Нещодавно українці відзначили День Конституції, на порозі — День Незалежності. Пропонуємо інтерв’ю з людиною, причетною до цих історичних подій, небайдужою, активною, соціально відповідальною, а ще — головою Наглядової ради Благодійної організації «Фонд сприяння ініціативам газети «День».
— Михайле Олександровичу, логічне перше запитання: чому вибір випав саме на підтримку проєктів «Дня»?
— Тут варто почати ще з тих буремних років, коли Україна повертала собі незалежність. Я за першою освітою металург, із сім’ї металургів, народжений в місті металургів — Дніпрі, та й працювати пішов після закінчення аспірантури на металургійний гігант — завод «Азовсталь» у Маріуполі. Однак не міг стояти осторонь від тих політичних подій, що відбувалися в країні, й тому з молодим завзяттям поринув у громадську діяльність. Спочатку очолював раду молодих спеціалістів «Азовсталі», в 1991 — 1994 рр. був депутатом Маріупольської міськради.
А в 1994-му мене, 34-річного, одночасно обрали міським головою півмільйонного Маріуполя й народним депутатом України (тоді таке поєднання було можливим). Ось тоді я відчув, наскільки важливим є підтримка свободи слова. Ми одними з перших у країні відпустили у «вільне плавання» міську газету, засновником якої була міська рада, і передали працівникам редакції та друкарні 50% комунального майна, що стало безпрецедентним рішенням для держави.
Звичайно, серед всеукраїнських ЗМІ завжди вирізнялася газета «День», яку з 1997 року очолює Лариса Олексіївна Івшина. Це видання ніколи не було флюгером у політичних іграх, завжди дотримується виваженої державницької, україно-центричної позиції. А це, я знаю, дуже непросто! А чого варта просвітницька діяльність газети: видання книжок, фотовиставки, літні школи журналістики, вручення щорічної премії імені Джеймса Мейса, яку я підтримую фінансовим внеском уже третій рік поспіль...
— Ви згадали про свою професію металурга і про те, що з 34 років поринули у громадську, політичну діяльність. Це взагалі — поєднувальні речі?
— Ви забули ще й про наукову діяльність. Кандидатську я захистив у Московському інституті сталі й сплавів ще до приходу на «Азовсталь». Але наукову, дослідницьку діяльність не припиняв багато років, і в Дніпропетровській державній металургійній академії України захистив докторську дисертацію, отримав звання професора. Маю більше 50 патентів на винаходи, зокрема й у Німеччині, США, є автором понад 100 наукових публікацій.
Але пізніше почав працювати в системі місцевого самоврядування. Був обраний міським головою Маріуполя, домігся перегляду нормативів міського бюджету, який наступного після моїх виборів року було перевиконано на 54%. Одними з перших в Україні ми повністю ліквідували заборгованість по зарплатах і пенсіях, яка дісталася мені у спадок від попередників. До речі, й завдяки тому, що тодішній прем’єр— міністр України Євген Кирилович Марчук підтримав запропонований нами механізм погашення заборгованості.
Понад шість років займав різні посади у Київській міській держадміністрації: начальник головного управління зовнішньоекономічних зв’язків та інвестицій, заступник мера Олександра Омельченка. Згодом отримати другу спеціальність — юриста, закінчивши Національну академію внутрішніх справ України. Це мені допомогло і в роботі на державних посадах — головою держкомрезерву, заступником міністра економіки України.
— Вас обирали народним депутатом другого, четвертого, п’ятого і шостого скликань. Є чим гордитися?
— Перш за все, пишаюся причетністю до ухвалення Конституції України 28 червня 1996 року. Безпосередньо я працював над розділом ХІ Конституції України: «Про місцеве самоврядування». Із семи існуючих статей до шести вносив поправки, три було враховано повністю. Сприяв розробці та ухваленню Закону України про ратифікацію Європейської Хартії про місцеве самоврядування. Був співавтором законопроєктів з питань місцевого самоврядування, бюджетної політики, розвитку вільних економічних зон.
Громадська робота супроводжує мене по життю — вже понад два десятиліття діє громадська організація Фонд муніципальних реформ «Магдебурзьке право», яка опікується передовсім проблемами місцевого самоврядування.
— Вникали конфлікти на рівні: територія — центр?
— Різні підходи до побудови взаємин територій і центру стали причиною мого конфлікту з президентом України Леонідом Кучмою: на зустрічі з керівниками органів місцевого самоврядування сказав президенту: дуже погано, що ми зустрічаємося так рідко й тільки коли вам потрібна підтримка, а життєві питання місцевих громад чомусь майже не обговорюємо. Кучма тоді мене перервав: «Ти прийшов сюди мене вчити?!» Я відповів, що коли він не розуміється на місцевому самоврядуванні, то немає нічого поганого в тому, щоб учитися. Тоді він почав кричати: «Геть звідси!» Це стало точкою неповернення в наших відносинах.
— Сьогодні вас часто можна побачити й почути в ефірі з професійною аналітикою (на відміну від багатьох скороспілих «політологів» та замовних «соціологів»). Чому ж до впливових сфер у державі досі приходять дилетанти?
— Про це запитайте у виборців. Хоча природу їхніх розчарувань владою я розумію. Але популізм по своїй природі довго не тримається. Люди врешті вимагатимуть змін, а не гасел. Ось тут важливо керівникам різних рівнів наближати до себе професійних працівників, а не тих, хто готовий виконати будь-яку забаганку. Я, приміром, у різний час залучав професіоналів, навіть із команд опонентів, адже керувався одним — результативністю.
— Відомо, що тривалий час ви працювали за кордоном... Це — досвід? І який?
— Чотири роки я жив у Австрії, де працював членом ради директорів однієї з потужних австрійських фірм, брав участь у плануванні та розробці політики діяльності компанії, здійснював проєкти в країнах Європейського Союзу, таких як Австрія, Чехія, Словаччина, Угорщина. Переконаний, варто не просто повторювати мантру, що Україна — це Європа, а реалізовувати практичні проєкти, які дають результат.
Приміром, під егідою Київської міської державної адміністрації (коли я там працював) проведено десятки міжнародних виставок, семінарів, форумів, спрямованих на презентацію інвестиційної привабливості Києва та експортно-імпортного потенціалу його підприємств (у Брюсселі, Мюнхені та інших містах), створено постійні представництва Києва в Пекіні, Ташкенті... Тоді ж ми організували відбудову Бессарабського кварталу інвесторами.
— Михайло Поживанов і Україна: яка історія цих «стосунків»?
— Практично все життя! Я ж тут народився, і далекі предки мого батька козаками були, на Черкащині жили, і його батьки (мої дідусь з бабусею) працювали залізничниками в Христинівці. Мабуть, саме робота на залізниці допомогла їм у 33-му році, коли почався страшний голод, перебратися до Дніпропетровська.
Дитинство і юність мої пройшли в Липецьку, куди батька направили на роботу, потім — інститут і аспірантура у Москві, а після — знову й назавжди Україна.
До речі, я ніколи не навчався в українській школі, а українську мову почав вивчати, коли вже вільно володів англійською. Але це не заважало і не заважає цікавитися українською історією, культурою й спілкуватися українською... А ще — підтримувати просвітницькі українські проєкти.
— У цьому контексті хотілося б почути думку щодо меценатства в сучасній Україні, воно є?
— Перш, ніж робити узагальнення, варто розповісти про власний внесок у підтримку культури, чи не так? Колекціонуванням живопису нині нікого не здивуєш, і мене свого часу воно захопило, але з самого початку вирішив, що це будуть твори українських художників, переважно сучасників, з якими я міг би спілкуватися, яким міг би надати підтримку. Так, 2009 року відкрилася галерея «АВС-арт», яка вже на першій виставці представила кращі колекційні здобутки закарпатської та львівської мистецьких шкіл. Загалом же в галереї відбулося більше сотні виставок! Багато ще чого зроблено хорошого й корисного. Але без прогресивного закону про меценатство нам не обійтися.
— Чи є у Михайла Поживанова власні «червоні лінії», через які він не може переступити?
— Думаю, це — Закон понад усе! І сам не робив нічого незаконного, і не виконував злочинних наказів — для мене це табу. Що й було причиною конфліктів із вищим керівництвом. А ще — дотримання прав особистості. Це взаємопов’язані поняття. Там, де не поважають закон, не поважають і людину.
— Які риси людського характеру для вас у пріоритеті? Що здатні пробачити, а що — ні?
— Від В’ячеслава Чоровола я вперше колись почув про принцип трьох «п»: порядність, професіоналізм, патріотизм. Ці поняття мені близькі. Намагаюся їх дотримуватися. Не з трибун проповідувати, а реальними справами підтверджувати. Тому не можу терпіти нещирості.
— Розумію стандартність запитання, але не можу його уникнути: яка ваша мрія?
— Я побував у багатьох країнах, та завжди повертався додому. Бо дуже хочу побудувати Європу в Україні! Тут і зараз! За свого життя. Скептики посміхнуться, а ось я, мрійник, переконаний, що Україна, успішна й непереможна, — неодмінно буде!
***
Редакція «Дня», правління Благодійного фонду газети «День» щиро вітають Михайла Олександровича Поживанова з 60-річним ювілеєм, який він нещодавно відсвяткував! З роси і води! Здійснення усіх мрій! І тієї, про яку він висловився в цьому інтерв’ю.