Неправдоподібна цифра, але ж і справді «нацокало». Покоління наше, народжене по страшній війні, прожило ці сім десятиліть, кожне з яких ніяк не схоже одне на одного. Ми народились посеред мріянь, посеред надій, що люди схаменуться і після смертоносних погибельних років зачнуть будувати суспільство, засноване на любові і справедливості, зрештою — на ідеалах Відродження. От сей ідеалізм — його не витруїти з наших сердець, ми з тим народжені.
ТЕПЛОТА РОДИННОГО ІНТИМУ
Славко Чернілевський з тим ідеалізмом народжений. Я знаю цю людину зі студентських часів — тому Славко і тому він для мене молодий... Хіба ж не молодий, коли світиться повсякчас в його очах залюбленість у цей світ і в от сих людей. І готовність ті почуття, ті думки загорнути у щось винятково тепле, щось атмосферне.
Я один.
Я вдивляюся в люстро води.
Я кажу собі:
руки в глибінь уведИ-
твоя мова тече,
мов ріка межи верб,
лиш тому,
що на зАводі зІрка, мов герб
вітчини, предківщИни твоєї...
Це написано зовсім недавно... Такою є філософія Поета — його лінгва, сама фактура його мовлення і його образів зроджені течією самого життя, порухом води і вітру, запахом свіжої ріллі. І димком з комину батьківської, маминої хати.
Чернілевський — з Вінничини, з Поділля: з того пейзажу, із темпоритму тамтешнього життя. Це і є вже отой самий ідеалізм, в основі якого відчуття того, що от сей матеріальний світ насправді увесь духом наповнений і прочахнутий, кожна його рисочка, кожен його куточок. З того й народилась перша збірка Поета — «Рушник землі» (1984), яку благословили поти великі і справжні — Дмитро Павличко і Микола Вінграновський. Павличко, у передмові, визначив основний мотив книги: туга за матір’ю, за батьківщиною, за тим простором дитинячим, який інтимно прогрітий і злагоджений.
Знаменитий вірш Чернілевського з тієї першої збірки так, власне, і називається: «Теплота родинного інтиму».
Теплота родинного інтиму.
Ще на шибах досвіток не скрес.
Встала мати. Мотузочком диму
Хату прив’язала до небес [...]
Матері розказувать не треба,
Як душа світліє перед днем
В хаті, що прив’язана до неба
Світанковим маминим вогнем.
Це образ дитинячого раю, світу, сотворенного мамою і її домом. Не новий, здавалось би, мотив для української поезії, але за своєю пронизливістю і емоційною виграненістю — ні з чим і ні з ким не порівнянний! І це той рай, в який поселяли нас, повоєнних діток, наші матері, батьки, бабусі і дідусі. Аби своїми попеченими голодоморами й війнами душами відгородити нас од можливих страхів і випробувань. Це їм вдалось — ми щасливіше покоління від наших батьків і дідів, матерів і бабусь. Світла дяка їм назавжди зачаклувалась у віршах Чернілевського...
«ПРОСВІТЛОЇ ДОРОГИ СВІЧКА ЧОРНА»
Хоча, звісно, життєвий шлях — та ще й Поета — не складався аж так благовісно. Філологічний факультет Київського університету було полишено (там ціла купа причин, серед яких і пріснопам»ятний український націоналізм, яким труїли очі нашим провідним інтелектуалам), потому поневіряння і навчання на режисерському факультеті Інститут імені І.Карпенка-Карого у блискучого режисера і педагога Володимира Денисенка.
Було по всякому. Скажімо, гумористична історія про те, як студента Чернілевського прилаштувала, заради сякого-такого заробку, робітником сцени у Київський театр імені Лесі Українки. А то було напередодні столітнього ювілею вождя і навчителя всіх народів Владіміра ще й Ілліча Леніна. В театрі йшла «датська» вистава про вождя. Її апофеозом був виїзд на сцену броневика, на якому стояв відомий актор у перуці і костюмчику Леніна, тицяючи пальчиком у світле майбуття...
Завдання робітника сцени Чернілевського було доволі простеньке — потягнути за відповідну мотузочку, аби над броневиком піднявся червонястий-молоткастий транспарант зі словами «Вся власть Советам!». Одначе брак досвіду (то був Славковий дебют на чи побіля сцени) дався взнаки: він потягнув не за ту мотузенцію.
Відтак замість транспаранту на голову артиста звідкілясь згори жахнув мішок з піском. Зі сценічного Ілліча злетіла геть перука і всі побачили замість знаменитої лисини густе і чорне волосся артиста. До того ж — піщана імла, з надр якої у зал полинуло щось не дуже цензурне: «Вашу.... Туди-розтуди!»
Природно, що наступного ранку до театру завітали співробітники спецорганів. Однак ніхто бідного студента не видав. Сказали, бачите — тут архаїка, усе на мотузочках, ну то й трапилось таке. А вождя тут усі люблять, читають і почитують...
Коли почались роки Горбачовської Перебудови, Чернілевський прилучився до справи реабілітації іншого Поета — Василя Стуса. Він уже замислив фільм про нього, але ж тут потребувалась не просто фільмова зйомка — а дія! І найпершою — звільнення Стуса від посмертного полону у Пермській табірній землі.
То була ціла епопея — як домоглися дозволів приїхати до тих таборів (то був 1989-й, Радянський лад похитнувся, одначе усе і всі було на своїх місцях), як — головне — домоглися дозволу перенести прах Василя Стуса, а з ним разом й інших борців-мучеників, Юрія Литвина і Олекси Тихого, в Україну, до Києва. Посеред усього того і був Чернілевський. А ще ж і знімалося те на плівку. Грандіозна хода, коли нетлінні рештки українських героїв проводжали на Байковий цвинтар — це ж тоді, це ж тоді і стало очевидним: режим захитався, натомість у самій атмосфері суспільній заходився витати дух свободи — і самої нації, і кожної окремо взятої людини.
І все то те, вся Вкраїна повилась красою того діяння, того поруху до свободи. А Славкові, до того ж, вдалося, таки зробити фільм про Василя Стуса і його подвиг (а подвиг — це те, що подвигає не тільки тебе самого, а й цілу тобі громаду). Картина називалась «Просвітлої дороги свічка чорна» — й от ся дихотомія пітьми і світла є визначальною у стрічці...
«ВИ ОШУКАЛИ ДЕРЕВО І ВОДУ...»
Головний подвиг самого Чернілевського наприкінці 1990-х та «нульових» — це грандіозна робота по дублюванню зарубіжних фільмів на телеканалі «Студія 1+1». Він керував цією роботою, він визначав її вектори. До того вважалось: публіка наша так звикла до російської озвучки, що ніякої української не прийме. І не прийняла б, якби їй запропонували дублювання якось містечково-малоросійського штибу. Одначе ж очолюваній Станіславом групі вдалося майже неймовірне: глядачі почули й побачили героїв зарубіжних стрічок, які говорять вишуканою, модерною мовою.
Так було закладено традицію, яка нині сприймається як щось звичайне — західні фільми в українському інтонуванні, сказати б культурному обрамленні... Тільки та робота, звісно, пригальмувала пошуки Чернілевського-поета. Хоча — як сказати. Адже Славко належить до тих письменників, які пишуть повсякчас, відгукуються на заледве не всі вібрації народного організму. Та й організму власного...
То ж нітрохи не дивно, що Чернілевський був на Майдані у найнапруженіші моменти протистояння народу і влади. «Не міг я не піти на Майдан, — пояснив він мені якось, — там же студенти мої були...»). Якась вража сила й поцілила у Поета — ніби знала, куди й цілити: в руку, аби не писав більше.
Загоїти рани вдалося з допомогою чеських друзів. Вони ж спонукали на видання книги віршів «Чеський зошит». І то був рубіж — Славко почав жити з якимось новим завзяттям. Хоча ніби ж усе за узвичаєним графіком. Передусім це зустрічі зі студентами кінофаку Інститута імені Карпенка-Карого, яких Поет і Режисер збагачує знаннями не просто кінематографічними, а й, сказати б, вселенськими. Бо ж Станіслав усе частіше нагадує мені античних філософів, з їх магічними уміннями бачити в найдрібнішій краплинці роси певний універсум...
Одначе ж постав і Чернілевський-публіцист, його поезія вигострилась до рівня точних і безжальних формул-констатацій. Як ось тут, скажімо, де Чернілевський, трохи стилізуючи Василя Симоненка, посилає прокляття ворожим силам.
Ви зараз скрізь, кати мого народу, —
грабіжники, убивці, шахраї.
Ви ошукали дерево, і воду,
і степ, і землю з надрами її.
Ви обібрали душі нелукаві,
нехитромовні, з прив’язом земним.
І прагнете, лихі та верескаві,
владарювати кодлово над ним [...]
І вам не ухилитися від ядер,
і ви не заховаєтесь ніде
від тих, у кого — з дерева і з надр! -
нерабська кров струмує і гуде.
Нерабська кров — ось умова українського майбутнього. Ця кров біжить судинами поезії, самої філософії буття Славка Чернілевського. Філософії, яка зухвало претендує на статус перетворювача нашого українського життя.
