Головною інтригою виборів у Росії було — не хто переможе, а з яким рахунком. Інакше кажучи, буде другий тур чи все обмежиться одним. Зараз ми вже знаємо відповідь на це запитання. Путін переміг із результатом 63,82% після обробки 99% протоколів територіальних виборчих комісій. Звісно, були порушення, без них вибори в Росії, як і у нас, принципово не обходяться. Адміністративний ресурс знову показав себе у всій красі: фальсифікації, вкидання, каруселі, залякування виборців, фальшиві заяви з проханням внести до додаткового списку через безперервний графік роботи, а потім виявляється, що установу закрито на вихідний або її взагалі не існує. Все це було на виборах до Державної думи в грудні минулого року, було і в березні поточного. І не допомогли відеокамери на виборчих дільницях, хіба що хтось добре на них заробив.
Проте математичними методами можна точно визначити ступінь впливу фальсифікацій. Цілком можливо, що перемога Путіна в першому турі не зовсім легітимна і, за великим рахунком, мав би бути другий. Це дуже важливе питання, оскільки принципово робить результат виборів непоказним і сумнівним у юридичному плані. І тут цілком закономірне наступне питання: чому російська влада і її кандидат не пішли шляхом посилення своєї легітимності, а віддали перевагу сумнівним іграм з фальсифікаціями, аби досягти голосування в один тур.
Один із варіантів відповіді можна було побачити на вулицях Москви. Влада смертельно налякалась повторення Болотної площі і проспекту Сахарова. Ось чому столиця опинилась фактично в облоговому стані, тільки танків і БТР на вулицях та площах не було, а так усі ознаки або державного перевороту, або його придушення. Значить, знають у Кремлі і навколо нього, що рильце в пушку, і тому нервують. Нехороший стан у переможця. Якби не цифри Чурова, то схожий на поразку.
Другий чинник набагато важливіший. З точки зору влади, другий тур показав би дві речі. По-перше, що Путін не всесильний і в суспільстві формується доволі сильна опозиція. По-друге, другий тур сприяв би консолідації позасистемної опозиції і показав дієвість мирних методів впливу на владу у вигляді дозволених мітингів та демонстрацій.
Після цього, за логікою, настала б ланцюгова реакція радикалізації настроїв у суспільстві з відомим підсумком. Ось чому стояло завдання добитися перемоги у першому турі, не зупиняючись перед масштабними фальсифікаціями. Переможців не судять, перемога все спише.
Вибори показали, що розкол у російському суспільстві значно поглибився. Понад половину виборців у Москві за Путіна не проголосували, при всіх фальсифікаціях. Фактично столицю новий-старий президент-прем’єр втратив, і це вкрай тривожна для нього ознака. Революції найчастіше починаються в столицях, а контрреволюція — на околицях. І це вже стало головним болем російської влади.
Наразі на порядку денному одне питання: що далі? Переможець і з ним російська влада опинились перед політичними стрілками. Існує велика спокуса завдати по опозиції, яка ще формується в організаційному плані, сильного удару. Закрутити, як кажуть, гайки і посилити до межі владну вертикаль. Поза сумнівом, що найбільш консервативні сили з чекістського оточення Путіна проштовхуватимуть саме такий сценарій. При всій його удаваній успішності він у майбутньому може обернутись великими проблемами.
Швидше за все, влада піде шляхом косметичних змін та імітації реформ за прикладом українських можновладців. При цьому не виключаються і цілком вірогідні подальші адміністративні обмеження, насамперед — свободи слова. Ось тут розвернуться на повну. Віділлються знахабнілим, на думку Кремля, журналістам владні сльози і страхи за всі розмови, що Росія стала іншою. І довести, що нічого не змінилось і країна все ще не приймає опозицію, буде головним пропагандистським завданням влади.
За висловом відомого діяча Празької весни 1968 року Зденека Млинаржа, з Кремля знову вдарить мороз у міжнародних відносинах. Передусім на суміжному з Росією географічному просторі. У купі з подібністю гонки озброєнь на всіх сусідів чинитиметься безпрецедентний тиск. Про те, як це відбуватиметься, можна отримати повну уяву з останньої передвиборчої статті Путіна в газеті «Московские новости». Її не випадково було опубліковано під завісу виборчої кампанії і в не надто тиражному виданні. Призначалась вона не для внутрішньої аудиторії, а саме для читачів за кордоном. З усіх колишніх республік СРСР у ній особливу увагу було приділено країнам Балтії. Тон публікації ясно показав, що з ними буде обрано тон диктату і тиску під виглядом захисту російськомовних. Ясна річ, що політика балтійських держав, які входять до НАТО і Європейського союзу, від окриків з Москви не зміниться, але цей метод буде поширений на інших сусідів. Насамперед на Україну і держави Південного Кавказу.
Щодо Києва слід чекати хвилеподібних наїздів, малих і великих торговельних воєн і конфліктів із залученням партнерів по Митному союзу. Передусім Білорусі, яка потрапила у повну залежність від Москви за всіма параметрами. Завдання те ж саме — будь-що втягнути Україну в Митний союз та інші єдині простори, обмежити і максимально погіршити її відносини із Заходом і приступити до організації зміни правлячої верхівки на більш лояльну до Москви.
Це програма-максимум на найближчу перспективу. У неї будуть проміжні етапи у вигляді посилення експансії російського капіталу, пряників за хорошу поведінку у вигляді якихось знижок і тимчасових торговельних преференцій, можливо, фінансової допомоги в разі наростання проблем Києва із Заходом та міжнародними фінансовими організаціями.
В українській передвиборчій кампанії, що наближається, Москва матиме щодо Партії регіонів позицію недружнього нейтралітету. Образ його ми могли бачити з роликів, у яких Президент Янукович і Україна в цілому були представлені в явно негативному світлі. І цей інформаційний вал тільки наростатиме.
На жаль, після російських виборів нам слід готуватися до ще важчих часів. Відносини Москви і Києва балансуватимуть на межі якісного погіршення. І так — найближчі шість років.
ДУМКИ ЕКСПЕРТIВ
«Росія не готова голосувати за когось іншого, оскільки альтернативи ще немає»
Член парламентської делегації України в ПАРЄ Ольга ГЕРАСИМ’ЮК брала участь у місіі спостерження ПАРЄ на президентських виборах у Росії. «День» попросив її розповісти про особливості цих виборів, настрої в російській опозиції та чого слід очікувати Україні від Путіна-ІІІ.
— Час між виборами в Думу в грудні минулого року, в яких я теж брала участь як спостерігач, і теперішніми, президентськими, найперше цікавий самим духом зміни, який панував у Росії. Результатами попередніх виборів були незадоволені люди, які за останні 12 років життя сформували свої погляди як погляди нових громадян, які прагнуть жити в країні, де діяли б правила і демократичні інститути.
Влада, зі свого боку, нервуючи, використала всі свої можливості, щоб протиставити бажання законсервувати звичний порядок, що його назвала «стабільністю», цьому рухові за зміни, який спричинив публічні дискусіі та вийшов на вулиці. Вона провокувала таке протиставлення патріота-безіменного «зварника з Челябінська» відомим письменниками, музикантами, публічним людям як запроданцям Госдепу, розносникам «помаранчевоі чуми». В офіційній пропаганді підсилювався розкол суспільства навпіл і заклики «умєрєть под Москвой», але проголосувати за Путіна.
Говорячи про особливості самого виборчого дня, то цього разу було дуже багато спостерігачів на виборчих ділянках. А також те, що люди пішли на вибори, бо розуміли, що треба йти, навіть за умов, коли фактично вибору немає. Перший крок до свідомого — треба вийти на вибори! І після виборів, що дали очікуваний усіма результат, ті, кого Путін ще не так давно називав «сетевыми хомячками», залишилися при своій думці: краіну треба змінювати, без протистояння, вперто, принципово! І сьогодні ЦВК недаремне отримло завдання створити соціологічний портрет цього впертого «хомячка» — оголошення про вивчення особливостей протестного персонажа. Гадаю, це може бути корисним, якщо нова влада зрозуміла, що легко вже не буде, а тому треба почати говорити із суспільством. Прикро, якщо це виявиться простим вивчення портрета супротивника, якому треба вміло створити неприємності.
Попри бурхливу трансляцію перемоги за допомогою вертольота над Манежною площею, попри створену на телеекранах картинку беззастережноі перемоги й поразки «купки декабристів», немає песимізму у людей, які були налаштовані на зміни. Ці люди добре розуміли, що ще не час для таких змін, що це ще лише новий подих у країні, на який теперішня влада муситиме зважати. Тому що, здобувши тепер президентську посаду, Володимир Путін повинен завдяки цим протестам зрозуміти, що сьогодні бажання закрутити гайки нерозумне й небезпечне. Треба не роздувати мілітаристських закликів вслід за Молотовим, «ворог не пройде, перемога буде за нами»,а розуміти, що рушниця, вивішена в першому акті, має вистрілити в фіналі, тож краще б її не вивішувати. Риторика кривавого придушення небезпечна — доведеться або придушувати й програти образ батька націі, або здати назад і програти образ всесильного дзюдоїста, на який ще трохи велися прибічники «твердої руки». За старого нового голосувала «бюджетна Росія», яка розуміє стабільність як мжливість отримувати зарплату від держави, а тому хай би так було завжди.
Але в Росії виявилися й проявилися люди. І просто заганяти їх назад на кухні, де вони звично роками висловлювали свої протести, це вже механічно не вдасться, хай би скільки військових машин «Урал» вивести на вулицю. Опозиція не розраховує ні на які революції. Люди кажуть, що вони протестуватимуть мирно, масово й рішуче, наполягатимуть на повазі до своєї думки, на тому, щоби влада зрозуміла, що її сила має бути не в брутальності, а в етичності! Щоправда, поки що колони гігантських військових «Уралів» навколо місця сьогоднішнього мітингу опозиції поки не свідчать про те, що це розуміння прийде так скоро. Не готові поки що й опозиційні песоналії на лідерів. Багато хороших, розумних, інтелігентних облич, але ще має минути час, щоб серед них постала особистість лідера, за якого підуть голосувати. За Прохорова проголосували поки що з однієї причини — не бажаючи підтримувати старих тіней, просто вкинули бюлетені за «хоча б нове прізвище». Опозиція знає, що суспільству і справжній політичній опозиції треба ще дозріти. Дедалі більше населення має зараз доступ до Інтернету і дедалі менш серйозно сприймає офіційну пропаганду. Після цих виборів підуть місцеві, губернаторські, розпочнеться створення нових партій. Хімічна реакція пішла. Новий президент Росії мав би поставитися до цього дуже уважно й, головне, спробувати змінитися і змінити звичні підходи. «Хом’ячок» — це народ, який втомився бути нікчемою.
— А як ви розцінюєте факт отримання Путіним і Зюгановим разом більш як 80 відсотків голосів?
— Це означає, що Росія ще не має нової пропозиції, а також те, що й досі є велике, угноєне за 12 років режиму поле прибічників того, щоб залишалося все, як є. Невтішно на цьому полі. «Сьогодні я маю зарплату і завтра матиму. А коли Путін піде і все розвалиться — хто й коли все це збере докупи?» Було б дивно, якби було інакше. І на це ніхто не розраховував.
— Які виклики стоять тепер перед Україною з огляду на те, що перші слова Путіна після проголошення ним перемоги були: «Абсолютний пріоритет — СНД», а ще раніше він заявляв про необхідність включення нашої країни до Митного союзу?
— Справді, імперські плани Путіна чітко сформульовані, і за ними Україна має бути частиною Росії. Мабуть, певний час так і буде. Та Росії зараз непросто як такій. Бо їй самій треба буде визначитися зі своєю державною ідентичністю, яка не є ясною на сьогодні. Тому що суб’єкти федерації зараз також потребують до себе іншого підходу. Росія не є монолітом. Будуть місцеві вибори та вибори губернаторів, і є дуже різна інформація про те, як сприймається нинішня ситуація в суб’єктах самої Російської Федерації. Маючи низку власних проблем, планування розширення імперії за рахунок сусідів, вочевидь, є дещо ризикованим. Гадаю, нашій владі варто припинити кидатися з одних кущів у інші, а сісти й гідно сформулювати державний інтерес. Якщо ій доступно розуміння, що це таке.
У сусідів почалися серйозні процеси. Нам варто не сидіти й чекати, що нам Тато скажуть, вступивши на трон, а усвідомити наш план. Списати його в сусідів не вдасться, бо у нас інша задачка в контрольній роботі!
«Російська влада абсолютно не відчуває драйву й духу нової епохи»
«День» також попросив провідного наукового співробітника Московського центру Карнегі Лілію ШЕВЦОВУ прокоментувати вибори в Росії і розповісти, якими можуть бути стосунки Москви і Києва при Путіні-ІІІ.
— Слід зауважити дві речі. Ці вибори не могли й не були справедливими й чесними із самого початку через три чинники. Перший — опонентів Путіна призначив він сам, і більшість їх були старими політичними клоунами. Тобто не було політичної боротьби. Другий — працював на повну потужність урядовий державний адміністративний ресурс на користь Путіна, котрий, усупереч законодавству, навіть не пішов у відпустку на проведення своєї кампанії. 75% телевізійного часу, відданого на всіх кандидатів, фактично дісталося Путіну. Третій — вибори проводилися за репресивним законодавством, яке вже відсіяло і конкурентів, і опонентів. І, в принципі, найважливішою частиною цього репресивного законодавства було те, що підрахунок голосів здійснюється й мав здійснюватися комісією під керівництвом Чурова, який проявив себе як видатний фальсифікатор парламентських грудневих виборів. Тому ніхто не чекав чесних виборів.
І по-друге, для всіх було важливо знати міру бруду при підрахунку під час голосування. Остаточно про це можна сказати через кілька днів. Але вже зараз, за зовнішніми спостереженнями та за підрахунками незалежних спостерігачів, ми бачимо, що маніпуляції й фальсифікації були у величезній кількості. Я сама спостерігала деякі з них, зокрема бачила, як курсували так звані каруселі: автобуси з немосковськими номерами, що перевозили десятки й сотні людей з однієї виборчої дільниці на іншу, де вони голосували не за відкріпними талонами, а за якимись дивними списками. Таких людей до Москви було привезено сотні й тисячі. Принаймні, весь народ, що заповнив Манежну площу увечері на святкуванні перемоги Путіна, — це були люди поза Москвою. Я була сама там і розмовляла з деякими з цих людей.
Що стосується того, скільки реально отримав Путін: то оціночною цифрою, що дає уявлення про маніпуляції й фальсифікації, є 47%. Асоціація «Голос» порахувала за своєю моделлю, що приблизно 49-50% віддали голос за Путіна. Решта є додаванням до путінської скриньки. Ця цифра свідчить про те, що Путін з трудом міг перемогти в першому турі. Швидше за все, він переміг би в другому. І тоді ця перемога додала б йому більше легітимності. Але він віддав перевагу фальсифікації та розгромній перемозі в першому турі легітимністю в другому. Що свідчить про інший дуже важливий чинник: Путін не боровся з іншими опонентами. Путін, по суті, конкурував з самим собою за часів свого підйому. Він орієнтувався на цифру 71% 2004 року й намагався досягти цифри, що, принаймні, наближалася б до 71%. Усе інше, особливо 50%, виглядало для нього, як повна поразка в очах еліти.
— То що, тепер настають «брежнєвські» часи, як стверджують деякі закордонні видання? Якою буде Росія за ПУТІНА-ІІІ?
— «Брежнєвські» часи минули. Вони були в нас під час медведєвського правління. Це був період стагнації й гниття, незважаючи на всю модернізаторську риторику Дмитра Анатолійовича Медведєва. Зараз починається, дійсно, новий етап. І ці вибори були розділовою рискою. Вони завершили період «путінської стабільності» й відкрили період «путінської турбулентності». Росія входить у дуже складний етап, коли стабільність, статус-кво вже неможливі, коли міська меншість проти Путіна. Він їх втратив. Він може втратити й свою так звану путінську більшість — популістську патерналістську частину суспільства, яка голосувала за Путіна як за найменше зло, гаранта стабільності й, принаймні, відносної стійкості. Коли ці люди отримають платіжки за електроенергію, за житлово-комунальні послуги в липні цього року, коли будуть підняті тарифи, тоді вони інакше виразять своє ставлення до Путіна.
Я передбачаю, що ті обіцянки, які Путін видав на 160 млрд доларів, російський бюджет не зможе освоїти. І наприкінці року в Путіна почнуться проблеми не лише з меншістю, розсердженими городянами, в нього почнеться проблема з його власним електоратом. Ми вступаємо в дуже складний період, коли російська влада намагається зберегти себе старими методами, що абсолютно не підходять до нової ситуації. Російська влада, по суті, живе в іншому часі — в старому часі, й абсолютно не відчуває нового драйву й нового духу нового етапу.
— Як зміняться відносини Росії із Заходом, Україною?
— По-перше, зовнішня політика Путіна набагато більшою мірою служитиме завданню внутрішньої мобілізації та консолідації суспільства, ніж раніше. За спокійних, відносно стабільних часів, коли Росія дрімала, була в аполітичному стані, він міг мати в зовнішній політиці досить широке поле для маневру як для конфронтаційної, силової політики, так і для прагматичної політики, діалогу й навіть партнерства. Зараз, коли його влада хитається, коли в нього будуть величезні проблеми всередині країни, він змушений звертатися до старої традиційної російської матриці: «шукай ворога», до російського мілітаризму для самозбереження. А це диктуватиме нові правила гри на зовнішній сцені. І те, до чого він звертався останніми днями, будував свою передвиборну кампанію на пошуку ворога й мілітаризмі, елементи цього мілітаризму, постійного нагнітання ворожості всередині Росії й поза нею, зберігатимуться. Бо інших способів зберегти владу, крім наїжачитися довкола Кремля й постійно шукати ворога, в Путіна не буде. Але тут є й інша тенденція, що змушуватиме його якимсь чином пом’якшувати цю політику й намагатися не переходити останню межу. І ця тенденція полягає в особистій інтеграції російського правлячого класу в Захід. До речі, в цьому контексті я можу поставити запитання: а де доньки Путіна, де його особистий добробут, де його банківські рахунки?
І в цьому разі Путін навряд чи перетворюватиме Росію на Північну Корею. Таким чином, він йтиме по краю обриву. З одного боку, жорстка авторитарна політика, набагато жорсткіша, ніж колишня, пошук ворога всередині. А з другого боку, пошук прагматизму й визначення компромісів із Заходом. До якої міри він може утримувати цей баланс, мені важко сказати. Але, до речі, Мубарак намагався проводити цю політику й, урешті-решт, він вдався до абсолютно жорстких репресивних механізмів.
— А щодо України, чи змінить Путін своє ставлення і яким чином?
— Я думаю, що порятунок персоналістської російської влади завжди в підтримці міфу про державництво, про сфери інтересів. Я не бачу, як Путін може відмовитися саме від цієї парадигми збереження власного самодержавства за рахунок брязкання державницькими атрибутами. А для того, щоб брязкати цими атрибутами, потрібні не просто Європа або США, а приземленіші об’єкти. Тому я навіть не уявляю, що відносини Росії й України вийдуть на миролюбніший і конструктивніший вимір. Чим слабкіший Кремль, тим непередбачуванішою й войовничішою й, можливо, цинічнішою, агресивнішою буде кремлівська політика у відношенні сусідів.
«Поразка в Москві триватиме»
«День» звернувся до Надзвичайного і Повноважного посла Юрія ЩЕРБАКА із проханням прокоментувати російські вибори. Які виклики постають перед Україною із переобранням Путіна на третій строк?
— Треба виходити з того, яку стратегію має на озброєнні сьогодні правляча група в України. Чи мають вони взагалі стратегію, крім стратегії зміцнення своєї влади? А це дуже небезпечно, тому що людина, яка відповідає за все, стає заручником наявних проблем у країні. Це абсолютно старомодний, феодальний спосіб управління країною. Навіть Сталін не міг здійснити контроль за країною, хоча за допомогою партії та НКВД мав жорсткий контроль над усіма.
Якщо брати результати по Москві (47% за Путіна, 20% за Прохорова), то це, по суті, поразка Путіна. Це дуже серйозний сигнал Путіну. Ми поки не знаємо, яку модель поведінки він обере. Але щодо України точно відомо, що Путін залишається принциповим прибічником ліквідації української державності, невизнання окремішності української нації, підпорядкування України інтересам Росії. У цьому його підтримує переважна більшість російського народу і переважна більшість так званої опозиції. На жаль, ми побачили це з виступів Навального та інших опозиціонерів. Ми зрозуміли, що сподіватися на російських так званих демократів нам немає в чому.
У Януковича взагалі немає жодної бази підтримки в Росії. Звичайно, якщо він захищатиме інтереси — власні, своєї групи чи України (у що я мало вірю), то він матиме дуже непрості відносини з нинішнім російським президентом. Тому що Путін — людина мстива, він, як ми знаємо, здатен на проведення різного роду операцій. Те, що вдалося поставити на різні посади в Україні силовіків, які перебувають під російським контролем, дуже небезпечно для Януковича. Ми ще не знаємо, яким чином розгортатимуться події, якщо Путін зрозуміє, що Янукович для нього невигідний партнер, суперник. У їхніх стосунках повна несумісність — психологічна, несумісність поглядів. Для Путіна прийнятне лише повне виконання його наказів. Він ніколи не розмовлятиме з Януковичем так, як він розмовляє з прем’єр-міністром Данії чи навіть главою уряду Польщі. З ними він розмовляє як з представниками незалежних кран, а з нашими — як з провінційними чиновниками Російської імперії.
У цій ситуації я бачу кілька напрямків конфронтації. Перший — це так званий Євразійський союз. Тому що в союзі, де не буде Узбекистану як ключової країни Центральної Азії, де інші азійські країни мріють подолати російську блокаду, щоб виставити свої енергоносії на міжнародні ринки, нічого не вийде. Тим паче, в усіх цих країнах запроваджується модель авторитарної влади. Хоч авторитаризм Назарбаєва є набагато вищого ґатунку, ніж авторитаризм Януковича. За всіх особливостей азійської моделі, Назарбаєв значно більший патріот своєї країни, аніж люди, які нині стоять біля керма в Україні.
Другий напрямок. У газовому питанні також буде дуже сильний тиск, поки Україна не стане на коліна. А вона стане, якщо не запровадить енергозаощадження. Тільки побудова терміналів для скрапленого газу, пошук альтернативних джерел енергії, запровадження спільних проектів використання газових сховищ із країнами ЄС дадуть певний ступінь незалежності від Росії.
Третій напрямок. Жодних поступок з боку Європейського Союзу Януковичу не буде, доки сидять політичні в’язні — Тимошенко, Луценко та інші, доки вони не можуть брати участі в політичній діяльності. Їхнє звільнення несе значно менше ризиків, ніж повний розрив відносин з ЄС. З огляду також на те, що на російському напрямку ніяких поступок Януковичу не буде, тільки жорсткий пресинг.
Таким чином, це буде період випробувань. Якось я вже писав, що абсолютно хибною була установка на вибудовування відносин з Медведєвим та ігнорування Путіна. Хоча, з іншого боку, не ігнорування Путіна призвело б до такого самого результату, який ми маємо тепер. Тому що Путін панічно боїться повторення помаранчевої революції в Росії. Він фактично отримав «помаранчевий результат» у Москві — головному місті країни. І він цього не забуде, як і не забуває помаранчевої революції в Україні.
Українському керівництву слід було б створити якійсь комітет, який обговорював би всі ці питання — що робити далі? Так, як колись Єльцин запитував — що робити з Україною, вже давно треба було нам запитувати — що робити з Росією?
І останнє. Я думаю, що Путін не буде вічним. Поразка в Москві триватиме. І незалежно від того, чи робитиме він якісь ліберальні кроки, чи спробує посилити репресії супроти опозиціонерів, Росія прямує до дуже серйозних випробувань, коли не сказати, що до краху. Бо така модель для великої країни — авторитарна, стагнаційна, з опорою на природні ресурси, відсутність ініціативи і реформ, веде лише до загострення ситуації.
