Назва виставки виникла зі статті «Наші кіно-плакати» Юрія МИСЛАВСЬКОГО, опублікованої у журналі «Кіно» (1927): «Плакат мусить кричати, кликати вогнем своїх фарб, горіти яскравими плямами фарб, притягати різкими контрастами кольорів». Це цілком відповідає візуальним експериментам, притаманним українському «Червоному Ренесансу».
Експозиція є спільним проєктом Довженко-Центру та Національної бібліотека України імені В. І. Вернадського (НБУВ). Відвідувачі вперше побачать близько 100 рідкісних кіноплакатів з фондів Відділу образотворчих мистецтв Інституту книгознавства НБУВ, створених українськими художниками до вітчизняних та зарубіжних картин, що виходили у тогочасний прокат. Уявлення про кінорекламу як індустрію так само дають документи з архіву Центру: буклети, лібрето, листівки, рекламні аркуші в газетах та журналах 1920—1930-х років; демонструються й оригінальні фрагменти художніх фільмів. Так, на окремих моніторах можна побачити зразки титрування тогочасних стрічок; застосування крупних планів; сцени зі спецефектами раннього кіна — не менш запаморочливими, аніж сучасні візуальні атракціони.
Виставка займає два великі зали й фактично є продовженням діяльності Музею кіна, що відкрився в Довженко-Центрі восени минулого року масштабним вернісажем «ВУФКУ. Lost&Found».
Попри значні наклади, що часом сягали 10000 примірників, більшість плакатів зберіглася у невеликій кількості, а деякі з них є чи не єдиним свідченням існування стрічок, що вважаються втраченими. На відміну від живопису, плакат існував на вулиці, де мусив не лише задовольняти естетичні вимоги, а й нести пропагандистське навантаження. Сьогодні ці ранні роботи сприймаються не лише як графічні кінодокументи, а й як цілком самостійне мистецьке явище.
«Кричати! Кликати! Горіти!» важлива ще й тим, що стала першим великим заходом у Довженко-Центрі після фінансової та юридичної кризи наприкінці травня, коли заклад через саботаж з боку новопризначеного керівництва Держкіна був змушений оголосити себе банкрутом. Керівник Центру Іван КОЗЛЕНКО, відповідно, оголосив про свою відставку, й до того ж стало відомо, що Центр обшукують поліція і СБУ.
Тож ми попросили пана Івана розповісти як про виставку, так і про поточний стан справ.
«ЦЬОГОРІЧ БУДЕ СКРУТНО»
— Як з’явилася виставка «Кричати! Кликати! Горіти!»?
— Вона народжувалася в наших думках і мріях ще в 2012, коли ми почали опрацьовувати тему українського кіноавангарду і для оформлення обкладинок серії ДВД потрапили у відділ образотворчих мистецтв Національної бібліотеки ім. Вернадського. Там, з подивом для себе, відкрили дуже колористичні, ефектні, авангардистські плакати, частину з яких ви бачите тут. Пізніше, з призначенням соцреалізму панівним стилем всі ці колористичні і формотворчі експерименти зійшли нанівець. А той період був позначений ще бодай умовною, але свободою художників. Українізація, бум кіновиробництва під орудою Всеукраїнського фотокіноуправління — ВУФКУ, створення навчальної бази при Київському художньому інституті сприяли появі цілої школи кінореклами. Але слід сказати, що вперше на очі потрапили російські плакати до українських фільмів. Саме вони найбільш відомі. Це зазвичай плакати братів Стенбергів до фільмів «Одинадцятий», «Арсенал», «Проданий апетит» — доволі відомі, навіть іконічні речі, які за кордоном прив’язані до російської культурної спадщини. Ми виявили, що існує великий корпус нікому не відомих українських кіноплакатів і відповідно — когорта українських художників, які їх робили серійно принаймні до 1927, а далі вже спорадично, бо ВУФКУ переключилося на замовлення плакатів у московських друкарнях. Ці імена невідомі. Ці люди часто не мають навіть фіксованих біографій, бо поза контекстом своєї творчості вони проявилися дуже мало. Вони залишилися на маргінесі мистецтвознавства. Спершу ми створили фотоальбом у 2 частинах: перша — російські, а друга — українські плакати до українських фільмів. На ту мить ми з’ясували, що найбільша колекція саме українського кіноплакату знаходиться в бібліотеці імені Вернадського. Частина робіт потрапила в каталог з приватних колекцій і з Книжкової палати. Ми збирали матеріал по крихтах, але найширшу, комплексну українську колекцію нам зібрати не вдалося: ми вимушено спиралися на фонди російської бібліотеки імені Салтикова-Щедріна, тому що тодішнє керівництво бібліотеки Вернадського не йшло ні на які партнерські угоди. Але теперішнє керівництво НБУВ звернулося до нас із пропозицією таки допрацювати фотоальбом і зробити його саме на українському кіноплакаті. Увертюрою до цього проєкту стала саме виставка, яку ви бачите. Ще одним нашим завданням було продовжити експозицію «ВУФКУ. Lost&Found» саме в цьому зрізі авангардної графіки. В атрибуції, у визначенні імен і біографій художників основну роботу, звичайно, провели співробітники бібліотеки імені Вернадського, в першу чергу Інна ЗОЛОТОВЕРХОВА. Адже більшість плакатів не підписана, або підписана лише ініціалами.
— Наскільки вичерпна ця виставка?
— Це, безумовно, не всі плакати 1920-х — початку 30-х. Колекція у НБУВ величезна — понад 400 одиниць. Тут представлена заледве чверть. Вони діляться на певні секції. Не тільки до українських, а й до іноземних — голівудських, французьких і навіть японських фільмів, що йшли в нас у прокаті. По них можна відтворити історію українського прокату 1920-1930-х, адже вона ніде не фіксувалася.
— Чи буде все це оцифровано?
— Ми маємо такий намір, бо в бібліотеці нарешті з’явився широкоформатний сканер саме для такого сканування, раніше ми тільки фотографували. Хочемо зробити якнайповнішу колекцію, добірку всього, що зараз досяжне у державних і приватних колекціях по цьому періоду українському плакату. Це питання давно назріло. Німецьке видавництво «Ташен» уже десятки років перевидає радянські плакати, там є де-не-де українські, але переважають російські; це страшенно популярна іконографія за кордоном, але питання не тільки в закордоні, а й у нас — чому ми цього не знаємо. Сподіваюся, що книжка буде двомовною або матиме англомовний наклад.
— Тепер до менш приємних питань. Наскільки я пам’ятаю, держава заборгувала вам 8,6 мільйонів гривень. Зрештою, вам виділили 7,6 мільйонів. Наскільки вам це допомогло?
— Складна ситуація, бо по суті нам перерахували заборгованість, яка сформувалася за пів року. І якщо планові показники фінансування, які дорівнюють торішнім, передбачали, що в нас 70% зарплатного фонду покриватимуться коштом держави, то через зменшення фінансування це тепер заледве половина. Тобто ще 50% зарплат, утримання та іншого ми маємо заробити самі. Наш прибуток — оренда. Ми її не нараховували впродовж карантину. Друга велика частка прибутку — це заходи — і тут теж зупинка. Прогнозувати складно. Я маю надію на ініціативу з інституційними грантами від Українського культурного фонду. Проте вони оприлюднили плани, як це розподілятиметься, і це не додало оптимізму, бо максимум, на що може розраховувати юридична особа — 1 млн. гривень. Це менше ніж наша місячна зарплатня. Тож цьогоріч буде скрутно не тільки нам, але нам особливо, оскільки в нас немає гарантованого фінансування, як у інших культурних інституцій, у яких принаймні зарплатня, комунальні послуги і охорона повністю покриваються державою незалежно від економічних обставин. У нас, на жаль, інша історія.
— Інша гучна справа — з тим сумнозвісним обшуком у виконанні поліції та СБУ. Що з цим?
— Я був на допиті наприкінці червня. Це перший і поки що останній допит, який удався: ми приходили, і не було то слідчого, що ще когось. Але разом з тим, ми виграли суд, у якому оскаржували висновок Державної аудитслужби, на якому ґрунтується кримінальна справа. Тому сподіваємося, що, за логікою, якщо причина справи дезавуйована судом, значить, мали би справу закрити. Сподіваюся, рано чи пізно це станеться. Так чи інак, відтоді ми не чули ані про поліцію, ані про СБУ.
Виставка «Кричати! Кликати! Горіти!» триватиме до 27 вересня. Понеділок і вівторок — вихідні.
