Не знаю, чи автор думав, що незабаром справді так станеться. Йому було вділено ще майже три роки, але він наче передчував наближення далекого Дому, з появою якого з руки випаде ключ. Поет перейнятий тривогою:
Хто ж відімкне
Далекий дім,
Визволить Музу з неволі?
Кажуть, для цього є
Ключові слова...
А в мене —
Ані ключа,
Ні слова...
Я зацитував закінчення вірша «Муза», щоб цю тривогу читач відчув із перших вуст, відчув і заперечив її п’ять років після того, коли автор цих слів справді опинився у «точці неповернення». Втім, він сам у віршах Ars poetica і Curriculum vitae вказав напрямок, де їх шукати. У першому з названих віршів окреслені витоки, що визначили долю поета: це було Слово. Воно запахло, як у дитинстві пахне окраєць маминого хліба, засяяло перлами, як роси на світанку, заграло, як звуки свистульки з глиняних коників, шукало його і знайшло, ставши найбільшим здобутком долі. І не вірте, що воно в нього зсохло і розкришилося, як шкоринка хліба, висохло, як роса від проміння сонця, розпалося, як глиняна іграшка. Справжній поет німіє перед Словом тому, що завжди шукає Слова нового, і коли такий пошук припиняється, він перестає бути поетом.
Але поет повинен уміти оглянутися назад, оцінити той шлях, який уже пройшов, навіть, коли багато чим невдоволений. Тут не зайве навести першу половину названого вже вірша Curriculum vitae, що українською означає «життєпис»:
Був я наївним колись безмежно,
Щедрим на почуття і слова.
Наліво, направо необережно
Казав, мов сипав із рукава:
«Чуєте, люди? Люблю вас, люди!
Квіти»! Я з вами! Вітри, я ваш!»
Не думав, що на сніданок буде —
Корж чи калач, малай чи лаваш.
Було потроху всякого хліба:
Із остюками. Без остюків...
А від трипільця та від дуліба
Я взяв у серце гомін віків.
Красиво мовлено, —
чи не правда, —
В добу «продвинутого» совка,
Щось там торочив
про космонавта,
Не про колгоспного кріпака!
Був я безладним
та поетичним,
Був я баладним
та патетичним,
Ще й романтичним —
усяким був:
Одне забув, інше — набув...
Добре, що є тут три крапки, бо ніяк не міг обірвати поетову самокритику, наскільки все тут точне, важливе і справедливе. Поет докоряє собі за те, що коли не раз «змучена історія» нашіптувала йому підставити рамена, він наче не чув її голосу, сприймаючи бутафорію за реальність («межовий знак»); докоряє за те, що відкладав на потім золоте перо, яке скинула йому жар-птиця, пролітаючи через його рідний Острівець. Можна було б навести й інші сюжети його «безневинної провини» (цей вислів не раз зустрічається у поезіях Івана Драча, Миколи Вінграновського), але скільки людей — поетів і непоетів, — які мають справжні провини, вважають себе патріотами і борцями.
Для нас сьогодні важливо те, що поет «набув», бо досвід — цими словами закінчується цитований вірш — «чогось та вчить!» Життєвий шлях Романа Лубківського свідчить, що йому дано було багато, і немає підстав відмовлятися від себе колишнього. Як поет він починався в 1960-ті роки і належить до другої хвилі покоління шістдесятників. До якої входять Павло Мовчан, Петро Скунць, Борис Нечерда, Роман Кудлик, Ірина Жиленко... Лірика його вбирала в себе і мелодику подільської материної пісні, і музичність молодого Тичини, і строгий контур українського сонета від Івана Франка, Максима Рильського, Дмитра Павличка. Вона щедро напоєна фольклорною символікою. У ліричному героєві його віршів є щось від звіздаря наших колядок і щедрівок, що має світлом зорі розтяти темінь ночі. І хоч якою темною була ця ніч, і колядувати було заборонено, все ж той промінчик зорі тоталітарному безбожному режимові не вдавалося погасити. В задусі того часу, коли закривалися і руйнувалися церкви, Лубківський будував свою церкву — будував її з «кленового дзвону», «яворового шуму», і цей «зелений дзвін», як і «зелений промінь зорі», не давав заснути сумлінню. Художнє слово в українській літературі традиційно набирало ознак державного чину, і багато письменників, у тому числі й Роман Лубківський, у час державотворення активно долучилися до громадсько-політичної діяльності.
Які ж слова тоді стали ключовими в його поетичній мові? Він формулює їх, спираючись на Івана Франка, як бажання чинити «лад у власнім домі».
Так, ці слова сьогодні —
ключові!
З них — дзвони ллють небесні.
Вічові!
Ними завершується вірш «Про громаду» при усвідомленні того, що поняття громади неоднозначне, підсилене епіграфами з найбільших наших класиків — Т. Шевченка («А на громаду хоч наплюй, вона капуста головата»), І. Франка («Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті») — та народним виразом, що «громада — великий чоловік». Тому й потрібні такі слова, щоб із них, як із дзвінкої міді, можна було викувати для громади вічові дзвони.
Роман Лубківський шукає такі слова і часто звертається по допомогу і підтримку до своїх попередників і сучасників. У його поетичних текстах, особливо останніх років, зустрічаємо різні форми інтертекстуальності (цитата, епіграф, алюзія, парафраза, ремінісценція), завдяки яким розмикається змістовий і формотворчий простір твору, розширюється історична проєкція певної історичної події. Так, у вірші «Невідвідані Фермопіли» йдеться про подорож до грецького міста Метеорі й враження від вказівника «Фермопіли», місця, яке екскурсантам не довелося тоді відвідати. Епізод далекої історії Еллади, коли триста юнаків не здалися цілому перському війську, і хоча загинули, затримали його до приходу своїх сил, викликали асоціації ситуацій з історії України, передані словами Тараса Шевченка про Берестечко («Нас тут триста, як скло, товариства лягло»), і Павла Тичини про Крути («На Аскольдовій могилі... — Поховали їх, / Триста мучнів українських...»)...
Чи не найчастіше зустрічаємо у Лубківського парафрази з Павла Тичини. Сучасний поет «відсилає» читача до образів свого великого попередника, видозмінюючи їх відповідно до нових історичних реалій: «Загарбницький вечір? Окупаційна ніч?»
Прийоми інтертекстуальності збагачують палітру «Ключових слів». Поет переважно подає читачеві натяк на джерело відгомону в своєму вірші, та деколи все ж не дає йому ключа, а пропонує відгадувати загадку самому, очевидно, маючи на увазі, що таких розгадок може бути не одна, і кожна буде по-своєму правильна...
Що може протиставити поет тому, що викликає у нього обурення і протест? Він ставить «камінь межовий» між тим, що було окутане «всесоюзним гетто», і тим, що воскресло на Майдані. Одним з основних мотивів поезії Р. Лубківського виступає культура як державотворчий чинник, до якого Україна прямує «по довгім тяжкім отупінню» (ці Франкові слова зацитовані у вірші «Невідіслані листи»). Р. Лубківський поетичною уявою здійснює мандри Україною, зокрема родинними місцями, дбайливо визбируючи ті зерна духовності, які потім сходили, ставали дозрілими плодами і творили національну культуру як цілісність (формула І. Дзюби). У Бережанах — це «колиска творча Маркіяна», де майбутній поет навчався у гімназії, у Кременці — «сліди Тараса», Теребовлянщина — місце, звідки виростає могутня постать Йосифа Сліпого — митрополита галицького і кардинала, видатного церковного і наукового діяча...
Укладання таких культурних мап на обширах України стає знаменням нашого часу, що засвідчує книга письменниці Галини Пагутяк «Сентиментальні мандрівки Галичиною та інші історії». У «Ключових словах» є жартівлива за формою і серйозна за змістом «Есемеска Галині Пагутяк», яку варто зацитувати:
Галино Пагутяк!
Малі містечка
Тобі засмакували,
як тістечка!
Не схрумай їх,
прохромлюючи всіх,
Котрі в твоїх діяннях
бачать гріх.
У мандрах провінційними
шляхами —
Зоставиш слід...
Сліди не суть гріхами!
Не кажу вже про блискучу книгу «Сонячний годинник» передчасного померлого видатного літературознавця, вченого-»пілігрима» Володимира Панченка з широким обхватом українського культурного часопростору.
Чи не кожний вірш «Ключових слів» Романа Лубківського напрошується на нові перегуки і паралелі, які свідчать, що поет багато передумав і прагнув багато чого сказати: прагнув висповідатися. Тому повертаюся до теми, з якої почав роздуми над книжкою «Ключові слова». Вона намітилася вже раніше, у попередніх збірка поета, але, сказати б, не прямо, а обхідною дорогою. Мене свого часу схвилював і часто спадав на гадку вірш «Задзеркалля» із книжки «Нічна варта», виданої у 2011 році. Це вірш про зиму, за образом якої вгадується обличчя з іншого світу — із Задзеркалля:
Добродійко, я вже вступаю
в Задзеркалля,
Скажіть, кудою йти —
де верх, а де провалля,
Скажіть, бо кличе хтось —
звідтіль, де край сувою...
Я навіть чую сміх! Т
ак тішилась Наталя,
Коли я біг навстріч —
і в сніг сторч головою!
Наталя — дружина Романа Лубківського, яка відійшла у засвіти раніше від нього: вона озивалася уже із Задзеркалля.
Поет попрощався з нами, вступивши під опіку Нічної Варти. Він усе ж залишив нам Ключові Слова. А нам уже шукати до них ключ. Кожен знаходитиме — свій.
