Мемуарна книжка відомого літературознавця, публіциста, громадського діяча Михайла Слабошпицького «З присмеркового дзеркала» з’явиться друком до кінця вересня. Та читачі «Дня» уже мають можливість прочитати її фрагмент, який відновлює і налагоджує зв'язок в «архіпелазі української літератури».
____________________________________________________________________
"
Письменництво – люд доволі строкатий.
Окрім безнадійно сірих та безликих, яких там немало, є й особливо несподівані літературні екзоти. Химерно покручені долі (подеколи – це мовби цілі романи з неймовірно заплутаними сюжетами), самозакохані графомани з манією величі, зацьковані лузери, загнані в глухий кут асоціальності, холодноголові кар’єристи, що скрупульозно прораховують кожен свій крок, акцентуйовані особистості, надаровані талантом і приречені бути не надто бажаними в загалі для спілкування з ними.
У часи моєї роботи в «Літературній Україні» довелося мати справу чи не з усіма такими індивідами. Про графоманів і кар’єристів – декого з них називав і поіменно – я вже писав у книжках «Протирання дзеркала» та «Тіні в дзеркалі». Нині ж – про тих, хто справляв враження «божих людей».
Інколи, заходячи знадвору в редакцію, вчував убивчий запах дешевого одеколону. Могло виникнути враження, що хтось підлогу полив ним замість хлорки. Але всі редакційні знали: це до нас заявився Андрій Сарапін. У нього було повні кишені «Тройного», «Гвоздики» чи ще якихось дешевих сортів парфумів, котрими тоді щедро оббризкували клієнтів у перукарнях. Ціна на них була, як мовиться, копійчана – і чимало пияків, щоб зекономити витрати, переходили з горілки на це пійло.
Низенький, циганкуватий, зачучверілий, у розтоптаних шкарбанах, він усе ж упевнено, мов окупант, поставив на порозі відділу критики й театрально вимовляв свою сакраментальну фразу: «Товарищи! Я стал жертвой неспровоцированного нападения! Прошу несколько минут внимания!» І починав читати вірші. Це була найгірша варіація єсєнінщини. У мене в пам’яті лишилися тільки ці рядки:
О, жизнь! Как издëрган, исцарапан
Твой сын Андрей Сарапин!
І вимагав гонорару за цей виступ. Ми – Анатолій Скрипник, Віктор Грабовський і я – кидали йому по карбованцю – і він залишав нас у спокої до наступного візиту.
Хтось зі ветеранів редакції – чи Анатолій Боженко, Олег Воложенінов чи Ігор Яїцький – розповідав, що Сарапін колись видав книжечку лірики. Був він поет-самоук і невідомо, що і як у нього могло у житті скластися. Однак він за щось загримів у тюрму. А вже як вийшов на волю, то ніяк не міг соціалізуватися й жив як бездомний волоцюга. Буцімто десь у лісі за Бучею в нього була землянка і там він мав притулок. Не знаю, чи то справді так було, чи то це дофантазували. Але, дивлячись на цього занедбаного чолов’ягу, від якого йшов не дуже приємний дух – навіть одеколонний перегар того не перебивав – вірилося, що він – таки людина з лісу.
Він навідувався в редакцію два-три рази на тиждень. Ощасливлював нас своїми віршоекзерсисами, збирав звичну подать і зникав. Редакція тоді була на вулиці Орджонікідзе (нині Банкова), у дворі за Спілкою. Але в Спілку вахтери його не пускали. Там він міг би мати набагато серйозніший улов, бо ж у коридорах Будинку літераторів зустрів би значно заможніших слухачів свого віршотворива. Однак у той бік він навіть не поглядав. Затямив, що то – заборонена для нього територія. Якось я став свідком такої картини. Теплого весняного дня Сарапін у своєму чорному мішкуватому пальті, потертій кролячій шапці і незмінних шкарбанах стояв навпроти Будинку літераторів і мовби когось там виглядав. Я зупинився позаду нього на протилежному боці вулиці. Мене зацікавило, кого ж він може чекати. Мені не видно було його обличчя, але про його вираз можна було судити з пониклої голови та зсутуленої спини, на які не можна було дивитися без відчуття жалю. Він тоді мало нагадував того напористого декламатора, який наповнював відділ критики наодеколоненими віршами. І спина його й голова зраджували в ньому здепресованого й розчавленого життям чоловіка. Того, хто намагається якось утриматися на поверхні житейського моря без стерна і вітрил. Важка справа – жити з постійним відчуттям ризику раптово піти на дно.
У двері Будинку літераторів заходили і виходили ті, кому незрівнянно більше пощастило за нього, хоча чимало з них були приблизно таких здібностей, як і він. Але йому не поталанило в житті витягти ту карту, котра випала їм. Мені раптом стало невимовно жаль цього збідованого чоловіка. Шарпнувся було підійти до нього, щоб хоч дати кілька карбованців, але в кишенях моїх виявилося порожньо – не зчувся, як уже вигрошився.
Василь Діденко
А він, ще якусь мить постоявши, поволі пошкрьобав од Спілки. На нього, мов на якусь карикатурну прояву, оглядалися стрічні – у цьому престижному районі такі бомжакуваті особи тоді не траплялися.
Більше він у редакції не з’являвся. Ми спершу дивувалися: начеб чогось не вистачає. І довго його згадували. Висловлювали всякі гіпотези про те, що ж із ним могло статися.
І ніхто нічим ті гіпотези не міг ні підтвердити, ні спростувати. Дивний віршувальник (як називали ми його, позашлюбний літературний син Сергія Єсеніна) Андрій Сарапін лишився в мене жити десь на краєчку пам’яті.
Другий екзот – Микола Удовиченко.
Він трапляв мені на очі в двох місцях – у спілчанському «Енеї» п’яний мало не до знетямлення. І в ірпінському Будинку творчості, куди робив раптові набіги, також здебільшого п’яний, мов чіп.
Рудуватий, недоглянутий, з хрипло-деренчливим голосом і з незмінною готовністю читати свої («Геніальні! Бо в кого ж є такі?!») вірші, або ж сваритися чи навіть братися в ручки.
Здається, він був у конфлікті з усім світом. Батькував усіх і все. І незмінно вихваляв свої вірші. І, як мені пам’ятається, в них таки справді «щось було».
Його брутальні вигуки й лайка лунали на всю плекану й щедро заквітчану територію, де всі насельники «думали про високе» і «мислили образами». Удовиченка вони обминали і, здається мені, це особливо зачіпало його амбіції.
Я тоді підозрював, що життя немилосердно потерло його на своїх жорнах. І його агресія головно спричинена тим, що він пережив. Усіх без винятку він титулував заслуженими графоманами України. Щоправда, коли я днями розпитував про Удовиченка Петра Засенка, що опікувався ним, як малою дитиною, то Петро сказав, що Удовиченко загалом безпомильно орієнтувався в тому, хто є хто в літературі. Особливо – в поезії, бувши чоловіком очитаним у ній. В агресивну браваду й зле критиканство його кидав алкоголь, що штормив у його крові. Казав навіть, що інколи він, потрапивши в життєві тарапати, ставав мовби депресивно присмирнілий. Очевидно, бувало й це – на такій думці утверджують спогади про Удовиченка Анатолія Михайленка, що, за його словами, кількаразово допомагав тому вибиратися з бід, які постійно супроводжували поета.
Я намагався розшукати біографічні матеріали про Удовиченка, але знайденого мізерно мало. Народився 1937-го в селі Білогородка під Києвом. Закінчив тамтешню школу. Відслужив в армії (було це десь у Прибайкаллі чи Забайкаллі). Навчався в геологічному технікумі (невідомо, чи закінчив). Жив у селі. Часто ночував з дозволу вахтерів у Будинку літераторів і в Ірпінському будинку творчості, на горищі письменницького будинку на вул. Чкалова (нині Олеся Гончара), а влітку – на лавці біля Володимирського собору чи в Ботанічному саду. Був у його житті якийсь тюремний епізод, про що він не хотів ніколи говорити. Коли його про те запитували, переводив розмову на інше. Що там, як і чому було – невідомо!.
Його пробували влаштовувати на роботу. Але через Миколину дружбу з зеленим змієм стосунки з роботою в нього не складалися. Він жив як звичайний волоцюга без постійного пристановища. Завжди захмелений, але голодний та, бувало, й обірваний. Анатолій Михайленко згадував, як Микола випрохав у нього на кілька днів його парадний костюм, але власник костюма так свою гордість більше й не побачив.
У Миколи був неймовірно довгий шлях до його першої книжки – кілька разів вона вже бувала у видавництві «в роботі». Скажімо «Молодь», куди його навіть зарахували тимчасовим куратором якогось конкурсу, вже запускала книжку. І тут в Удовиченка стався конфлікт із керівництвом, яке відмовлялося виплатити йому наперед зарплату. Розлючений Микола схопив зі столу папку з рукописом і пошпурив її у вікно з п’ятого поверху. А потім з гнівними прокляттями помчав із видавництва, де його так не пошанували.
Удовиченко довго оббивав пороги редакції часопису «Київ», де велетерпеливий Петро Засенко був завідувачем відділу поезії. Удовиченко, здебільшого п’яний, терзав його: «Коли ти мене надрукуєш?!» Дипломатичний Засенко поставив йому ультиматум: якщо зникнеш із очей і не з’являтимешся тут кілька місяців, я пущу легенду про те, що ти давно «зав’язав» і влаштувався на роботу в колгоспі; мовляв, треба тебе підтримати публікацією.
Головред «Києва», як мовиться, і на дух не переносив пияків. Тому не було жодної надії на те, що він допустить публікацію завжди п’яного Удовиченка.
І ось Микола спромігся на майже неможливе: кілька місяців ноги його не було в редакції журналу. Пішов Засенко до головреда й розповідає йому історію, котру сам сотворив: Удовиченко схаменувся – кинув пити, ударно трудиться в колгоспі, став таким, що хоч на дошку пошани виставляй. То, може, підтримаємо його публікацією? Редактор радий: є добра нагода зробить добро для абстинента. Отак у «Києві» з’явилася Удовиченкова поема «Село». На честь такої події пролилася ціла Ніагара акта віти.
У Засенка навіть не було сил докоряти Удовиченкові – все одно марно.
Потім таки вийшла його дебютна книжка. Молодого немолодого поета прийняли до Спілки, чим він дуже пишався. Але жити йому лишалося недовго. Здається, за місяць чи півтора його не стало.
Удовиченко подружився з ірпінським священником і часто ходив до нього на розмову. Щось йому таке казав священник, бо Удовиченко часто приходив у Будинок творчості присмирнілий і тверезий. І вже, здається, не лихословив. Можливо, те, що не вдавалося жодному агітатору проти алкоголю, вдалося священнику?
Якогось разу поет пішов до священника й чекав, доки той закінчить службу.
Але не дочекався.
Серце його спинилося.
Ховали Удовиченка в рідній Білогородці.
Засенко почувався в обов’язку бути на похороні свого впертого літературного хрещеника, який зробив усе для того, щоб його земні дні обернулися для нього стількома бідами й нестерпними випробуваннями.
Його не перевидають, ба навіть – за незначним винятком – і не пам’ятають.
Я розповів про Удовиченка без будь-якого авторського «надзавдання». І не маю жодного наміру виводити з цього якусь мораль – це не байка.
Звичайно, не закликаю читача до слізного співчуття фігурантові цієї історії. Хай не все в житті людини залежить од неї самої – інколи якісь невідомі сили грають нею, мов картою. Та все ж ніхто остаточно не позбавляє її можливості хоч якогось вибору, коли треба зробити зусилля над собою. Щоб одна половина твоєї істоти взяла гору над другою. І горе тому, хто не здужав це зробити.
Удовиченко не здужав.
Я оповідав про нього з почуття протесту проти забуття.
Єдине добре, що можемо зробити для нього, – згадати зі співчуттям до цієї зі злим натхненням перекаліченої долі.
Він те робив так, мовби саме це було його життєвою місією.
Вже не пригадую, як я заприятелював із диригентом київського оперного театру Костянтином Єременком. Це був чоловік старший за мене років на двадцять чи навіть і більше. У нього була репутація сміливого єретика, який вважав, що музиканти понад тисячу років користуються неправильною нотною системою, котру свого часу винайшов італійський монах і музикант Гвідо д’Ареццо. Єременко писав сенсаційні статті зі своїми варіантами вдосконалення нотопису, якісь авторитети його підтримували, хтось різко заперечував його доктрину, з котрою він носився ентузіастично, як винахідник вічного двигуна.
Мені імпонували його богемність, ідеалізм і снобська звичка до красивого життя. А те, що поставало тоді в ореолі красивого життя, як на сьогодні, виглядає майже скромно: добре вино, справжня натуральна (а не сурогат розчинної) кава, дефіцитні книжки, говорити про які було престижно, болгарські сигарети, нейлонові сорочки, італійські плащі «болонья», адюльтер. Які сіренько скромні радощі наївних інтелігентів ці реалії сьогодні!А тоді це був шик. Комільфо. Як разюче все змінилося. Усе тодішнє – дитячі пустощі проти сьогоднішніх розваг так званих мажорів, нардепів та олігофренів, чиє життя – невпинні пошуки гедоністичних сюжетів.
Єременко любив ходити (тобто з шиком їздити на таксі) в гості. Озброївшись пляшками шампанського і неодмінно з великими букетами квітів. Ми наїздили до якихось балерин і співачок. Були ще якісь галасливі нічні товариства, де звучали музика, політичні анекдоти, артистичний жаргон і радісний сміх людей, які живуть одним днем, і не дуже клопочуться про завтра. Не забуду, як Костянтин Андрійович прихопив мене до знаменитого московського диригента Костянтина Сімеонова, що готував до постановки в Києві «Катерину Ізмайлову». Він жив у будинку на розі Хрещатика й бульвару Шевченка, в котрому було популярне кафе «Київське».
Звичайно ж, «обов’язковою програмою» нашої гостини в славетного маестро було застілля. Перед нами височіла батарея пляшок, як сказав Сімеонов, «різних жанрів» – і ми розкошували тим, кому що до смаку. Страви на стіл подавала молода вродливиця – майже моя ровесниця. Я подумав, що це донька диригента й запитав його про те. Він голосно розреготався і пояснив: дружина. А далі додав: тимчасова, доки не набридне. Єременко мені тихо сказав, що в Сімеонова завжди є цілий гарем. Він платить почергово кожній за виконання подружньо-господарських обов’язків. А коли чергова одаліска йому набридає – відправляє у відставку. І на її місці з’являється інша. Таке мені тоді зустрічалося вперше.
Отож я активно пізнавав життя і самовидячки допевнювався: в ньому є не тільки те, про що я читав у книгах, а й те, про що не підозрював.
Якогось вечора Єременко сказав: «Усе, їдемо до Буєвського! Давно з ним не бачився…» Я вражено перепитав: «До Буєвського? До того, що «На долині туман…»? «До того, – розсміявся Єременко. – Буєвський у нас один!»
Ця пісня вже кілька років звучала на весь Союз. Днями я знайшов в інтернеті інтерв’ю Миколи Кондратюка, де він розповідає про долю цієї перлини його репертуару. Хоч би де він виступав – на Сахаліні, в Казахстані, на Кавказі чи в Канаді – повсюдно прохали заспівати «На долині туман…», і незмінно викликали на «біс».
Мчимо на таксі крізь літню ніч на Лівий берег. Буєвський жив, важко сьогодні пригадати, чи то на Русанівці, чи на Березняках. Скромна холостяцька однокімнатка. Єременко розповів, що композитор недавно розлучився. Рояль, старий диван, стоси книжок на підлозі. І поряд із рослим, екзотичної вроди, мужньолицим, поставним Буєвським – нижчий за нього також чорнявий чоловік, підхмелений більше, ніж композитор. Поет «Володимир Мордань» – представив його композитор. Це ж треба такий збіг – за кілька днів до того я прочитав у журналі його вірші, звідки мені запам’яталася «Анкета», де були такі рядки:
Рік народження?
«Тридцять сьомий», –
Я пишу і тремтить рука…
Коли зацитував йому це – він був щасливий і мало не кинувся мене цілувати. Не тільки читачі люблять своїх поетів – люблять поети і своїх читачів.
Якщо сказати, що то була вечеря на чотири персони, то це буде неточно. Пиятика – надто вульгарно. Ми розкошували коньяком і якимсь дорогим вином. А з їжі не було нічого, крім лимонів і цукерок.
Я розпитував Буєвського, як народилася ця пісня. Він розповів, що його спровокував Платон Майборода. У Будинку творчості композиторів у Ворзелі часто спалахували дискусії про те, що складніше й важливіше: скажімо, симфонія чи пісня, що стане справді популярною? Згодом я був свідком суперечки про те Олександра Білаша і Євгена Станковича.
Майборода присікався до нього: мовляв, пісня тобі непосильна. А твої симфонії – хто їх знає? Буєвський перечитав чимало віршів і ніщо не задовольняло його. А потім раптом: «На долині туман…» Казав, що з цих безхитрісних слів на нього війнуло музикою. Тією, якої ні в кого такої не було. І пісня з’явилася буквально експромтом. І вона тріумфально полетіла в світ. За його словами, Діденко – видатний поет. Бо ж таке написать! Це ж щось таке, як молитва!
Я з подивом відкрив, що Буєвський очитаний у сучасній поезії. Від опальної Ліни Костенко й аж до Симоненка й Тамари Коломієць, що в нього є вокально-симфонічна ораторія «Мандрівки серця» на слова Ліни Костенко й Тамари Коломієць. Йому належать вокальні цикли на вірші Шекспіра, Верлена, Бернса.
Не знав я тоді, що позаду в цього вольового чоловіка голодне й безпритульне криворізьке сирітство, військове музичне училище, боротьба за себе часом і «проти течії» і цілий каскад рішучих демаршів нонконформіста.
Скажімо, після Харківської консерваторії приїхав за призначенням у Донецьк, де викладав музику. Дивувався: у шахтарській столиці стоїть, мовби виставлений напоказ експонат, філармонія. Нічого мистецького в ній не відбувається. Пішов в обком партії до керівної дами обласного відділу культури. Сказав: тут є кілька композиторів, пропоную влаштовувати їхні творчі вечори. Дама не тільки індиферентно поставилася до почутого – чомусь воно її роздратувало. Вона обурено вигукнула: «А в шахту ви не хочете?!» До чого там була шахта – Буєвський так і не зрозумів.
Він без вагань помчав на вокзал, полишивши свої немудрі пожитки, узяв квиток на Київ, – наступного ранку вже був у столиці, де розпочалася нова сторінка його життя.
Цікаву подробицю про Буєвського розповів відомий філософ Сергій Кримський, який любив працювати в Будинку творчості композиторів. Якось на алеї до нього підійшов високий чорнявий, наче циган, чолов’яга й попрохав дати йому двадцять копійок, щоб він міг доїхати електричкою до Києва. Кримський дав йому кілька монет і той рушив на вокзал.
А ввечері той чолов’яга знайшов Кримського і запросив його до себе. Коли зайшли в коридор корпусу, він попрохав філософа роззутися. І сам роззувся. Далі наказав скинути шкарпетки й заходити в кімнату босоніж. Сам також був босоніж. Кримський не повірив своїм очам: уся підлога в кімнаті була встелена акуратно викладеними купюрами по сто карбованців. Буєвський одержав гонорар. Запропонував гостеві потоптатися по грошах. Мовляв, ті купюри, котрі прилипнуть до п’ят, вони вдвох проп’ють. Так і зробили з тими купюрами, котрі, мов за командою, прилипли до п’ят обох. Сіли в Борисову машину й поїхали в Ірпінський ресторан, де їх легко спустили. Отакий витівкуватий і щедрий був Борис Буєвський; про його харизматичну особистість захоплено говорив холодний аналітик Сергій Кримський, якого важко було чимось подивувати. А подія так вразила філософа, що він емоційно яскраво, з комічними подробицями розповідав про неї, мабуть, років аж через тридцять.
Тоді, під час нічних посиденьок у помешканні Буєвського, слухаючи його різкі слова про нищення української культури, котру Москва тримає у своєрідній резервації, я й подумати не міг, що в ранній юності він був, як сказав сам, «агресивно пророссийским человеком». Борис Миколайович пройшов складну життєву еволюцію, і цілком логічним було б навіть якби він прожив інше життя. Скажімо, він цілком міг би стати армійським музикантом і композитором а ля Борис Алєксандров із його ансамблем пєсні і пляскі Совєтской армії. То більше, що як чоловік пасіонарний, надавався на роль військового. Принаймні, дивлячись на нього, легко було уявити цього статурного чоловіка у військовому строї. Можливо, від армійських мріянь його відвернула тупа муштра, в якій приречені були жити юні музиканти. Можемо, подякувати їй: армія його втратила, а Україна одержала видатного композитора.
Олександр Білаш і Євген Станкович розповідали, що Буєвський попервах зовсім не був таким, яким я його взнав. За словами, Білаша, це був суто радянський за переконаннями, але справді чесний і нелукавий чоловік. Але щодалі помітнішими в ньому ставали нонконформістські настрої, а потім у незмінно російськомовного Буєвського стався перелом – він раптово перейшов на українську. Це було чи прекрасне переродження, чи друге народження його. Син композитора – також композитор Тарас Борисович – згадує, що батько задихався в умовах ідеологічного терору, в яких був приречений жити, й активно протестував. Такі безкомпромісні правдошукачі, як Буєвський, незмінно викликали у власть імущих підозру й гнів – їх намагалися перевиховати в потрібному режимові дусі, закликаючи бути як усі, а то й брутально затикали їм рота. Обмежували в творчих можливостях і людських правах. Тоді, коли вся Україна заспівала «На долині туман» і коли пісня вилетіла далеко за межі України, караючи Буєвського за інакодумство, пісню заборонили виконувати. Не виконувалися й усі інші його твори. Заборонили режисерам запрошувати композитора творити музику для фільмів. Неоднораз композитор потрапляв у довгу смугу чорних буднів. Його підштовхували, щоб він покаявся і почав грати за тими правилами, котрі диктували ті, хто «вгорі», – він не каявся.
Син Тарас розповів таку подробицю. До Києва приїхав усеможний голова Спілки композиторів СРСР Тіхон Хрєнніков. Чимало колег Буєвського запобігають перед впливовим столичним вельможею, намагаються, щоб він їх запам’ятав. У якійсь великій залі (Тарас Борисович не пригадує, де те було) йде творчий вечір московського сановника. Він виголошує те, що йому здається дуже важливим, уміло вдається до прийомів самореклами. Нарешті публіці дозволено ставити гостеві запитання. Встає зі свого місця Борис Буєвський і, карбуючи кожне слово, звинувачує московських верховод у тотальній корупції – там у видатних ходять тільки російські композитори й музиканти, а всі українські – це вже нижчий сорт. А ще Буєвський запитує, як довго Москва ще нищитиме українську культуру. Легко уявити, що зчинилося в залі. І легко уявити, як після цього терзали на всіх рівнях Буєвського. Знову довга смуга чорних днів…
Я знав, що Буєвський давно виїхав з України. Ходили чутки, що він в Австралії. Коли туди від’їздив наш спільний приятель композитор Геннадій Ляшенко, я прохав його взнати про Буєвського (на жаль, немає вже серед живих Геннадія; його й поховали в Австралії). Станкович розповів, що Буєвський їхав, пояснюючи, що ненадовго, в Бельгію, де йому мали зробити операцію на очах. Але осів там якщо не назавжди, то надовго. Здається, ні з ким в Україні він не підтримує зв’язків. Сина про нього також не розпитаєш – той давно живе в Москві.
Знаю, що цього літа Буєвському буде вісімдесят п’ять. Вірю, що його ювілей не буде пропущено в Україні. Принаймні композитори й музиканти його генерації згадають його – вони знають, кого наша культура має в його особі.
…Я неоднораз згадував той вечір. Дивувався: з усього мені найбільше запам’яталася така подробиця, котра мене вразила, коли я зайшов у ванну кімнату, куди ми вискочили з-за столу з Морданем, щоб досперечатися там (гадаю, що через якусь дурницю); ми так галасували з Володимиром, що Борис запропонував нам для дискусії саме ванну кімнату. Ще й наказав міцно зачинитися там, щоб нас не було чути. Я не повірив очам: уся ванна аж із горою була заповнена порожніми пляшками. З-під усіх видів алкогольних напоїв.
«Еліксир натхнення», – пояснив мені Мордань. І, здалося мені, що в голосі його прозвучала нотка заздрості.
Чи, може, то тільки так здалося…
Володимир енергійно змахнув рукою і від цього заточився та й упав у ванну, з якої полетіли на підлогу пляшки. Мордань шукав точки опори, щоб звестися, але руки й ноги його ковзали по пляшках, що легко під ним перекочувалися. Довелося мені вирятовувати його з цієї комічної ситуації.
Чому саме це згадалося?
А з кімнати лунала музика. Це теж була розмова – але без слів – композитора й диригента…
Мені й радісно, й гірко писати про Василя.
1957 року двадцятилітній студент філфаку столичного університету імені Шевченка Василь Діденко (було в його житті й комічне, й сумне та трагічне) писав у вірші «Я не останній з могікан»:
Мені казав один ханжа,
Що наша мова геть відстала,
Що краще йшла б мені чужа,
Немов до хліба – кусень сала.
Що весь мій поетичний план
Спинитись може напівході,
Що я – останній з могікан,
Що наша мова вже не в моді.
Гей, проповіднику! Стривай!
Твої слова – старенька ряса.
Я не піду в твій тихий рай,
Я – син великого Тараса.
Як Прометей не вмер від ран,
Не вмре і мова – гарна зроду.
Я не останній з могікан,
Я – син великого народу!
Звичайно, ніхто тоді такого вірша не надрукував би. Він ходив у самвидавних списках. Але наївний гуляйпільський романтик ніяк не розумів, що він написав з погляду владців крамолу, за що міг поплатитися, скажімо, вигнанням із університету, і, як розповідали його однокурсники, часто читав цей вірш публічно. Добре, що тоді це йому якось миналося. Не потрапив аж надто зухвалий, обурений зросійщенням поет під ідеологічну гільйотину.
Сьогодні важко побачити в тому вірші авторську доблесть – дедалі менше лишається тих, хто пам’ятає тодішнє життя під тоталітарним чоботом. А молодші покоління мають про те – якщо мають – туманне уявлення. Вони сприймають лише текст і, оцінюючи його, виходять тільки з нього.
Дехто іронічно стене плечима: але ж це надто декларативно – поезії тут мало. Та відповім отаким небажальникам побачити щось позитивне в цих юнацьких, пронизаних обуренням рядках: це писалося тоді, коли на такі настрої в суспільстві дивилися не те щоб скоса і несхвально, а відразу ж брали на відповідний списочок авторів – і вони поповнювали своїми іменами реєстр неблагонадійних із непередбаченим майбутнім.
Син механізатора Василь Діденко родом із махновського Гуляйполя, ставши студентом, опинився в гурті здібних початківців, де були Василь Симоненко, Борис Олійник, Тамара Коломієць, Микола Сом, Станіслав Тельнюк. Усі вони мали серйозні літературні амбіції. Коломієць, Сом і Діденко видали свої перші збірки ще студентами. І їх прихильно зустріла критика, що саме тоді намагалася трохи демократизуватись, бо ж хрущовська «відлига» (назва політичного потепління в суспільстві від назви повісті Іллі Еренбурга), викликана засудженням культу особи Сталіна, стала трохи миролюбніша й не поривалася з притикою на сонце. Його літровесники невдовзі мали голосні імена. Діденко ж лишався десь у них у тіні. «Зацвітай калино», «Під зорями ясними» і «Дивосвіти любові» – три його поетичні збірочки не поставили автора у перший ряд нової поетичної генерації.
Сом розповідав, як Діденко в студентському гурті ходив у гості до Максима Рильського. Друга половина п’ятдесятих років. Може, найбідніший і найголодніший із усіх студентів Василь. Бо ж не могли батьки зі своїх трудоднів (колгоспники називали їх дурноднями) викроїти копійку для сина. Сьогодні важко збагнути, як їм удавалося зводити кінці з кінцями. Уявімо собі його тодішній «дрес-код»: солом’яний бриль, запрана благенька вишиванка й на ногах те, що колись називалося черевиками. І чи ж не тоді Василь замість шнурків використав гітарні струни, котрі «позичив» у Сома, що купив їх для сестри. Дотепний Сом любив повторювати: Діденко так налякав своїм бідним виглядом класика, що той і нагодував студентів, і винця їм налив, і навіть витерпів вірші їхні вислухати. І найбільше з усіх похвалив Діденка. Чим Василь не втомлювався хвалитись («Мене сам Рильський визнав!»).
А благословив його на першодрук у київській пресі Михайло Стельмах, який написав до студентової добірки віршів у «Київській правді» прихильну передмову, де підкреслив прихований літературний потенціал в ось таких рядках: «Весняний грім колише небо, // Дощем співає далина…»
А ще в Діденка були яскраві спогади зі студентських літ про Володимира Сосюру, до якого він ставився майже з благоговінням. У нього навіть віршик є про те. Особливих літературних чеснот у вірші немає, але він важливий передовсім як людський документ.
Де Софії прадавньої мури
І де хвиля Дніпрова дзвінка,
Я у гості піду до Сосюри,
Що, можливо, мене й не чека.
У сорочці, що мати пошила
Й розмережила в квіти ясні,
Стану так: «Молода ми ще сила…
Ваше слово потрібне мені.
Я у місто прийшов од волошок,
Од вітрів соковитих в степу,
Тому по-синівськи вас прошу:
Оцініть мою пісню скупу».
На прощання промовлю:
«Спасибі.
Я без сумніву йтиму вперед».
Сниться, сниться в зеленому хлібі
Український славетний поет.
Очевидно, він сам відчував свою духовну спорідненість із Сосюрою. Екзерсис із літературної молодості – як документ духовної та творчої орієнтації автора. І ще два заримованих усміхнених опуси, котрі – якщо вдуматися в те, що стоїть за цими безхитрісними рядками, – багато про що свідчать.
Дружня епіграма двадцятирічного Василя Симоненка на вісімнадцятилітнього Василя Діденка:
То для мене зовсім не морока,
Що цвіте у віршах синь та синь.
Я – гібрид Єсеніна і Блока
І Сосюри незаконний син.
Тут чітко зафіксовано, до якої літературної школи «ходить» гуляйпільський неофіт. Його талант глибоко стихійний, як у Єсеніна чи Сосюри. Блок – то, можливо, як епізод творчих симпатій, здається, те захоплення минуло швидко, мов нежить. З Діденком лишилися непідробна органіка й незагнуздана стихійність почуття, здисциплінізована лише нормами поетичної техніки.
18 липня 1958-го Симоненко вітає приятеля з його дебютною збіркою «Зацвітай, калино» ось такою епіграмою:
Калина зацвіла – стоїть казково-біла
І соловей пісні свої плете…
Про що ж писатимеш, Василю,
Коли калина зацвіте?
До речі, Симоненкова перша книжка «Тиша і грім» вийде аж через чотири роки – 1962-го, коли він після закінчення університету працюватиме в Черкасах. Йому вже буде двадцять сім.
Симоненкова життєва доля складеться драматично. Він ще видасть абсолютно шедевральну дитячу казку «Цар Плаксій та Лоскотон», а книжка «Земне тяжіння» з’явиться вже по наглій смерті автора, який заповідався на великого національного поета. Симоненка немилосердно скатували радянські міліціонери – і це, на гадку медиків, швидко звело його в могилу. «Земне тяжіння» утвердило ім’я автора на чільному місці в гроні шістдесятників, засвідчивши в його особі поета особливої соціальної пристрасті та відповідальності, який з повним на те правом міг би повторити тичининське «За всіх скажу, за всіх переболію!».
Діденко зовсім не клопотався тим, щоб про нього писали критики. Не пхався на трибуни, коли на всяких святах і літвечорах віршарі напролом лізли туди, щоб ощасливити слухачів своїм риморобством. Він, здається, завжди бокував од таких велелюдних заходів – йому в стократ природніше було почуватися на самоті з собою. Одинцем блукав Василь повсюдно. Наткнутися на нього можна було в найнесподіваніших місцях – на столичному Хрещатику, у лісі під Києвом, у Карпатах, у Криму, в південних степах, чи на берегах занедбаної та послідовно вбиваної людьми річки Тетерів. Просто важко уявити його за письмовим столом у письменницькому робочому кабінеті чи в бібліотеці. Він справді був як перелітний птах, якого вабили простір і воля. Вірші йому, гадаю, складалися самі собою, на ходу – треба було тільки їх записати. Можливо, багато чого він навіть і не записував – у його феноменальній пам’яті були міріади поезій. Неоднораз мені випало бродити з ним довкола Ірпінського будинку творчості, де я, безквартирний, тулився вісім років, – і Діденко безперервно читав сотні віршів.
Він буквально фонтанував ними. А ще часто говорив про свої літературні симпатії та антипатії на взір: «Бажаниська не люблю. У нього слова важкі і музики у віршах немає». «От Сосюра – це музика і слово легке та дзвінке!» «А Малишко – це жайворонок у небі, який бачить усе на грішній землі». Усі його приятелі мали прозвиська: Симоненко – це Васько Симон. Сом – Колько Сомчик. Поезія друзів у нього вважалася абсолютом досконалості. А ось до творів Драча, Бориса Олійника, Коротича він мав чимало претензій здебільшого мовного характеру. Зацитувавши котрусь строфу, вказував: оце слово там стоїть «боком» і те займає не своє місце. Очевидно, міг би написати про все те цікаву книжку на зразок «Студия стиха» Іллі Сельвінського. Але все, що не вірш, писати йому було ліньки. Не його це діло. Не «сродне».
Цікавий епізод розповів Микола Сом про те, як завжди бідний, мов церковна миша, Діденко раптом нечувано розбагатів («У поета гроші завелись! Гроші? У поета? Та облиште!» – з гумором писав про таку фантастичну ситуацію Борис Олійник).
За словами Сома, який був добре знайомий із Борисом Буєвським (поет працював в Укрконцерті), це саме він нарадив композитору звернути увагу на Діденка. Буєвський, розповідав Сом, запрагнув написати пісню, яка потрясе всю Україну. І коли той приголомшив нею своїх перших слухачів (серед них був і всюдисущий Сом), Діденко безнадійно загубився десь на дорогах України. Цей невтомний пілігрим ішов од села до села. Говорив про все зі стрічними людьми, а коли тюпачив сам, то щось собі наспівував чи декламував улюблені вірші. Навіть мав кілька карбованців у кишені, щоб прохарчуватися. Звідки гроші? Гонорари. Доходячи до котрогось райцентру, Василь одразу ж шукав редакцію тамтешньої газети. Заходив до редактора. Відрекомендовувався тому: «Я – відомий поет Василь Діденко. Даю вам купку віршуків, а ви мені відразу – авансом – заплатіть скільки не жалко». І викладав ошелешеному райредактору папушу віршотворінь, а той наказував бухгалтерові виписати п’ять чи десять карбованців. Василь не торгувався. Хвалився якось мені: «У мене віршів – море! Якби тільки все друкували!»
У наступному райцентрі така ситуація повторювалася. Василь і тут за безцінь збував десяток-півтора ліричних творів, котрі, бувало, написав, доки добирався з попереднього містечка до цього. Звичайно, з боку редакторів то був цинічний грабунок – мізерна сума за велику добірку лірики. Я колись працював у «районці» і добре пам’ятаю, що там за куцу інформацію платили по три карбованці. Але безжурний Діденко тим анітрохи не переймався. Перепало трохи, як курці проса, – і за те спасибі. Він писав так легко й так багато й щедро роздавав на всі боки свої рукописи, що якби хтось порозшукував у райгазетах усієї України його вірші, опубліковані там, то міг би скласти багатотомник.
Очевидно, варто вже при цій нагоді навести щось із його творів. Бо ж будь-яка розмова про поезію без прикладів цієї поезії не тільки суха та прісна, а й не підкріплена тим, що може сказати саме за себе.
Перечитую ось цей вірш – і чую його характерний голос, що не збивається ні на пафос, ні таке популярне в поетів ліричне «підвивання»:
Хату полагодить сніг-сиволатько,
Вікна червоні – зиміє всерйоз.
Шляхом широким перейде, мов батько,
Шапку на вуха натягне мороз.
Здрастуйте, синьої тихої казки,
Усміхи й слово – хлоп’ята малі!
Десь там цепів задрижать перебрязки,
Добре телятам зимою в теплі.
Тиша ударить срібно, мов келих,
Лід на ріці дітвора полама.
Буде ходити по селах веселих
Дівчина ніжна – рум’яна зима.
Дивно: домежна простота вислову, майже літературний мінімалізм, а від вірша йде така енергія первозданної свіжості, лагідної енергії і слова там прозоряться, ніби вони не замучені частовжитком і кожне вмите-перемите в чистоводді.
Вибілить хату сніжок-сиволатько
Широко в гони піде луна.
Десь від городу свіжо, мов батько,
Вітер гукне з кучугур пацана.
Очевидно, щось подібне за силою російський читач відчуває від поезії, Ніколая Рубцова, що так само, як і Діденко, мав глибоко нутряний талант і глибоко виразив особливості російської душі з її меланхолійністю чи й депресивністю. А в Діденка – як у раннього Тичини – всюди вітальність. Ніжнотонність. Сріблотонність. Його ліричний герой – натура цільна і почуває він себе в храмі природи врочисто-піднесено. Це саме та людина, яка й повинна бути в тому пейзажі.
Цим особливо показові його поезії для дітей. На жаль, він видав у «Веселці» тільки дві такі книжки. Це його «Степовичка» та «Берізка».
Очевидно, тільки у Вінграновського знайдемо таку прозорість настрою й теплоту слова.
Ось Василів вірш «Йди до мене, заєчку»:
Йди до мене заєчку,
Дам тобі куфаєчку,
І штанці, і рукавиці.
Не гуляй по сніговиці.
Он лисиця скоком-боком
Подалася через поле.
Он вовчище хижим оком
Озирає гори й доли.
Хочу я, щоб не попався
Ти лисиці й вовку в зуби.
Настрибався, наблукався –
З’їж морквину, любий!
Чи поетична мініатюра «Восени»:
З блискучими авоськами
літають павучки.
Горіхами волоськими
вистрілюють садки.
……………………..
І сонце, як ніколи,
рум’яне й молоде,
за дітками до школи
з портфеликом іде.
Та повертаюся до тієї «Зоряної миті» (за Стефаном Цвейгом) Василя Діденка.
Десь у мандрах він раптом почув по радіо «На долині туман». І здивувався: це ж його вірш покладено на музику. І, казав, що дуже це йому сподобалося. І, хоч не збирався до Києва, заквапився туди. Вела цікавість узнати, хто ж таке диво сотворив? Це – перше. А друге – зрозумілося: тепер йому якась копійка запісню світить. Є така казкова установа. УЗАП називається. Там Василь одержував гроші за пісні на його слова.
Сом розповідав, що то була за проява. Тобто Діденко, що з’явився йому на очі з того подоріжжя. Зарослий, неголений, обірваний. Людина з лісу або розбійник з великої дороги. Переодягли його, постригли, змусили поголитися, трохи причепурили – і Сом повів Діденка в УЗАП. Микола Данилович був там майже своїм – мав низку популярних пісень, котрі широко виконувалися, і регулярно підходив до заповітного віконечка з написом «каса», де, давши свій автограф у гонорарній відомості, відразу ж мав відчуття, що якість життя раптово починає змінюватися. Зателефонувавши в УЗАП, домовився, що приведе автора пісні «На долині туман».
Коли вони вийшли з УЗАПу (Сом, якщо не вигадував, бо за ним це водилося, стверджував: хода в Діденка раптом стала як у Ротшільда), і поет уголос планував, скільки грошей на що він витратить.
Закомандував: ідемо на Бессарабський ринок. Діденко купував там пончики з повидлом, котрі дуже любив.
Пішли на ринок.
Діденко частував усіх, хто опинявся поруч із ним, пончиками.
Вони стояли біля рундучка, де продавали його улюблені ласощі, і до них підходили нові й нові охочі почастуватися пончиками. Діденко був як мільйонер на громадських засадах.
Далі вони пили дешеве молдавське вино. Його наливали з великих цистерн у гранчаки. Діденко причащав і всіх тих, хто зохотився скористатися його щедрістю. Таких вишикувалася до нього ціла черга.
Як розповідав Сом, Діденко раптово кудись одлучився. Микола Данилович ніяк не міг його ніде на ринку знайти. І, тільки вийшовши на вулицю, побачив незабутню картину: Діденко виліз на старий каштан біля ринку і звідти промовляв до натовпу під деревом, оповідаючи про свого легендарного земляка Нестора Махна.
Далі була міліція, яка запакувала поета в «воронок» і повезла в відомому напрямку.
Сом поквапився туди виручати друга. Спершу його й слухати не хотіли й виганяли з приміщення. Але коли Сом сказав міліціонерам, що в них у руках автор пісні «На долині туман», вони Діденка відпустили. Тільки трохи пожурили на дорогу.
Так мені розповідав Сом.
А чи саме воно так було – вже нема в кого перепитати.
II
Не маючи свого житла, я в час роботи в «Літературній Україні» (сім років!) тулився в Ірпінському будинку творчості. Часто там – не скажу, щоб це було несподівано, – зустрічав Діденка. Ні, він не перебував там за путівкою – він навідував Будинок, мовби віддаючи цій місцині тільки самому йому відому данину (можливо, була також думка і чимось тут поживитися – чи хто організує безкоштовний обід у їдальні, чи копійку дасть).
Василь або читав мені вірші, або ж коментував – до речі, абсолютно професійно – лексичну партитуру когось із класиків прози чи поезії. Було б безнадійно великим перебільшенням назвати Василя інтелектуалом, але в нього було бездоганне чуття мови. Жодного натяку на мовний дальтонізм, котрим і тоді страждали, і нині (може, ще більше!) страждають наші автори. Він вихоплював зі своєї бездонної пам’яті цілі абзаци й строфи й пропонував редакторські правки. І, здається, все те було справді посутнє. Цікаві були його міркування і з приводу публікацій у письменницькій газеті, котру він, я зрозумів, прочитував, як мовиться, від дошки до дошки. Важко уявити ще якогось такого доскіпливого читача тодішньої, чесно кажучи, нашої нуднуватої газети.
Подеколи Василь був не сам – водив за собою мовчкуватого хлопчину років, може, десяти-дванадцяти. «Це мій Іван», – гордо пояснив. Син, що його поетові народила вдова поета Івана Хоменка Надія.
Я не знаю подробиць матримоніальної історії Діденка. Мені розповіли таке. Василь вважав одним зі своїх літературних учителів й Івана Хоменка, який, до речі, дав йому притулок, коли Діденко, спробувавши після університету газетярського хліба в провінції, прибився до Києва.
Тут я мушу докладніше розповісти про цього пасіонарія і також літературного екзота. У письменницькому довіднику про нього сказано аж надто скупо. Родом він із Кіровоградщини. Селянському синові пощастило закінчити театральне училище. Він став актором Криворізького драмтеатру. Водночас заочно навчався в педінституті. Був на війні. Нагороджений орденом Червоної Зірки й медалями. Про арешти й ув’язнення там нічого не сказано. І це зрозуміло: довідник побачив світ 1988 року. Перелічено десятка півтора збірок поезій (є серед них і книжечки для дітей). Згадано окреме видання драматичної поеми «Марина Чурай», котру, очевидно, автор мріяв побачити на сцені. Дата смерті поета – 4 серпня 1968 року. Через два тижні йому мало виповнитися 49 літ.
Про Івана Хоменка я чув багато всякого – і не знав, що як сприймати. Бо ж літсередовище витворює чимало легенд та апокрифів. І ось недавно читаю листа Олеся Бердника до редактора часопису «Кур’єр Кривбасу» Григорія Гусейнова (редактор оприлюднив у видавництві «Ярославів Вал» найцікавішу епістолярію, котру мала редакція за всі роки існування журналу; книжка та називається «Добридень, «Кур’єре Кривбасу!».
Життєві перипетії Олеся Бердника я переповів у книжці «З пам’яті дзеркала», тому не повторюватиму тут уже сказане.
Бердник з високим пієтетом пише про Хоменка, з яким йому випало запізнатися ще до їхніх арештів. Вони були початківцями й зустрічалися на засіданнях спеціальної секції молодих авторів. «Синьоокий, кучерявий, запальний, – він хвилював майже кожну зустрічну дівчину чи молодицю: справжній картинний поет! – писав Бердник. – Вірші в Івана були розхристані, інколи навіть хаотичні, проте щось у них було щире, полум’яне, правдиве. А деякі рядки навіть Максим Рильський називав геніальними».
Бердник добре запам’ятав такий промовистий епізод. Хоменко читав на засіданні секції поему, в якій згадувалося про голод та репресії. Рильський мовчав, а хтось із поетів накинувся на Хоменка й почав обзивати його графоманом (політичні моменти не ризикував коментувати). У відповідь Хоменко, зірвавшися з місця, почав переповідати таку фантасмагоричну картину. Буцімто мав такий сон. Йде він побіля Спілки письменників, аж бачить, що там «дають письменникам первач-самогонку. Першими в черзі стоять Бажан, Тичина, Рильський, Нагнибіда тощо, а в кінці черги притулився Тарас Григорович. Я питаю, «чому це ви, Тарасе Григоровичу, стоїте ззаду?» А він: «Ніяково мені пертися в перші ряди. Хай вже вони – молодші, енергійніші!» А я йому: «Е ні! Так не буде! Тарасе Григоровичу, ставайте на перше місце, я – за Вами, а тичини, бажани та іже з ними – назад к бісовій матері!» [...] Хоменко вискочив на середину кімнати й патетично вигукнув: «Сюда я больше не ездок, бегу, не оглянусь, пойду искать по свету, где оскорбленному есть чувству уголок! Карету, мне карету!» Хтось із кутка озвався: «Чорного ворона тобі!». І то було пророцтво. Напевно, хтось доповів, куди треба, про небезпечного поета, й криворізький відділок МДБ запроторив Івана на двадцять п’ять років туди, де Макар телят не пас...»
Йому тоді було тридцять. До речі, водночас із Хоменком ув’язнили й на вісім років за нього молодшого Олеся Бердника. Також актора (закінчив театральну студію при столичному Театрі імені І. Франка). Тільки Бердникові було відміряно десять років неволі. В казахстанських таборах ГУЛАГу він знову зустрівся з Хоменком.
Після смерті Сталіна їх із багатьма іншими випустили на волю. Але попереду в їхньому житті були нові драматичні колізії. Але в Бердника – аж у 1972-у, а в Хоменка майже відразу через рік чи півтора після повернення з неволі. Він уже навіть був реабілітований і видав поетичну книжку «Дуби не хиляться». При арешті виявили в нього поеми «Богдан Хмельницький» і «Смерть Сталіна», котрі – разом із «націоналістичною агітацією» – й стали основними мотивами звинувачення. Його знову чекали концтабори. Але Максим Рильський, який на той час був депутатом Верховної Ради (тоді вже закінчилися його неблагонадійність та опала), виклопотав дозвіл узяти Хоменка на поруки. Іван Євтихійович повернувся до творчого життя на волі.
Хоча, як свідчить Бердник, Хоменко умудрявся багато писати й у концтаборі. Це був аж надто оригінальний творчий процес. Оскільки наглядачі забороняли йому будь-яку писанину (за його розповідями, майже два роки тримали його в табірному «дурдомі»). І він придумав: писав вірші милом на матраці. Вивчивши написане – стирав і вже писав там нове. Привіз у голові з табору чимало творів.
Розповідали мені, що Хоменко десь на Володимирській гірці загледів жінку, яку дуже вподобав. Як і не розбещений кулінарними ексклюзивами вподобав пиріжки, котрими вона торгувала. Продавчиня стала йому за дружину. Коли їм було надано житло, добра душа Хоменко надав притулок бездомному Діденку, який тоді прибився до Києва і ніде не міг нагріти собі місця.
Хоменко писав багато. З нього, мов із Сосюри, вилітали ешелони строф. Звичайно, його ліричний дар був слабший за Сосюрин. Та й він не заморочувався вірші свої обробляти – поряд зі свіжими образами там було чимало сирого, його часто зносило в публіцистику або й у римовану балаканину. Але в його творах домінувала соціальна гострота – він почувався в обов’язку стояти в обороні багатостраждальної української людини.
Він готувався до вже недалекого ювілею – йому запланували до 50-річчя чималу поетичну книжку. Він добирав туди все те, що вважав у себе найкращим. І раптом під час одвідин видавництва йому стало погано. Лікарка з тамтешнього медпункту не змогла йому нічим допомогти. Раптова, безглузда смерть. Лишився без батька син Любомир, якою вони прижили з Надією Пилипівною. Овдовіла його Надія. По якомусь часі вона зійшлася з Діденком. Потім у них з’явився син Іван. Не знаю нічого ні про Надію Пилипівну, ані про обох її синів. Знаю, що по якомусь часі спільного проживання з удовою (чи був той шлюб офіційно зареєстрований – невідомо) Спілка письменників дала Діденкові кімнату в комуналці неподалік нинішнього Майдану Незалежності (тоді Площі Калініна). Він вибрався від Надії і вже вів одноманітно мандрівне холостяцьке життя.
Психічне захворювання його прогресувало дедалі більше. Уже з першого погляду на Василя було зрозуміло: це чоловік із серйозними проблемами. Я допитувався в Анатолія Шевченка, Миколи Сома, Степана Колесника, Валерія Гужви, які знали Василя ще в студентські часи або в шістдесяті роки, чи помітно було в нього якісь психічні відхилення. Усі вони відповідали: у Василя й тоді щось було «трохи не так». Але ж переважна більшість поетів – чи й узагалі представників творчого світу – люди, як правило акцентуйовані, вони часто шокують своєю екстравагантною поведенцією, невиліковним пупоцентризмом, нарцисизмом, неадекватністю і т. ін. Усе це цікаво описано в популярній книжці Яна Парандовського «Алхімія слова».
Коли я почав знатися з Василем ще в часи роботи в київській «молодіжці», він був саме таким. Я вже тоді набачився всяких лузерів, аутсайдерів, алкоголіків та просто асоціальних (подеколи демонстративно) елементів – і мене вже було важко чимось здивувати. Тому Василева дивакуватість попервах анітрохи не видавалася мені аномальною. Хіба що співчутливо жалісливе почуття викликала його недоглянутість і нечупарність. Я вже згадував, як Микола Холодний уперто намовляв мене, щоб я написав фейлетон на Діденка, бо, мовляв, його давно треба розгромити. Але – чому й навіщо? На це Холодний незмінно відповідав: носяться з ним, як з писаною торбою. Але хто з ним і де – окрім його відданого друга Сома – носився, я не бачив і не чув. Може, Холодного дратувала популярність пісні «На долині туман»? «Антилідерські» замашки й банальна заздрість Миколі були властиві. Я намагався його переконати: «не туди б’єш!».
Але – марно. Миколу було ані переконати, ані пересперечати.
Здається, Василь поступово, мов у темряву, занурювався в свою хворобу. І це вже була катастрофа, якої він не міг уникнути. Ним ніхто не опікувався, не клопотався про його лікування. І він ходив по світу, нікому надто не набридаючи, майже всім байдужий, ставши бранцем своєї хвороби, якої в собі не підозрював.
У людей здебільшого схематичне уявлення про вражених психічною недугою. Багатьом гадається: психічна хвороба – це неодмінне буйство, небезпечна агресія і т. ін. Але лікарі вирізняють різні варіанти протікання недуг різних видів (он стільки всяких таких комбінацій класифіковано в книзі «Акцентуйовані особи» Карла Леонгарда). Василь дуже рідко міг емоційно спалахнути, коли заходилося про мовне недбальство у творах колег. А загалом він поводився сумирно, часто впадав у затяжну меланхолію. І він не міг не викликати співчуття в нормальної людини. Навіть і тоді, коли раптом ставав набридливим та вередливим. Однак і тоді Василь не виходив далеко за рамки.
Я вже писав, що в історії було – та й нині є – в стократ більше «митців затьмареного розуму» (так офіційно прийнято їх називати), аніж нам уявляється. І поміж них Тіт Лукрецій Кар, Фрідріх Ніцше, Вільям Блейк, Франц Гільпарцер, Едвард Мунк, Міхай Мункаччі, Тодось Осьмачка. Василь Діденко поповнив цей скорбний реєстр. Гадаю, що і його самогубство спричинене передовсім цією недугою.
III
Я вже давно став невиправним скептиком у погляді на людську істоту. Я не вважаю, як горьківський волоцюга Сатін із п’єси «На дні», що «Людина – це звучить гордо!». Я не вірю в її гуманістичні імперативи.
Людина – це звучить безнадійно амбівалентно.
Допевнюєшся в тому знов і знов буквально на кожному кроці.
Коли я в ФБ розповів про історію появи пісні «На долині туман» і сказав при тому якісь співчутливі слова про гірку життєву долю автора слів, один із самозакоханих лузерів, який самореалізується тим, що обливає брудом усіх, про кого лунає добра опінія і не втомлюється в перманентному сутяжництві, вибухнув псевдоправедним гнівом: а писав же Діденко комуністичні поезійки – і тому він і пересякий, і перетакий!
Це ж треба так заздрити мертвому і так ненавидіти його!
Може, й написав щось таке Василь, хоча, слово честі, не можу цього в нього згадати. Пам’ятаю, що майже всі, хто не сидів у таборах, таке писали, «ставлячи свічку й нечистому». Але тільки в дуже злобної, абсолютно позбавленої крихти милосердя істоти може піднятися рука, щоб кинути каменя в цього розтерзаного життям і хворобою, глибоко нещасного чоловіка, який – можемо тільки гадати про причини того – накинув собі петлю на шию, щоб поставити дочасну крапку своєму земному існуванню.
Мені не хочеться закінчувати на такій трагічній ноті спогад про цього неталанного, але сонячного чоловіка, який озивається мені з пам’яті дитячим усміхом і дзвінким голосом рецитує новий вірш, із якого джерелиться весняна радість чи осіння присмученість. Та ще згадуються комічні ситуації.
От, скажімо, такий сюжет із продовженням.
Удвох із Миколою Сомом покурюємо біля входу до Будинку літераторів. Сом прибріхує мені, яку величезну рибину впіймав – навіть не було сил витягти її на берег. Тому збіглися всі риболови, які були надовкіл, щоб допомогти йому.
І тут, як завжди, мовби нізвідки, з’являється Діденко. Волосся на голові розкуйовджене, розхристаний, неголений, але усміхнений.
Запитує, чи не його оце виглядаємо?
Ми переглядаємося, щоб в унісон щось відповісти, а Діденко радісно повідомляє:
– Я придумав таке, якого не було ніколи!
І що ж він придумав?
– Колько і Мишко, я не проситиму, щоб ви підгодовували мене. Я стану лауреатом вашої премії!
– Якої премії?
– А такої: СС!
– Не лякай нас, Василю!
– Не лякаю! Розшифровую: Сом-Слабошпицький.
– Ми самі знаємо, що ми Сом і Слабошпицький...
– Так називатиметься ваша для мене премія!
– Але ж у нас із грошима туго – ми не Ротшильди!
– Я це врахував!
– І..?
– Буде так: ви обидва щодня виплачуватимете мені по карбованцю.
– Для тебе, Васько, не пошкодуємо по карбованцю щодня, – відповідає за обох Сом.
Так і з’явилася та незвичайна премія.
Щоденно Діденко заходив у відділ критики «Літературної України» і запитливо дивився на мене.
Бувало, хвалився: «Сомика я вже впіймав!».
Я вручав йому карбованця – і він, помітно звеселівши, рушав, очевидно, сам не знаючи коли.
Якось я дав йому карбованця, але він докірливо подивився на мене і спитав:
– І все?
– А що ж іще? – запитав я.
– Чому тільки рубляку даєш? А за вчора й позавчора? У премії вихідних немає. Колько дав троячку!
Логіка була залізна. Довелося виконати його вимогу. Наш лауреат свої права знав і мав усі підстави їх «качати».
Таки ж лауреат не самозваний, хоч і номінував себе на оригінальну премію оригінальним способом.
Сом тоді ухвалив: «Васько! Це буде наша тобі премія за «На долині туман», – і додав, як це йому властива було, вже з мрійливим гумором: – Ти тепер забезпечений на віки вічні, бо ми тобі не тільки за життя виплачуватимемо. Ми тобі навіть і зі свого безсмертя щодня по рубляці вділятимемо!»
– Отам і зустрінемося! – підхопив тон Діденко.
– Отож, живімо тут, поки живеться, а потім, не прощаючись надовго, скажемо один одному: «До зустрічі в безсмерті» – баляндрасив Сом, який не міг серйозно сказати більше десятка слів, а далі звично з’їжджав на свої витівони.
Сом ніколи не міг лишатися на одній тональності. Він то стрибав у патетику, а з неї – в гротеск, або тиху лірику, в сардонічну сатиру чи в теплу іронію. Коли йому доводилося писати якусь статтю, він постійно «випадав із жанру».
Василь Яременко, впорядковуючи разом із Євгеном Федоренком та Оксаною Сліпушко відому хрестоматію української літератури «Українське слово», замовив Сомові сильветку про Діденка (Василя тоді вже не було кілька років).
Ось Сомове слово: «У Спілці письменників України і досі говорять, що про Василя Діденка не можна писати серйозно. Ой, шановні мої побратими! Ви ще не знаєте Діденка, бо й себе іще не вивчили достоту. Навіть ні сном ні духом не можете знати того, що я думаю про вас – часто смішних і незбагненних у вічних пошуках вірної Музи і незрадливої слави...
Нас багато, а він був один. Він був настільки один, що навіки залишиться ось таким:
– до смерті закоханим ліриком,
– бідним і невлаштованим, але гордим сином України,
– неперевершеним ночобродом,
– веселим розбишакою і ворогом усіх дзеркал,
– автором геніальної пісні «На долині туман».
Згадку про пісню Сом вважав не просто крапкою, а знаком оклику.
IV
Якщо в когось раптом виникне враження, що автор своїм спогадом про Діденка хоче вписати його ім’я до реєстру безнадійних класиків національного письменства, значно перебільшивши літературні заслуги поета, то він глибоко помиляється. Я далекий од таких намірів. Здібний поет Діденко все ж не належить до найяскравіших репрезентантів поетичної хвилі шістдесятників. Але він має своє – хай воно і скромне – місце в літературі. У нього був свій «зоряний час», коли на всю Україну зазвучала пісня «На долині туман». Цей текст разом із музикою Бориса Буєвського створює враження ліричного шедевра. Слова пісні – це як щира молитва перед дивом краси. Ніяке раціо те не пояснить. Тут справді важко «алгеброю звірити гармонію».
Стефан Цвейг писав про «генія однієї ночі» Руже де Ліля, який написав «Марсельєзу». І більше нічого. Але ввійшов в історію Франції. Перефразовуючи його, Василя Діденка можна назвати генієм однієї пісні. Він сам відчував, що «На долині туман» – то щось навіть більше, аніж його літературна візитка. Мені розповідали, що він часто відрекомендовував себе (в редакціях, у бухгалтеріях чи в крамницях) саме як автора цієї пісні.
Я відчував обов’язок розповісти про цього стражденного чоловіка і про це страчене життя. Література – то не тільки тексти. Література – це й долі тих, хто ті тексти створив, а тексти, відокремившись од них, зажили самостійним життям, навіть не оглядаючись на своїх авторів чи і не пам’ятаючи їх. Незрідка біографії творців тих текстів – то також романи чи драми. І зчаста радості й муки в них поєднано не на перевагу радості.
Божий чоловік Василь Діденко писав про світло радості та краси, йдучи в житті гірким шляхом смішного парії.
І не знаю, що до цього ще можна додати, подумки переносячи себе до його могили в далекому Гуляйполі («І знову про маї в Гуляйполі шумітимуть акації мої...»).
Життя триває. І все воно, як пише непорушний для Діденка авторитет Ліна Костенко, іде без коректур.
... Спершу його поховали на столичному цвинтарі (не Байковому), а згодом у земляків (подробиць того не знаю) з’явилась ідея перепоховати поета в Гуляйполі.
Заповідав у вірші, щоб його поховали в Гуляйполі.
Заповіт було виконано.
Він повернувся туди, де з’явився на світ.
