Якось знайомий поділився інсайдом із розмови іноземців у центрі Києва. Ті дивувалися, як у місті примудрилися поєднати бетонно-скляні висотки з історичними будинками, а хмарочоси, на кшталт тих, які обступили колись пишну та величну споруду центрального київського палацу молодят, назвали промисловим хайтеком. Важко судити, яке враження справив Київ на іноземних туристів, але що далі, то менше окрас лишається в міста.
Деякі спальні райони нагадують кам’яні джунглі, при цьому попит на нові квартири саме в таких місцях показує владі, що й так усіх усе влаштовує. Житло куплять попри те, що тут ні садів біля дому, ні садочків-шкіл, ні транспортних розв’язок.
Відомі київські панорами, які ловили в кадр фотографи, на Києво-Печерську лавру зокрема, тепер заплямовані «свічками». Київські пагорби тонуть не в зелені, як раніше, а в бетоні. До речі, про зелень. Київ до перенесення сюди столиці з Харкова був зовсім не таким зеленим, як нині. Києвознавець Семен Широчин розповідав на одній зі своїх лекцій, що більшовицька влада після зміни столиці за пріоритет взяла перетворення Києва на зелене місто. Тобто більшість насаджень у столиці штучного походження. Сьогодні втрачаємо і це надбання.
БУДИНОК, ДЕ МЕШКАЄ КИЇВСЬКИЙ МЕР ВІТАЛІЙ КЛИЧКО, ОДРАЗУ ЗА НАЦІОНАЛЬНОЮ ОПЕРОЮ УКРАЇНИ, ТЕЖ ЗАЗНАВ ШКІДЛИВИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ: ІЗ ТРЬОХ ІСНУЮЧИХ ВЕЖ В ІСТИННОМУ ПРОЄКТІ ПЛАНУВАЛАСЯ ЛИШЕ ОДНА
«НАБУДУВАЛИ КОРОБОЧОК ДЛЯ ЖИТТЯ, А МІСТО ВТРАТИЛО ОБЛИЧЧЯ»
Щоб описати те, що коїться в центрі міста, від архітекторів та істориків усе частіше чуємо слова «хаос» та «шанхай». І як покласти край знищенню пам’яток, безперервному будівництву готелів та торгово-розважальних центрів у історичних кварталах? Здається, рецепт зрозумілий — карати винних та відновлювати понівечене. Інакше місто втрачатиме своє обличчя і надалі.
«Те, що відбувається зараз у Києві, переживали свого часу міста Греції та Туреччини, коли стару забудову теж руйнували, тільки в ХХ столітті, бо шаленими темпами відбувалася капіталізація. Набудували коробочок, комфортних для життя, а міста втратили свої обличчя. Це деградація, якщо нічого не робити зараз, бо в результаті історичного процесу ми з роками приходимо не до кращого, а до гіршого, ми втрачаємо своє надбання», — зауважив «Дню» доцент, кандидат історичних наук Кирило ТРЕТЯК.
Науковець знає, що каже, адже вивчив історію всіх історичних будівель Києва, збудованих наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть. Ознайомився з їх проєктами, фотографіями, архівними документами про відновлення чи ремонти — таким чином опрацював дані про понад 700 будинків на 200 вулицях міста. На описи знадобилося років 10, у результаті світ побачила книжка «Мінливе обличчя міста, або Доля київських фасадів».
БІЛЬШІСТЬ БУДИНКІВ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ БУДУВАЛИСЯ ІЗ КИЇВСЬКОЇ ЦЕГЛИ, ЗРАЗОК ЗБЕРІГСЯ НА АНДРІЇВСЬКОМУ УЗВОЗІ, 11
Та слухаючи пана Кирила, напрошується порівняння не так про мінливі, а понівечені фасади міста. На прохання «Дня» історик показав кілька об’єктів, які зазнали суттєвих змін та увійшли до його книжки.
СУМІШ РАДЯНСЬКОГО ТА СУЧАСНОГО НИЩЕННЯ
Так, будинок на вулиці Антоновича, 20-а в 1980-х роках переживав капітальний ремонт. Внаслідок цього при вході наполовину зрізані кронштейни, які в оригіналі діставали аж до еркера. «Кронштейни слід було реставрувати, а їх зрізали. Це приклад радянського нищення, а сучасне нищення — на останньому поверсі цього будинку хтось зробив собі двоярусний балкон, чим закрив декоративні елементи та ліпнину», — розповідає Кирило Третяк.
Ще одна мансарда на будинку з цієї ж вулиці була зроблена з бляхи, мала декоративні орнаменти, про що свідчать старі фотографії, але хтось усе це зруйнував, поставив нову мансарду, знищивши декоративні елементи і частину фасаду історичної споруди. Через такі непродумані ремонти балкони на більшості будинків тепер мають муровані огородження, а раніше були з металевими декоративними вежами. Не збереглися і різьблені двері.
Практично на цій же локації, за рогом Антоновича в бік площі Льва Толстого, на Великій Васильківській, 25, розташований будинок Бендерського, за кошти якого його й збудували. Вважається, що проєктував садибу відомий архітектор Владислав Городецький.
ЗАМІСТЬ ТОГО, ЩОБ ВІДРЕСТАВРУВАТИ КРОНШТЕЙНИ, РАДЯНСЬКІ КОМУНАЛЬНИКИ ПРОСТО ОБРІЗАЛИ ЇХ
«Будинок мав одне з найбагатших оформлень: рясне ліплення необарокове, три вежі, — описує наш співрозмовник. — Є кілька фотографій цього будинку — на початку ХХ століття, в 1920 — 1930 роках, коли вже простояв 10 — 20 років без ремонту, на них видно, що половину його декору знищено. Також є світлини 1936 року, коли будинок реконструювали — то з фасаду зрізали абсолютно всі декоративні елементи, вежі знищили, залишили лише колону, а її завершення спростили. Або ж будинок із червоною мансардою на площі Толстого, це будинок Сніжка, коли дивитись на нього, то начебто вежі збереглися, та вони лише віддалено нагадують оригінал. У цьому будинку до 1943 року була мансарда, тільки вдвічі нижча, були подібні вежі, але не з металочерепиці, а з покрівельного матеріалу. 1943 року будинок згорів, під час відновлення мансарду не відтворили. Аж на початку 2000-х таки взялися за мансарду. Я зрадів, що відроджують будинок, але вийшло все одно більше імітації».
ЯК ЗНИКАЛИ ПЕРВІСНІ ФАСАДИ
Історик може проводити подібні екскурси в минуле практично біля кожної історичної будівлі Києва. Він стверджує, що серед тих пам’яток, які збереглися, жодна не має свого первісного вигляду.
«Усі історичні будинки виглядали сто років тому по-іншому. Те, що ми бачимо сьогодні, це результат трагічних перетворень у нашому місті, пов’язаних із соціально-економічними процесами, — додає києвознавець. — Начебто будинок існує, але він виглядає не так, як раніше. Загалом будинки, які були зведені до початку типового будівництва і боротьби з архітектурними надмірностями, як це називалося в період правління Хрущова, з 1955 року, так чи так були змінені. Почалося все з 1920 — 1930-х років, коли в Києві та Україні була встановлена більшовицька влада, а всі без винятку будинки були націоналізовані. До того кожен будинок був у приватній, колективній чи міській власності, за кожним будинком був догляд, про його зовнішній вигляд піклувалися. Реконструкції та перебудови в добільшовицькі часи теж відбувалися, але обережно та тактовно. Це все контролювалося природними ринковими відносинами».
БУДИНОК БЕНДЕРСЬКОГО НА ВЕЛИКІЙ ВАСИЛЬКІВСЬКІЙ, 25 НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ МАВ НАЙБАГАТШЕ ОФОРМЛЕННЯ ФАСАДУ — ДІМ ЗВОДИВСЯ ЗА ПРОЄКТОМ ВЛАДИСЛАВА ГОРОДЕЦЬКОГО
«Коли прийшли більшовики, країна була бідна, ізольована від світу, тривала розруха після війни, тобто в держави та міста не було елементарно грошей, щоб дбати про ці будинки. Я вивчав це питання в архівах, знайшов серію фотокарток про Київ на початку 1930-х років, попри те що це мало б ідеологічно ретушуватися, там чітко видно, що будинки мають обшарпані та облущені фасади», — зауважує Кирило Третяк.
За його словами, в цей період у пресі та в так званому науковому середовищі почали з’являтися замовні статті істориків та архітекторів, які критикували архітектуру кінця ХІХ — початку ХХ століть. «Архітектура до 1917 року не визнавалася, вважалася міщанством, занепадництвом, декаденсом, — продовжив він. — Деякі елементи називалися зайвими, непотрібними, але все це робилося, щоб спростити вигляд будинку, бо просто не вистачало грошей на ремонт. Ще одна причина втрати первісних фасадів — реконструкції та надбудови відбувалися нетактовно, не враховувався первісний декор. Фактично єдиний вдалий приклад — це надбудова тоді державного, сьогодні національного банку, яку було проведено в 1934 — 1936 роках, бездоганно все вписалося, споруда вийшла ще красивіша і монументальніша. Решта надбудов проводилася без врахування історичної цінності, це була ознака часу. Головним був квадратний метр, щоб забезпечити людей житлом. Ця традиція продовжується і нині. Хоча реконструкція відбувається більше не державою, а приватними власниками, які без будь-яких сумнівів роблять кустарні чи скляні надбудови, склять балкони, вішають кондиціонери... Уявити таке в європейському місті — неможливо. Там ви навіть не зможете почепити фіранку іншого кольору, тільки ту, яка визначена власником».
НА ВУЛИЦІ АНТОНОВИЧА ВЕРХНІ ПОВЕРХИ ОБРОСЛИ МАНСАРДАМИ, ЗА ЯКИМИ НАЗАВЖДИ СХОВАЛАСЬ ДЕКОРАТИВНА ЛІПНИНА
РЕАНІМУВАТИ КИЇВСЬКУ ЦЕГЛУ
Чимало тенденцій тих часів продовжується і нині: будинки не мають власників, архітектори не цікавляться історичним бекграундом будівлі, перш ніж братися за її реконструкцію. Хоча проблем із пошуком такої інформації немає. Крім бібліотек, міського архіву, чимало інформації є в мережі інтернет, а деякі книгозбірні навіть публікують історичні довідки на своїх сторінках у «Фейсбуці». Як кажуть, було б бажання.
«Ба більше — треба почати повертати історичній забудові її первісний вигляд. Більшість будинків на початку ХХ століття мають фасади з київської цегли. Ця цегла була сама по собі окрасою, коли була гра світла і тіні, і ніхто її не фарбував. У 1930-х роках київська міська влада кинула лозунг, давайте надамо нашим будинкам більш красивого вигляду, будемо їх фарбувати. Я думаю, це було викликано кількома причинами — стан забудови був жахливим, треба було якось це приховати, а люди, які це ініціювали, не мали високого рівня освіченості та культури. І тоді теж чиновникам не були чужі корупційні схеми, бо фарба коштувала грошей, а її витрати особливо не проконтролюєш. Зараз варто було б зняти з історичних будинків цей шар фарби. Бо київська цегла була обличчям Києва».
До речі, фрагменти київської цегли можна побачити на будівлі, що на бульварі Шевченка, 13. Нашарована фарба почала відлущуватися, а під нею — іменита столична цегла. Якби зняти з будинків ось ці багатошарові нафарбування, вони б заграли іншими кольорами, вважає Кирило Третяк. До речі, спадковість київської цегли продовжена в скандальному Театрі на Подолі та в новобудові на вулиці Сагайдачного, 18. Кияни досі обговорюють, що вдалося, а що ні авторам проєктів, але принаймні поверховість дотримана, виявляється, і київська цегла відтворена.
ЗА ТОВСТИМ НАШАРУВАННЯМ ФАРБИ НА БУЛЬВАРІ ШЕВЧЕНКА, 13 ТАКИ ЖИВЕ КИЇВСЬКА ЦЕГЛА
«Слід розуміти, що кожна доба дає нам свої визначні пам’ятки, — продовжує Кирило Третяк. — Приміром, наприкінці ХІХ століття популярним стає класицизм і ретроспективні напрями в архітектурі, коли бралися стилі минулого та копіювалися окремі елементи, інколи цілі споруди, або просто використовували загальні мотиви певного стилю, так з’явилася неоготика, необароко, неоренесанс. На початку ХХ століття з’явився модерн. Із приходом радянської влади будівництво в Києві тривалий час не велося, але й серед тих споруд були ті, які вирізнялися своєю красою».
ЧИ ХОДЯТЬ ЧИНОВНИКИ В МУЗЕЙ ІСТОРІЇ КИЄВА?
Та будь-яка краса потребує догляду. Після виходу своєї книжки, науковець зібрав дані ще про 40 історичних будівель міста, які зазнали катастрофічних перетворень. «Зараз треба вживати заходів, аби ситуацію змінити. Потрібна соціальна інформативна програма, яку повинна очолити міська влада, мають бути банери, повідомлення в ЗМІ, що на історичних будівлях не можна склити балкони, ставити пластикові вікна, встановлювати кондиціонери та утеплювати фасади пінопластом, ховаючи їх, — радить Кирило Третяк. — Потрібно створити в суспільстві атмосферу неприйнятності таких речей, а в міста має бути господар, який буде за цим стежити».
Та хто візьме на себе ініціативу зберегти культурне та історичне надбання Києва? Громада? Вона й так це робить. Щоправда, поки що це точкова боротьба, але, на щастя, це дає свої результати. Експерти? Вони готові підставити плече, якщо є діалог між містянами та владою. Але всі важелі впливу все одно перебувають у руках міських чиновників. Мансарди на пам’ятках історії з’являються тому, що влада не реагує на подібні порушення закону. Деякі будинки втрачають свій статус, бо хтось із чиновників погоджує відповідні документи.
Так само багатостраждальний Музей історії Києва роками чекає на переселення через пасивність влади. Як зазначила «Дню» заступниця генерального директора з науково-просвітницької роботи Музею історії Києва Людмила МОРОЗ, заклад дуже хоче потрапити в Гостиний двір, але Фонд держмайна не віддає його у власність міста, а Київрада без цього не фінансує реставрацію. Замкнене коло.
До речі, чи навідуються до музею чиновники Київради, нинішній мер або ж кандидати в мери? Передвиборча гонка вже розпочалася, соціологічні агентства публікують рейтинги кандидатів, але ніхто з них не говорить про збереження історичного середовища. Хоча пізнати глибше історію міста, яким збираються керувати, не завадило б. За словами пані Людмили, окремої статистики таких гостей музей не веде, всі відвідують його на рівних умовах. Та судячи з того, які тенденції ширяться Києвом, проблемами історичної спадщини високопосадовці не переймаються.
