Співіснування старого й нового — давня проблема в теорії містобудування. Чи припустимо втручатися в історико-архітектурні ансамблі і зводити нові споруди? Приміром, досвід Європи не дає однозначної відповіді на це запитання, що частково пов’язано з наслідками Другої світової війни, після якої історична забудова багатьох міст була сильно пошкоджена або зруйнована. Європейці давали принаймні дві різні відповіді на це запитання: відбудовували «все, як було до війни» (тобто штучно відтворювали свої міста — дарма, що це коштувало втрати автентичності); залишали вцілілі будівлі, поміж яких — замість знищених — поставали нові.
Для України і, зокрема, Києва — це питання також є одним із найнагальніших. Так, за радянських часів в історичному центрі міста набудували чимало будівель, які не вписуються у міське середовище. Може, найбільш відомий приклад — геть невибагливий житловий блок навпроти Національної опери. Та ще більшої шкоди завдали Києву забудовники уже за пострадянських часів — нехтуючи будь-якими нормами та правилами, вони зруйнували, спотворили й зіпсували значну частину архітектурних ансамблів.
Про найбільш гучні архітектурні рішення йшлося під час дискусії, приуроченої до Дня архітектора України (відзначається 1 липня). Подію організував історико-культурний туристичний центр «Річкова брама Києва» на Поштовій площі. Зокрема, об’єктами обговорення стали скляний міст Кличка, який сполучив Володимирську гірку з Хрещатим парком (2019 рік), і Театр на Подолі (2017), споруджений на Андріївському узвозі. Варто нагадати історії появи обох об’єктів, які доволі промовисто демонструють, куди рухається наша архітектура, які смисли несе світові і наскільки гармонійно вписуються авторські рішення у сталий міський простір.
МІСТ, ЯКИЙ ПОБУДУВАВ МЕР
Міст Кличка став сполучною ланкою, якої бракувало, щоб утворити єдиний туристичний маршрут завдовжки в кілька кілометрів — від монументу Батьківщині-матері й аж до Контрактової площі. Щодня на мосту багато туристів, які собі милуються краєвидом, що відкривається з мосту на Дніпро. Вночі міст підсвічується й створює романтичну атмосферу.
Однак захоплення обивателів не поділяють представники архітектурного середовища. Ще перед початком будівельних робіт київські активісти й архітектори наголошували, що міст розташований у пам’ятці ландшафту, яка має статус земель історико-культурного призначення. Більше того, в ЮНЕСКО після ознайомлення з проєктом рекомендували утриматися від будівництва. Врешті-решт, міст таки звели.
«Найпринциповіший момент — міст зруйнував прадавній ландшафт, який є універсальною цінністю всесвітньої спадщини, — пояснює мистецтвознавиця, дійсна членкиня ICOMOS Ольга РУТКОВСЬКА. — Це дуже важливо, адже до списку об’єктів охорони ЮНЕСКО у нас внесені не тільки комплекс прадавніх споруд, а й прадавній ландшафт. Цей об’єкт стоїть у буферній зоні пам’ятки всесвітнього значення. Більше того, з обох боків міст завдав втрат пам’яткам садово-паркового мистецтва».
На думку мистецтвознавиці, місток міг би міститися значно ближче до Київської філармонії й підходити до Володимирської гірки тактовніше, не руйнуючи прадавніх схилів. Споруда такого типу мала би бути більш легкою і непомітною, але при цьому вона б виконувала ідентичну рекреаційну функцію. Крім того, опори мосту встановлені в річищі річки Хрещатик, яка випущена до Дніпра через колектор у ХІХ столітті. Експертка стверджує, що через будівництво вода змінила свій рух і пішла в бік Поштової площі, через що виникла проблема підтоплення споруд вздовж Володимирського узвозу та вулиці Сагайдачного.
Водночас упродовж усього етапу будівництва міська влада столиці спростовувала загрози руйнування прадавніх схилів. У КМДА неодноразово заявляли, що зведення мосту відбувається за 800 метрів від собору Святої Софії, тому це начебто «жодним чином не впливає на об’єкт» світової спадщини ЮНЕСКО.
НЕПОРОЗУМІННЯ НА ПОДОЛІ
Якщо міст Кличка викликав у киян суцільний захват, то реакція на будівлю Театру на Подолі була значно більш контроверсійною.
Цікава історія цього театру. Вперше він був збудований 1987 року, але тривалий час не діяв. Час, коли трупа театру об’їздила з гастролями всю Україну, минув у 1990-х. Коли будівля прийшла у непридатний стан і занепала, театр виступав у Гостинному дворі. Зрештою, 2004 року розпочалася його реконструкція. При цьому спочатку його будували «під старовину» за аналогом до будівель прилеглої Воздвиженки. Але невдовзі через брак коштів роботи було призупинено і відкриття об’єкта відкладено. Зрештою, лише у квітні 2015 року вийшло розпорядження КМДА щодо завершення будівництва Театру на Подолі на меценатські кошти кондитерської корпорації Roshen. Цього разу проєкт будівлі змінився до невпізнаванності, а авторські права першого архітектора Віталія Юдіна просто знехтували. Автором став відомий харківський архітектор Олег Дроздов.
Прикметно, що тривалий час під час реконструкції театр стояв затулений риштуваннями. Аж коли його прибрали, у більшості перехопило подих: над невибагливою цегляною кладкою темно-жовтого кольору височів чорний масивний залізний корпус, що грубо врізався в зелену рослинність і на позір геть не вписувався в архітектуру Узвозу.
«Статус Андріївського узвозу — пам’ятки містобудування вимагав зовсім інших архітектурних рішень», — переконана Ольга Рутковська. Об’єкт такого типу, звичайно, має право на існування, проте його необхідно було будувати деінде. Натомість об’єкт на Андріївському узвозі не мав настільки домінувати в наявній історичній забудові. «Це на совісті архітекторів, перш за все, — переконана експертка. — Адже чиновники, по суті, не відповідають за кінцевий результат щодо обсягів архітектури, її імплементації у простір, вдале функціонування та інших критеріїв».
Проєктант фасаду Театру, архітектор Олег Дроздов заперечує аргументи критиків і вважає це нерозумінням сучасної архітектури, яке виникло через закритість Києва до професійної культури та інновацій. На його думку, будувати у псевдоісторичному стилі абсолютно немає сенсу. Дроздов переконаний, що ситуація з Театром на Подолі лише вкотре засвідчила відсутність в Україні дієвих механізмів публічного діалогу про устрій міського простору.
«АРХІТЕКТОР ЗМІНЮЄ СЕРЕДОВИЩЕ НА РОКИ»
Насправді будувати в Україні щось нове та контроверсійне — не так уже й просто, при цьому ще й отримувати схвальні відгуки місцевих мешканців. Столичний архітектор Олег ГРЕЧУХ давно стежить за тим, куди рухається архітектура Європи і які нові тенденції зароджуються в Україні. Поки похизуватися нічим.
«Система діє так, що архітектор мало що вирішує. І коли він не має можливості інформувати людей і формувати громадську думку, тоді запити дуже сильно знижуються. І ці запити на архітектуру формуються не від великого знання чи професіоналізму, а саме від відсутності готовності говорити про архітектуру, — вважає архітектор. — Тому те, що у нас будується, порівняно з країнами Європи, — надзвичайно відстає, ми наче перебуваємо на такому собі острові, варимося у своєму казані. І якщо в нас якісь сучасні об’єкти й постають, то не проходять експертну оцінку. Професійні рішення розмиваються, а дилетантські — кимось проштовхуються. Бракує також належної освіти і професійної преси. Якщо раніше були якісь професійні журнали, які підтримували внутрішній дискурс між архітекторами, то зараз їхніх голосів майже не чути. Нині українські архітектори знаходяться на обслуговуванні інтересів забудовника. Нам бракує для розвитку коштів, заважають труднощі з підрядниками, контролюючими органами та корупційні ризики. Коли ця цілісна система не налагоджена, ми не можемо на рівних конкурувати з Європою в архітектурних досягненнях».
Щоб органічно розвивати міське середовище, вкрай необхідна просвітницька складова. Адже архітектура — це не просто результати, а й спосіб мислення і взаємовідносин творця з містом. Архітектор має бути обачливим до історичного середовища. Ольга Рутковська додає, що сучасні витвори архітектури — тривале явище, тож підхід до будування має бути надзвичайно тактовним та відповідальним.
«Своїм твором архітектор вносить у середовище зміни, які залишаються на великий період. Як правило, нові будівлі мають ресурс працювати майже століття. Тому в цій роботі дуже багато важать такт і розуміння місця й ролі нового об’єкта в просторі, — підсумовує Ольга Рутковська. — У нас не виховали головного: культурні надбання часто сприймається як баласт. А насправді це ресурс, у якого великий потенціал для розвитку в різних напрямках. Робота архітектора — не просто зводити нові об’єкти, а робити це сумісно з певним місцем».
ЩО МОЖЕМО ПОКАЗАТИ СВІТОВІ?
Водночас архітектура не може жити у своїй умовній «бульбашці» й не контактувати зі світом. Про це, до речі, нагадала українцям Державна наукова архітектурно-будівельна бібліотека ім. В. Заболотного. До Дня архітекторів установа підготувала віртуальну виставку «Архітектура України: доля, праця і талант народу», а меседж експозиції бібліотекарі означили так: «Українська архітектура завжди була відкрита світові, розвиваючись як частина світової архітектури. Вона зазнавала впливу і західноєвропейської, і східної архітектури, у свою чергу впливаючи на їхній розвиток. Поруч з українськими майстрами українську архітектуру творили представники різних народів світу».
І з цим важко не погодитись. Ольга Рутковська доповнює, що чимало стилів у нас навіть мають назву «український» або «українське». До прикладу, Україна пишається своїм бароко. «Для світової історії мистецтва — це визначне явище. Бароковий період дуже розлогий, він представлений у більшості країн, але українське бароко — одне з найошатніших, це свято духу та архітектури», — додає мистецтвознавиця.
«Особливе явище — це український архітектурний модерн (УАМ), який виник на початку XX століття. В основі УАМ лежать форми української народної хатньої та церковної архітектури. Це період Василя Кричевського, який вперше реалізував стиль у проєкті будинку Полтавського губернського земства, та цілої плеяди інших архітекторів. І хоча цей мистецький напрямок формувався одночасно з іншими країнами, проте в Україні він мав цікаву особливість — спирався на наші народні традиції. Чимало об’єктів збереглися до цих пір. Наприклад, у столичному районі Лук’янівки залишилися будинки з виразним українським архітектурним модерном. Дуже цікавий об’єкт цього стилю — Канівський музей Тараса Шевченка авторства Василя Кричевського чи його Полтавське земство. На жаль, цих об’єктів збереглося не так багато, проте наші стилі стали визначними явищами у світовій культурі. Ми маємо цим пишатися», — принагідно зауважує пані Ольга.
Олег Гречух нагадує, що нам дісталися у спадок культурні об’єкти від Радянського Союзу та Російської імперії. «Звісно, вони в доволі занедбаному стані, але можуть викликати інтерес у тих, хто цікавиться урбанізацією, покинутими підприємствами. Є багато цікавих модерністських споруд радянської доби, — зауважує архітектор. — Столиця має пишатися архітектурною спадщиною зі списку ЮНЕСКО: Андріївською церквою, Софіївським собором, Києво-Печерською лаврою. Ці універсальні пам’ятки будуть цікавими будь-якому туристові».
Нині Київ, як і інші українські міста, активно розвивається й змінюється. Громада має віднайти відповіді на складне запитання, як зберегти набуте роками і створити нове. Готових рецептів, певна річ, не існує. Разом з тим, використовувати найкращий і найбільш вдалий досвід — вкрай необхідно.
Уже класичний приклад уживання старого і нового в одному середовищі — Ейфелева вежа. Парадоксально, але каркасна металева споруда, яка стала справжнім символом Франції, спочатку прийшлась до вподоби далеко не всім парижанам. Зведена в історичній частині міста смілива інноваційна башта зі сталі видавалася поціновувачам традиційного архітектурного середовища одороблом, позбавленим всякого сенсу й смаку. Те, що крицева трьохсотметрова красуня насправді була граціозною і тендітною і, головне, — надавалася на оглядини міста з висоти лету птаства, — визнали (майже одностайно) лише згодом.
