Провідний науковий працівник Московського центру Карнегі Лілія ШЕВЦОВА вже давала «Дню» («Це початок тенденції, яка неминуча») прогноз, що термінові відставки в Раді директорів радіостанції «Эхо Москвы» є сигналом, що російська влада починає натискати кнопку «Репресивні механізми» щодо незалежних ЗМІ. «День» звернувся до російського експерта прокоментувати, що ж означає зупинення фінансування незалежної «Новой газеты» власником Національного резервного банку і акціонером цієї газети Олександром Лебедєвим?
— Я б сказала, що ось низка кроків влади: і окрик Кремля щодо радіо «Эхо Москвы», і, звичайно ж, ситуація з Олександром Лебедєвим, який є одним із власників «Новой газеты», а також допомагає фонду Раїси Горбачової та пов’язаний із Михайлом Горбачовим, — повністю вкладається в прагнення зачинити кватирку перед виборами. Але вже є віддзеркаленням тенденції на затискування, тенденції на закручування гайок. Проявляється абсолютно точно логіка єдиновладдя, яка не витримує навіть ковтка свіжого повітря. І вони прекрасно розуміють, якщо ось ця ситуація, хай обмеженої, але свободи слова в незалежних, неконтрольованих виданнях триває, то ця свобода слова веде до подальшої атрофії цієї державної машини.
Звичайно ж, ви абсолютно маєте рацію, йдеться про тенденцію, яка навряд чи вже зупинитися. Бо після того як Путіна оберуть президентом, у нього вже не залишиться тих обмежувачів, які в нього були до обрання і які він би хотів зберегти.
— До речі, як ви розцінюєте визнання головного редактора «Эха Москвы» Олексія Венедиктова, що його верне від гасла «Путин, уходи!»? Чи не означає це того, що Венедиктов намагається підіграти владі?
— Я не думаю, що Венедиктов намагається зараз підіграти Путіну. Венедиктов — розумна людина, яка стоїть на чолі проекту «Эхо Москвы» в дуже складні роки. Він природно може робити тактичні речі, але в нього має бути стратегічний вектор. «Эхо Москвы» тримається на одній дуже серйозній основі — це довіра радіослухачів і це можливість надати суспільству плюралізм думок. Будь-яка відкрита підтримка Путіна, тим більше, за ситуації, коли влада Путіна починає втрачати легітимність, була б згубною як для самої репутації Олексія Венедиктова, так і для «Эха Москвы». Але, до речі, як це не дивно, якщо йдеться: «Я втомився від гасла «Путин, уйди!», тут я можу солідаризуватися з Венедиктовим. Я теж втомилася від гасла «Путин должен уйти!», бо лише це гасло, так само, як гасло «Чесні вибори», може означати ось що: Путін, іди, хай прийде інший. Але якщо прийде інший у Кремль при нинішній системі влади, то ми матимемо ту ж саму виборну чи призначену монархію, самодержавство. Тому для мене вірнішим, адекватнішим у нинішній ситуації і більш стратегічним для Росії є не гасло «Долой Путина» або «Путин, уйди!», а гасло «Геть самодержавство», яке передбачає і заклик до Путіна піти, іншими словами, вимоги відставки Путіна, але також і вимоги конституційної політичної реформи. Лише гасло «Путин, уйди!» або «Долой Путина!» повністю вкладається в модель старого російського менталітету й осмислення політики в рамках персоналістської влади.
— До речі, Венедиктов днями був у Києві і признався, що в нього постімперський синдром, а в його сина вже немає. Нас, українців, здивувало те, що російський блогер Олексій Навальний у програмі «Велика політика з Євгеном Кисельовим», відповідаючи на запитання про своє бачення розвитку стосунків між Росією та Україною, сказав: «Наша зовнішня політика має бути максимально спрямована на інтеграцію з Україною та Білоруссю... Фактично ми один і той же народ... Ми маємо підсилювати інтеграцію. Ми можемо жити у вельми й вельми близькій конструкції...» Як же пояснити, що такий молодий політик страждає на такий синдром?
— Дійсно, Олексій Навальний політик нового покоління. Він для багатьох — мрія нового російського громадянського суспільства, яке прагне побачити нових осіб. Природно, що воно з надією дивиться на всі нові обличчя. Слава Богу, такі з’являються. Це люди нового покоління. Я не чула, що він сказав, але якщо він дійсно затнувся на Україні, її незалежності, залишившись у цьому квазірадянському, псевдорадянському вимірі, буцім Україна не може бути незалежною державою, а всім нам слід жити як націям-братам, якщо він залишився в цій формулі, то це дуже прикро. Це означає, що з дуже важливого питання визначення сутності нової російської держави він залишається, на жаль, у минулому. І на жаль, він не витримав випробування імперськістю, випробування неоімперським синдромом. Бо, в принципі, однією з основних гарантій руху Росії в бік ліберальної демократії є також переосмислення ставлення Росії і росіян до колишніх радянських республік і нових незалежних держав, визнання їх державності, їх ідентичності, що є єдиним способом відмови від імперськості, хай не в новому ліберальному одязі. Якщо Навальному цього не вдалося, то дуже прикро і дуже шкода. Лише можна сподіватися, що він еволюціонуватиме в європейському напрямку. Бо, сказавши таке щодо України, Навальний рухається в абсолютно протилежний бік, у протилежний від Європи бік. І він нічим не відрізняється в такому разі щодо зовнішньої політики від путінської команди.
