжжя землі», «Вінець Боголюбія». У них зібрано й авторські неканонічні молитви, і переспіви житій святих, і духовні роздуми. Саме під враженнями від цих глибоких розмислів гуцульської черниці в миру дослідники її творчості почали називати її «карпатським Гомером», «Сковородою в спідниці», «філософом світового масштабу».
Є в неї не менший обсягом і значущістю й інший цикл творів — народний: «Співанке Гуцулсков говірков», «З народних повісток». У цих та інших схожих книжках Параска Плитка-Горицвіт виявила себе як досвідчений етнограф, чудовий знавець словника гуцульської говірки, на основі фольклору вона складала і власні співанки й казки. Чекають на видавців численні верлібри, ліричні поезії, фантастико-пригодницький роман «Індійські заграви», щоденники.
Не менш вагомий і художній доробок народної майстрині, яку мистецтвознавці, не покрививши душею, називають посестрою Марії Приймаченко й Катерини Білокур. На картинах Параски Плитки-Горицвіт бачимо краєвиди Карпат. Вона створила велику галерею портретів, присвятивши їх Тарасові Шевченку, Іванові Франку, Лесі Українці, Маркові Черемшині, Василеві Стефанику. Серію малюнків «Шевченко в Карпатах» художниця подарувала Канівському музею на Чернечій горі. Лики святих на іконах Параски Штефанівни хоч і канонічні, але перенесені на український ґрунт. Усі вони обрамлені гронами винограду, квітами й національними орнаментами. Кращі з тих, які мистецтвознавцям удалося розшукати, уже видані альбомом. Цикл жанрових малюнків про життя й побут своїх земляків — вівчарів, плотогонів, чудових різьбярів по дереву, вишивальниць, доповнених ще й поетичними строфами, майстриня переплела в книжці-альбомі «Доля гуцулки». Цей доробок теж вартий того, щоб тепер видати його окремим альбомом.
У розмові про хату-музей Параски Плитки-Горицвіт із Ганною Луцюк довелося почути, що місцева громада ним опікується, торік було перекрито дах. Однак цей заклад досі діє як громадський, а доцільно було б надати йому статус філії державного музею Івана Франка, який діє в Криворівні. Потрібно, мабуть, виділити одну чи дві ставки наукових працівників, які б зайнялися науковим опрацюванням архіву письменниці, підготовкою її рукописних книжок до друку. Поки що не знайшлися спонсори й меценати, які зголосилися б поділитися своїми статками з хатою-музеєм, надати допомогу в виданні книжок, влаштуванні виставок робіт. Справжнє відкриття генія Параски Плитки-Горицвіт ще попереду.
На закінчення зауважу, що я вже давно облюбував і для себе псевдонім Горицвіт. Тепер, що більше я знайомлюся із творчістю моєї однопсевдонімки, уславленої мисткині, то більшу відповідальність відчуваю за власне слово. Під кожним підписуюся.
