Аплодисменти з вікон і балконів стомленим і відданим лікарям – такими відео рясніють стрічки новин. Прості жести підтримки і вдячності розчулюють і дарують надію, а ще відновлюють віру у те, що у цьому світі є люди, які чесно і до останнього готові виконувати свій професійний обов’язок.
Професіоналізм – знівельоване сьогодні поняття. Багато говоримо про невігласів та профанів у всіх сферах життя, і лиш деколи сенсаційно, в одиничних випадках, трапляється інформація про героїв духу, рятівників життя, людей справи. Сумнівна профорієнтація для абітурієнтів, якщо чесно. Бо не сухі факти з університетських буклетів мають впливати на вибір майбутньої професії, а саме життя, яке і, в свою чергу, мають ретранслювати медіа. Однак і до журналістики є претензії.
Окрім майбутніх фінансів і перспектив від обраної професії, варто наголошувати і на обов’язках. Бо шахтар працює під землею, аби в хатах було світло і тепло, бо вчитель дає знання маленькій людині, щоб вона виросла великою Людиною, а лікар відповідає за життя. Цінною і важливою є робота кожної людини, але сьогодні ми побачили, не в одиничному випадку, яким важливим є усвідомлення лікарського обов’язку. На плечі цієї професії впала велика ноша, і лікарі зараз радше схожі на атлантів, які тримають світ.
У 2014 році ми дізналися, що означає військовий обов’язок, присяга народу України, захист її кордонів. В Україні з’явилася професія військового, разом із нею волонтерство як феномен позапрофесійний, як внутрішній обов’язок. І це формувало і формує наше суспільство. Сьогодні маємо ще один виклик. Я маю надію, що влада і громадяни усвідомлять цінність лікарської праці. Добре, шо студентів-медиків хочуть долучити до боротьби з вірусом. У цих умовах вони точно зрозуміють зону своєї професійної відповідальності.
Реалії такі, що доводиться пізнавати один одного в скруті. Маємо випробування на відповідальність, моральність, духовність і на усвідомлення своїх обов'язків як громадянина, професіонала і людини.
