Керівництво ВКП(б)-КПРС вело мову про «Великую Отечественную войну Советского Союза», як вона звалася офіційно, як про війну справедливу й визвольну. Сьогодні так само говорять керівники Російської Федерації. Але чим відрізнялися Кремль і комуністи у своїх практичних діях від нацистів, коли справа торкалася «неправильних», на їхню думку, народів?
Одним з головних інструментів радянської демографічної та національної політики була депортація тих чи тих народів й етнічних груп з рідної землі. Розпочавшись у 1920-х роках з виселення терських козаків, депортації досягли максимуму в першій половині 1930-х років, коли в Сибір та на крайню Північ були депортовані мільйони українців з УСРР і Кубані. Не лише «куркулів» і «підкуркульників» з числа селян, а й «петлюрівські елементи» з міст. Переселяли силоміць також «просякнутих буржуазно-націоналістичним духом» білорусів. У другій половині 1930-х жертвами депортацій стали поляки й корейці, які жили в СРСР. А з початком Другої світової війни в 1939-40 роках примусового виселення зазнало населення Західної України, Західної Білорусі та країн Балтії. У 1941-44 роках у віддалені райони Сибіру і до Казахстану були депортовані і позбавлені всіляких прав радянські німці, а також представники народів, країни яких входили в гітлерівську коаліцію (угорці, болгари, фіни). У тому ж 1941 році з Криму були депортовані (і загубилися в нетрях доби сталінізму) нечисленні нащадки ґотів, які були вже практично повністю асимільовані, а з північної Таврії — кілька груп ногайців (вони в тих краях теж зникли — по війні ті, хто уникнув депортації, записалися українцями чи росіянами). Відмовитися від свого етнічного «я» для представників «неправильних» народів було чи не єдиним порятунком — скажімо, у мого колеги дідусь, тоді ще людина молода, 23 червня 1941 року з Вільгельма став Василем (виправивши за пляшку відповідні папери), а 24 червня пішов на фронт. І тому вижив, пройшовши через пекло війни. Проте не всі могли і не всі були згодні відмовитися від своїх етнічних коренів...
Із відвоюванням Червоною армією території СРСР за звинуваченням у колабораціонізмі з рідних земель упродовж 1944 року були насильно виселені калмики, інгуші, чеченці, карачаєвці, балкарці, ногайці, турки-месхетинці, понтійські греки. Того самого 1944-го з Трансільванії (Румунія) до СРСР були депортовані місцеві німці, які там були корінним народом. А в серпні-вересні 1945 року, після окупації Червоною армією Маньчжурії, жертвами депортації стали як японці, що поселилися там у 1930-х, так і українці та росіяни, які мешкали там упродовж кількох поколінь.
Як відомо, не оминула депортація і кримських татар, у яких вона зветься Qirimtatar surgunligi. Щодо них вона здійснювалася особливо жорстоко...
Після депортації основної маси кримських татар 18-20 травня 1944 року знайшлися «гріхи» і в інших народів, які жили на півострові. У доповідній «вождеві народів» Сталіну від 29 травня нарком внутрішніх справ Берія писав: кримські болгари нерідко брали участь у заготівлі продовольства для німецької армії, серед болгарського населення проводилося вербування для виїзду на роботу до Німеччини. «Провина» кримських вірмен і греків в очах радянського керівництва була ще страшнішою: «Значна частина греків, особливо у приморських містах, з приходом окупантів зайнялася торгівлею і дрібною промисловістю». Те саме робила й частина місцевих вірмен. Рішення про виселення вірмен, греків та болгар з Криму було ухвалене 2 червня 1944 року, 5 червня — виконане. По тому серед уцілілої решти населення Криму поширилися панічні настрої: багато хто боявся, що незабаром депортують і всіх інших. Ось рядки з протоколу пленуму Кримського обкому ВКП (б) від 14 червня 1944 року: «Багато таких розмов: «Ось татар вивезли і нас будуть вивозити». І навіть сухарі сушать...»
В підсумку деякі райони півострова (передусім передгір’я, гори та Південний берег) залишилися практично порожніми. За повідомленням відповідального організатора ЦК ВКП(б) у Кримській області до ЦК ВКП(б), «після виселення татар, у деяких районах, особливо південних, населення майже не залишилося. У Куйбишевському районі залишилося всього населення 672 осіб, Алуштинському — 2637, Судакському — 3380, Балаклавському — 2233. Аналогічне становище з населенням у Карасубазарському, Бахчисарайському, Ялтинському районах». Тож на «очищені» від кримських татар і представників інших депортованих етносів й етнічних груп землі лише впродовж осені 1944 року були переселені 64 тисячі колгоспників з передусім Росії, а також України та Білорусі, які розмістилися в домівках депортованих. Щоб затерти історичну пам’ять про кримських татар, влада вдалася (двома указами від 1945 і 1948 років) до так званої «детатаризації» Криму, під час якої перейменувала на півострові понад 900 населених пунктів, назви котрих мали кримськотатарське походження (а це понад 80% від загального числа поселень Криму) на російсько-радянський копил, та ще з відчутним імперським присмаком. Виняток був зроблений лише для Бахчисарая, Джанкоя, Ішуні, Саків та Судака.
Якими ж були основні мотиви депортації кримських татар і представників інших корінних етнічних груп та етносів із Криму? У доповідній Берії Сталіну від 10 травня 1944 року, крім міфічної «зради» кримськими татарами радянської влади, йшлося і про інше — про «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Цю тезу варто розшифрувати. У 1943—1945 роках Сталін порушував перед Черчиллем і Рузвельтом питання про передачу Радянському Союзові контролю над протоками між Чорним і Середземним морями, отже, про приєднання до СРСР значного шматка турецької території. Раніше, в 1940 році, Молотов від імені Сталіна порушував те саме питання перед тодішнім сталінським партнером — Гітлером. Сучасні історики висловлюють гіпотезу, що Сталін планував узяти ці території військовою силою, здійснивши віковічну мрію російських імперіалістів — перебрати під свою оруду Царград, він же Константинополь, він же Стамбул, тож провадив ретельну «зачистку» оперативного тилу. Відтак «ненадійні» кримські татари й інші народи Криму стали жертвою геополітичних амбіцій кремлівського диктатора та його прагнень поставити останню крапку в реалізації великодержавної ідеї стосовно «визволення» Криму від його корінного населення.
Власне, військово-політичні мотивації тією чи іншою мірою присутні в усіх радянських депортаціях народів. Скажімо, виселення корейців із Примор’я мало на меті «зачистку» тилу для майбутніх операцій проти «білокитайців» (Кремль ще в другій половині 1920-х націлився на створення комуністичного Китаю) та японців, а російські корейці, мовляв, могли шпигувати на користь ворога. І взагалі, «косоокі» на одне лице... Українців на початку 1930-х не в останню чергу тому, що Сталін вважав їх потенційними союзниками й агентами «білополяків». І таке — стосовно всіх переселених силою етносів.
Урешті-решт народи, депортовані 1944 року, після XX з’їзду КПРС у 1956-му змогли повернутися на свої батьківщини. Крім кримських татар і німців Поволжя — останні були депортовані дещо раніше. Ба більше: кримським татарам було заборонено переїздити до Криму аж до 1989 року, хоча президія Верховної Ради СРСР у 1967 році тишком-нишком, щоб не дратувати сталіністів, зняла з них звинувачення у зраді «радянської батьківщини». Іншими словами, кримськотатарський народ опинився в ситуації, значно гіршій не тільки за ту, яка була до 1917 року, а й будь-коли у його історії. Була знищена сама можливість не лише державного, а й національно-культурного розвитку на своїй батьківщині. Схожим чином повелися і з німцями Поволжя; але ті після розпаду СРСР в абсолютній своїй більшості виїхали до Німеччини (так, у 1989-му лише в Казахстані жили 958 тисяч німців, а в 2015-му їх залишилася лише 181 тисяча). А куди було переселятися кримським татарам, як не до Криму? Проте 2014 року неосталіністська Росія дістала їх і там. А нащадки депортованих українців здебільшого стали росіянами, як-от сім’я Романенків, де відомими космонавтами стали і батько, і син. Але колеги їх усе одно звуть «хохлами» та додають: «Який же хохол, навіть у космосі, без сала». Схоже, любов до сала та борщу (який наразі фігурує у книгах як «блюдо русской народной кухни») — це все, що залишилось українського у більшості нащадків тих, хто був силоміць переселений з України. Мабуть, у Кремлі нині не проти того, щоб подібне відбулося і з кримськими татарами...
