Із виходом у видавництві «Комора» книжки «Мовчуще божество. Романи Куліша» утворилася тритомна серія — класичний корпус літературних творів письменника В. Домонтовича. До неї входять також книжки «Спрага музики» та «Дівчина з ведмедиком. Доктор Серафікус».
Це ім’я дедалі відоміше українським читачам, воно навіть набуло певної культовості, проте не буде зайвим нагадати, що під цим псевдонімом ховався науковець та письменник Віктор Петров (1894—1969), наближений до кола київських «неокласиків» (хоч, як на мене, наближений радше біографічно, аніж стилістично). Петров значною мірою прославився віражами своєї біографії. Син єпископа, він став ученим-філологом, етнографом, фольклористом та археологом, що не завадило йому виступити й з визначними літературними творами — як у жанрах художньої літератури, так і в «нон-фікшн». При цьому, вочевидь, від 1930-х років він почав співпрацювати з НКВД, а в сорокових роках став радянським агентом спочатку в окупованій нацистами Україні, а потім в еміграційних українських середовищах у Німеччині наприкінці війни і в перші часи після неї. З одного боку, він, мабуть, виконував розвідувальні завдання Москви, а з другого — працював на користь української культури, навіть написав, наприклад, публіцистичну працю «Українські культурні діячі — жертви більшовицького терору», яка стала важливим документом в інформаційній війні нашої діаспори проти радянського режиму. Був він одним із засновників «Мистецького Українського Руху» — яскравого, хоч і нетривалого, умовно модерністського об’єднання українських літераторів за кордоном.
Зрештою, 1949 року Віктор Петров зник із Мюнхена, і хоч приятелі-емігранти його оплакували й висловлювали різні версії загибелі письменника-науковця, згодом виявилося, що він живе і працює в СРСР. Після повернення до Радянського Союзу Петров більше не виступав як письменник. Літературознавці вважають, він «приспав» В. Домонтовича, щоб не йти на естетичні компроміси з режимом. Від цього режиму він зазнав деяких утисків у суто персональному вимірі одразу після повернення із Німеччини (своєрідний «карантин», імовірно, у в’язниці, багаторічна неможливість повернутися до Києва із Москви, не зовсім певне становище на роботі), проте з часом отримав орден Вітчизняної війни та нове житло. Ефектною біографічною інтригою є також роман Віктора Петрова з дружиною Миколи Зерова Софією (уроджена Лобода). Стосунки ці тривали кілька десятиліть, увінчалися шлюбом, утім, схоже, в їхній родині зберігався своєрідний культ Зерова.
«Коморівський» триптих Віктора Петрова, впорядкований відомою дослідницею літератури Вірою Агеєвою, власне, є достатнім матеріалом для створення вичерпного враження про Петрова-Домонтовича як письменника. Так само він підійде і для тих, хто хоче перечитати, оновити в пам’яті й у відчуттях цю прозу. Скажімо, наново занурюючись у три романи («Дівчина з ведмедиком», «Доктор Серафікус», «Без ґрунту»), я знову підтвердив для себе давнє враження, що саме «Дівчина з ведмедиком» є з них найдоладнішим. І це той випадок, коли, на диво, «загальна» читацька думка загалом теж виокремлює у творчості Домонтовича саме цей естетично цілісніший, динамічніший і пропрацьованіший за інші роман — адже, до прикладу, у Хвильового художньо слабші «Вальдшнепи» через цензурну інтригу та виразне політичне звучання часом «затуляють» набагато витонченіші тексти. Зрештою, на могилу Віктора Петрова на Лук’янівському кладовищі в Києві часом приносять саме іграшкових ведмедиків, таких, якими полюбляла гратися головна героїня роману...
Сюжет «Дівчини з ведмедиком» — історія юнацького бунту дівчини із привілейованої інженерської сім’ї (привілейованої як до революції, так і за радянських 1920-х, — отже, сім’ї великою мірою універсальної, міцно не прив’язаної до політичної та історичної конкретики). Повстаючи проти одноманітного й нецікавого життя, приготованого їй батьками та оточенням, вона, розвинута, вигадлива й темпераментна, вдається до різноманітних форм епатажу. Зокрема, спокушає свого домашнього вчителя-репетитора, значно старшого чоловіка, цілком протилежного їй рисами характеру: стриманого, невпевненого, консервативного, закомплексованого, методичного. Сексуальність виявляється доброю зброєю, щоб досягти вивільнення від нудного традиційного світу, але цього зовсім не вистачає, щоб зуміти скористатись отриманою свободою і наповнити її сенсом. На цю схематично переказану тут конструкцію накладаються й інші мотиви — насамперед, образи змін епох та відбиття цих змін на особистих долях, також суто психологічні побудови довкола питань пристрасті, її (не)контрольованості, подробиць її розгортання — дивно, що Петров, попри розмаїтість своїх наукових інтересів, не написав якої-небудь розвідки про психологію закоханості. А ще, звичайно, літературні стилізації, пародії, цитати й натяки, що їх завжди так полюбляв Петров-Домонтович.
«Доктор Серафікус» на такому тлі може видатися своєрідним романом-відблиском «Дівчини...». Тут структурно подібна колізія — народження вигадливої пристрасті між «недоречними» персонажами: знудженою богемною жінкою та карикатурним професором (останньому герою притаманні виразні ознаки автошаржу), так само з додатковими символічними, культурологічними планами. Тільки от усе втілено значно менш напружено, зате схематичніше. Хоча київський колорит 1920-х років у «Серафікусі» відчутніший, та ще в цьому романі привертають увагу роздуми про мистецтво, культуру тієї доби. При цьому, як і в багатьох інших творах, Петров тут час від часу немовби переходить із рейок художньої літератури на рейки есеїстичні й назад. Спочатку це може виглядати дещо кострубато, але поступово все гармонізується і сприймається як елемент особливого авторського стилю.
Роман (чи повість) «Без ґрунту» в певному сенсі можна назвати «синтезом» двох попередніх (до того ж, це, вочевидь, останній роман Домонтовича). У ньому — відкрита і декларативна культурологія, до певної міри навіть політичний дух доби, а заразом присутня спонтанна і тремтлива любовна лінія, підкреслено необов’язковий та відкритий, «конструктивістський» фінал. Відомого мистецтвознавця запрошують до Дніпропетровська для участі в конференції та інших заходах задля збереження вишуканої церкви початку ХХ століття — в місцевих органів радянської влади є задуми чи то перетворити її на склад, чи взагалі збудувати на її місці щось величне й утопічне в модному наразі конструктивістському дусі.
Прибувши в місто свого дитинства (і місто дитинства автора), герой переживає глибоку, екзистенціалістську (Петров-Домонтович багато в чому був «передекзистенціалістом») байдужість до власної місії. Він віддається естетському та гурманському епікурейству, заводить роман з оперною співачкою, котрій присвятив один зі своїх творів композитор Кароль Шимановський (кохання знову-таки виписано в найдрібніших психологічних деталях), залюбки імпровізує «дослідження» наївних малюнків на стінах винарні. Але там, де справа стосується боротьби за збереження церкви та — ширше — перспектив розвитку суспільства в той чи інший бік, герой Петрова не готовий не лише до вчинків, а й навіть до серйозних слів: йому просто шкода засмучувати наївних колег-ентузіастів своїм баченням катастрофічних перетворень, які невдовзі можуть змести геть і їх самих, і їхні святині. Тобто йдеться не лише про егоїзм і байдужу самодостатність певного типу естетства (хоч і про це, певно, теж), а про відчуття закинутості, неприв’язаності людини до жодних констант, свідомість «самотнього мандрівника на самотній дорозі» — властиво, людини без ґрунту.
Серія Домонтовичевих оповідань у «Спразі музики» центрується довкола таких уподобаних Віктором Петровим біографій. Здебільшого це оповідання-портрети. Від екстравагантного шляхтича, арабо— й українофіла «Ревухи» Вацлава Ржевуського до поета Райнера Марії Рільке, від художника Вінсента ван Ґоґа до апостола Фоми...
Є, однак, там і знамениті спогади про неокласиків — «Болотяна Лукроза» у двох частинах та оповідання «Емальована миска», в якому алегорично зображено психічну затероризованість людини тоталітарним режимом. Парадоксальність, психологізм, деякий натяк на іронічну авангардність у побудові твору, трохи пародійна «поважність» оповіді — ось чи не головні ознаки цих текстів. Можна їх поширити й на більші біографічні твори — «Мовчуще божество» та «Романи Куліша». Перша незакінчена річ є такою собі спробою психологічної біографії Марка Вовчка — головним чином з погляду любовних перипетій життя цієї письменниці (знову психологія кохання!). Кохання як почуття і як стриманість, кохання як влада, кохання як організаційний ресурс. Переважно таких питань торкається написана частина твору. Але письмо урвалося напередодні таємничого зникнення Петрова-Домонтовича із Німеччини в східному напрямку. І, що характерно, урвалося на промовистій сцені: Тарас Шевченко переправляється через Дніпро, і на лівому березі його заарештовують.
«Романи Куліша» — вкрай іронічна розвідка про любовні пригоди Пантелеймона Куліша, заснована головним чином на епістолярії та частково спогадах. Куліш у цих авантюрах постає людиною кумедною і трагічною: наївною та егоцентричною, нездатною відчути адекватний тон у спілкуванні з іншими, десь дріб’язковою, десь зануреною в монументальні проповіді — і глибоко самотньою. Історії на зразок роману з дружиною поета Леоніда Глібова та своєрідними «листами подяки» Глібову, який не став активно втручатись у ситуацію, цікаві не так з погляду самого фактажу «хто з ким і що», а й як характеристика доби та середовища (зовсім не таких консервативних і стриманих, як можна було б очікувати), як додаткові свідчення про тодішніх героїв нашої культури.
Три книжки В. Домонтовича — це не лише перевидання, які знову привертають увагу до колоритної постаті Віктора Петрова. Це й зібрання текстів, що без них неможливо скласти собі хоч якоюсь мірою адекватну картину української літератури двадцятого століття. Та після їх прочитання не з’являється відчуття доконаності, «ситості». Адже й сьогодні у нас ще немає вичерпної, вмотивованої біографії Петрова, не розкрито його «шпигунської історії».
