Минуло двадцять років із того трагічного дня, який запам’ятався жахливою звісткою з підмосковного аеропорту «Шереметьєво». 9 березня 2000 року о 8.43 під час зльоту, з висоти 53-х метрів, упав і розбився літак Як-40. Загинули всі дев’ять людей, які перебували на борту. Незвичайно талановитий і сміливий журналіст, президент відомого холдингу «Цілком таємно» Артем Боровик, який дістав визнання й авторитет не тільки в Радянському Союзі, Росії, а й у багатьох країнах світу — був одним із них. (Чому сталася авіакатастрофа, так і залишилось таємницею.)
Не хочу здатися читачеві надмірно сентиментальним, проте висловлю одне міркування. Коли вдень дізнався тоді про цю трагедію, я пішов до себе в кімнату й заплакав. А. Боровик став для мене рідним, тільки я про це не знав. Ну чому, скажіть, чому треба загинути чи померти, щоб так проявився у свідомості справжній образ людини? Не можна, мабуть, інакше...
То про що, власне, далі вважаю за необхідне обов’язково зазначити? Було б деяким перебільшенням сказати, що я знав добре Артема. Будь-яку людину пізнати нелегко. Ну, а таку багатогранного й непересічного журналіста, як він, взагалі навряд чи можна знати по-справжньому добре. Моє ставлення до нього формувалося ще в радянський час разом з усіма, хто з цікавістю читав його глибокі й гострі статті, спостерігав за ним по телебаченню. Однак існує і відчуття. Мені здається, що якісь дуже важливі для душоустрою речі ми з Артемом сприймали однаково.
У зв’язку з цим пошлюся на такий досить принциповий факт. Артем Боровик розумів журналістику «як контроль над владою, а не вихваляння її». Цей щирий романтизм, на нашу думку, з’явився у нього в період афганської війни ( він у відрядженні був там декілька разів), а після 1991 року став його способом життя. Такий підхід молодого журналіста стосовно влади мені імпонував — тут ми були з ним однодумцями. Не має контролю — не має й справжньої «четвертої влади»!
Артем буквально увірвався в перебудовну журналістику, підкоривши читачів своїми цікавими публіцистичними нарисами. Я почув про нього вперше десь у другій половині 1980-х. Нічого дивного — коротичевський «Огонек» тільки ледачий не зачитував до дірок. Журнальні статті Боровика про афганську війну і про службу протягом місяця солдатом в американській армії були одними з перших у жанрі «перебудовного репортажу». «Читаючи публікації Артема, — слушно наголошував командувач 40-ї армії, генерал Борис Громов, — я був вражений тим, як цей молодий чоловік зміг розібратися і зрозуміти складну і суперечливу гаму почуттів, які людина відчуває на війні, далеко від сім’ї й рідного дому». Як на мене, це був особливий проміжок часу в його житті, де він з честю витримав нелегкі випробовування, беручи участь у небезпечних бойових операціях, і при цьому, що очевидно, виріс як особистість. Незабаром побачила світ книжка А. Боровика «Прихована війна», яка невдовзі стала бестселером. Вона була перекладена багатьма мовами світу. Президент США Джордж Буш, коли в Америці відбувалася її презентація, навіть запросив Артема з дружиною Веронікою до Білого дому.
Але повернімося знову до нашого знайомства з ним. Багато хто з нас, напевне, звертали увагу на рекламу: «Телеглядачі, для вас! Програма «ПОГЛЯД». У вас в гостях: журналісти Олександр Любимов, Владислав Листьєв, Артем Боровик». У молодій команді ведучих і кореспондентів названої телепередачі, що набула неабиякої популярності, Артем працював з 1988-го до 1990 року. Кожен випуск програми звучав сенсаційно, вражаючи приголомшливими фактами, і змушував серйозно замислитися над тим, що ж насправді відбувається в нашій тогочасній країні та світі.
За свої неповних сорок років Артем написав кілька книжок і багато правдивих газетно-журнальних матеріалів, що набули широкого розголосу. Він упродовж тривалого часу випускав газету і телепрограму «Цілком таємно», потім заснував інформаційно-видавничий холдинг під такою ж назвою, видання якого ніколи не залишалися незатребуваними. Останнє улюблене дітище Артема — «Версія — Цілком таємно» випускалась за участю таких авторитетних іноземних видань, як US News and World Report та New Daily News. Будьмо ж вдячні йому за все, що він зробив.
Часто думав: з чим можна порівняти життя Артема Боровика? Мені здається, що одним з можливих варіантів має бути такий. Згадаймо в цьому зв’язку вислів Митрофана Довгалевського: «Чим є життя? Це поїздка крізь моря страшні небезпеки». Як бачимо, цей афоризм українського поета й драматурга XVIII ст. тут виявляється саме до речі. З граничною відвертістю своє розуміння зазначеної обставини в творчості Артема якось висловив славетний білоруський письменник Василь Биков: «Створений щомісячник «Цілком таємно» виявився чи не найпопулярнішим виданням не лише в Росії, а й у багатьох європейських країнах. На його сторінки щедро вихлюпнулося чимало разючих свідоцтв про чорні й брудні справи, що їх творила протягом вісімдесяти років більшовистська кліка, а потім і її наступники. Само собою зрозуміло, що такого роду викривальні тенденції друкованого органу не могли не породити ворогів, які зазвичай не гребують засобами для усунення своїх супротивників». Що й казати, в цих міркуваннях є своя переконливість. Артем, який стояв біля витоків розслідувальної журналістики (розслідування — було його улюбленим жанром), відразу ж увійшов до розряду людей, яким загрожувала підвищена небезпека з боку тих, кого він викривав на сторінках своїх видань. Його часто переслідували, йому погрожували, однак він мужньо й безкомпромісно продовжував війну з підлістю, корупцією, брехнею, злодійством, нелюдськістю. Він розумів, що небезпечно воював. Але воював.
А. Боровик був людиною, яка викликала до себе глибоку повагу. Про дедалі більший вплив непересічного журналіста на суспільний розвиток свідчать зокрема його нагороди, про що він не любив розповідати. За особисту участь в Афганістані в бойових діях Артем був нагороджений солдатською медаллю «За бойові заслуги». Він лауреат премії «Суспільне визнання», премії телевізійної академії ТЕФІ, медалі «Золоте перо» Спілки журналістів. В Україні мало кому відомо й те, що в свої 39 з невеликим років Артем Боровик став єдиним журналістом у всьому світі, кого двічі ушанували престижною американською телевізійною премією імені Едварда Морроу...
І залишилося це яскраве життя в статтях, книжках і телепрограмах і навіть у роботах тих, хто прийшовши в журналістику після загибелі Артема, свої кращі журналістські розслідування надсилав на конкурс, сподіваючись стати лауреатом премії його імені — Премії Артема Боровика.
