У 1970 році радянський народ і все прогресивне людство відзначали 100-літній ювілей вождя і навчителя трудящих Владіміра Ілліча Леніна. Чоловіка, від якого пішов планетою Земля відомий усім вірус, що коронував пролетарів, але добряче понищив інші верстви населення. І того самого 1970-го в Одесі трапилася інша епідемія — холери. Про яку схвально відгукнувся класик, Михайло Жванецький, чий вислів я виставив у титул статті...
«І АНАЛІЗИ — ЯК ВОНИ НАБЛИЖАЮТЬ НАС ОДНЕ ДО ОДНОГО!»
Жванецький обезсмертив той «карантин імені Ілліча» в своїй оповідці «Холера в Одесі». Хвалив, хвалив холеру — бо ж як прочистила життя, як облагородила! «У місті стало так чисто, що можна було лежати на асфальті [...] І склянки в забігайлівках вимиті, і труби всі поремонтовані, і туалетики в порядку, і личка у всіх чисті, і миємо рученята до їжі і після їжі, і кип’ятком, і чистимо, і п’ємо тетрациклін, і взаємно увічливі. Вся холера вартує тієї ввічливості, яка з’явилась тоді в Одесі. А аналізи, як вони наближають нас одне до одного...».
І так таки так! Та й влада діяла рішуче. В серпні в Одесі на обсервації перебувало 43 700 осіб, у Керчі — 5400. КДБ відстежувало настрої в суспільстві — щоб антирадянські «елементи» не прогризли дірки в суперміцній тканині комуністичної віри. Зокрема в Одесі виявлено хуліганську листівку, підписану іменем іншого Ілліча — Брежнєва. Нібито генсек і просто душевна людина закликав містян не піддаватись паніці: «Товариші, будьте мужніми і свободолюбивими, не збирайтесь швидко помирати. Ви краще трохи помучтеся, як мучилися колись ваші предки»...
Думаєте, не знайшли автора фейкового, як сказали б нині, тексту? Виявили! 16-річний школяр Юрій Руднєв. Чекісти провели з юнаком і його батьками профілактичну бесіду... Гуманно, чи не так? Холера таки й справді дива витворювала — за інших обставин той Юрко загримів би куди подалі, попри свій не надто серйозний вік.
Фіксувалися й інші придибенції. Скажімо, токар Поліщук із Білої Церкви був помічений у тому, що критикував керівництво СРСР — за потурання іноземцям, які, бісові діти, ту холеру й організували. А в Тернополі, на привокзальній площі, затримали 50-річного чоловіка, який, будучи в нетверезому стані, вигукував, що холеру в Одесу завезли москалі. Тут уже профілактичної бесіди було мало — порушили карну справу (про ці та інші факти можна прочитати в матеріалі).
Звісно, що й анекдоти пішли. Такий, скажімо. Запитують у одеситів: яке вино краще протидіє холері — біле чи червоне? Відповідь така: червоне, бо червоні непереможні.
ОДЕСЬКІ ПРОВОДИ: ЧАС ОЧИЩЕННЯ
А воно ж і справді так виглядало — в рік ювілею вождя й холери. Радянський Союз стояв навіки, ми всі вийшли з ленінської шинельки і без її світлого надихаючого образу життя своє не мислили. Ніби так. Тільки дірочки в тій шинелі вже потроху прокручувались.
От, скажімо, під час тієї самої холери — дозволили знімати фільм «Довгі проводи» Кіри Муратової. До того мурижили й не дозволяли: щось воно не теє, от ся історія жінки, яка поводить себе якось не по-радянськи — замість ділом зайнятись і невпинно рухатись у світлу будущину, все до себе прислухається, ніби там, усередині людського організму, може бути щось цікаве. Не те кіно, що треба, зовсім не те.
Аж тут холера, одірваність від центрів прийняття рішень, дірка в плані кіностудійному... І фільм запускають. Хорошого з того нічого не вийшло, охоронці системи картину, зрештою, заблокували, оформивши те відповідною постановою ЦК, а режисеру Муратовій визначили обсервацію, з елементами самоізоляції. Бо те, що робилось у час карантину й очищення од холерних ембріонів (а з ними разом й ембріонів ідеологічних), апріорі не вписувалось у звичну картину світу.
То й що? Кіра Муратова перебула ту ізоляцію і ще міцнішою стала. Від холери радянсько-комуністичної в неї стабільний імунітет виробився, ось воно що.
А минулого року побачив світ фільм «Одеса» одного з найталановитіших російських режисерів Валерія Тодоровського. Про Одесу холерного літа 1970-го. До батьків (Ірина Розанова і Леонід Ярмольник) приїздять дочки з чоловіками, і всі тут вимушено затримуються. З’ясовуючи різні цікаві питання, зокрема про те, чи може єврей стати росіянином, чи сіоністською державою є Ізріїль і т.д. Карантин це ж таке собі Інтермецо, коли можна зупинитись і подумати: про себе й про інших.
Для Тодоровського це значною мірою автобіографічна стрічка, оскільки його дитинство (він син знаменитого режисера і оператора Петра Тодоровського, який тривалий час працював у Одесі) з Південною Пальмірою. Щоправда, зі зйомками в Одесі не склалось, з причин надто відомих. Одначе міфологію карантину відтворити в цілому вдалося. Сутність того міфообразу в щасливому випаданні з потоку життя, яке було надто вже насиченим ідеологією і політиканством, іноді доволі щирим (персонаж Ярмольника вигукує: «Я не єврей... Я росіянин, я радянський, зрештою...»). А тут несподівана, нехай із холерними відтінками, павза, з можливістю пірнути в самого себе, — і щось пізнати в самому собі.
А заодно — і в своєму колективному підсвідомому. Його ж можна вивести в простір чогось добре усвідомленого. До прикладу так, як зробив це той самий Жванецький: «Ми — одесити! Один колектив, одна компанія! Ми живемо в одному домі, і гасло наших лікарів — «чисті руки» — нехай буде перед очима у прямому і переносному сенсі. Чисті руки, чиста совість, чисті очі перед людьми...».
Словом, карантин — це час очищення.
КОЛИ ПРИЙШЛА БІДА
Очищення, як головний підсумок карантинного існування, це лишень оптимістична його складова. Є й драматична і навіть трагічна, пов’язана з людськими смертями.
Сто літ, з маленьким гачком, минуло від найбільшої за всю історію людства пандемії грипу. У 1918—1919 роках від «іспанки» («іспанка» — бо вперше про неї заговорили в Іспанії, де не було військової цензури) померли, за різними підрахунками, до 100 мільйонів людей. Заражено й перехворіло майже 550 мільйонів, третина тодішнього населення планети.
Мало було війни і її жертв... Хоча цілком можливо, що це явища взаємопов’язані. Пандемія і мільйонні жертви ще більше посилили загальний песимізм.
Варто нагадати собі про це нині — ситуація дуже серйозна. Дехто вже це так і потрактовує: маємо ситуацію Третьої світової війни — проти людства невидимий ворог, можливо, що кимось і спрямований на от сей фронт.
Кіно завжди цікавилося життям лікарів і хворих — боротьба з хворобами сповнена драматизмом, а отже, вдячний матеріал. І нині в моді телесеріали, присвячені лікарям і лікарням. Тільки не шукайте серед героїв інфекціоністів, хіба я щось пропустив.
Востаннє інфекціоністи, епідеміологи ставали героями вітчизняних стрічок ще в 1960-ті — телевізійний фільм «В місто прийшла біда» (1966, режисер Марк Орлов, оповідь про реальну історію початку 1960 року, коли в Москві вдалося зупинити поширення чорної віспи) і «Карантин» (1968, режисерка Суламіф Цибульник, за сценарієм Юрія Щербака — не лише письменника, а й лікаря-епідеміолога). В останній стрічці історія про те, як п’ятеро працівників науково-дослідного інституту опиняються під ізоляційним замком після викиду вірусів під час випробування нової вакцини...
Не доводиться сумніватись у тому, що теперішні події знайдуть своє неодмінне відображення не лише в літературі, а й у кіно. Хотілося б тільки, щоб йшлося вже не про актуальні події, а ті, що встигли одійти в минуле.
