Український оскарівський комітет оголосив учасників національного відбору на висунення на премію «Оскар» у категорії «Міжнародний повнометражний фільм» від України: драма «Атлантида» режисера Валентина Васяновича; лірична комедія «Мої думки тихі» режисера Антоніо Лукіча; документальна стрічка «Земля блакитна, ніби апельсин» режисера Ірини Цілик
Просто без кіно як без води — ні туди і ні сюди. Екранне мистецтво це не тільки дзеркало, це й вікно десь на піднебесному поверсі, крізь яке видно і далеко, і близько, і далечінь у сонячних зблисках, і близький план у нічних мерехтіннях...
ЩО ВИРОБЛЯЄ КІНОМИСТЕЦТВО?
Завтрашньої суботи відзначаємо День українського кіно. Чому так? Було прийняте таке рішення, у 1990-ті, влаштовувати це свято що другої вересневої суботи. Тобто у максимальній близькості до дня народження Олександра Довженка. Слівце «основоположник» нині не в моді — бо ж з арсеналу більшовицьких ідеологів. Та щодо Довженка воно підходить.
Бо саме з Довженкового фільму «Звенигора» (1928) і почалося власне українське кіно. Кіно, герої якого не в шароварах ходять (таке траплялось і до «Звенигори»), не просто на українських теренах знято, а... А що? Є такий вислів, не мною придуманий: виробництво смислів. Кіно справжнє і виробляє такі смисли, які дозволяють людині, що прилучається Та головне, кіно дозволяє нам пізнати себе — себе кожного і себе як колективне соціокосмічне тіло, націю.
Розуміння цього траплялося в Україні не завжди. Ну, за радянських часів, звісно, кіно покладалось керівництвом держави головним чином як пропагандист мас. Український кінематограф виходив на піки мистецтва у ті часи, коли тиск згори слабшав — у 1920-ті (тоді, як відомо, наше кіно узагалі мало автономію і воно сягнуло — передусім завдяки Довженку та Івану Кавалерідзе) світового рівня, а потім у 1960-ті, коли перед світом постала школа Українського міфопоетичного кіно.
Здавалось, що з народженням Української держави кіно нарешті отримає можливості для повноцінного розвитку. Одначе на чолі держави опинились люди, які вважали, що кіно є сферою, для якої природнім є отримання прибутку, й відтак кінематограф фактично був позбавлений державної підтримки. Відголоски таких уявлень зустрічаються й сьогодні.
Скажімо, зовсім недавно Міністерство культури та інформаційної політики і Держкіно України оприлюднили документ, який дозволяє сформувати нову політику продукування фільмів. В основі оцінка комерційного успіху продюсерів і сценаристів — коли твої попередні картини такий успіх мали, значить ти можеш претендувати на підтримку держави фільмового проєкту. А ні то ні. Цікаво, що за умови прийняття таких умов (а поки що це проєкт) ні Сергій Параджанов (чиї перші фільми були доволі слабкими), ні, скажімо, Роман Балаян (чия перша стрічка «Ефект Ромашкіна» теж не викликала ентузіазму — ні у критиків, ні у глядачів) сьогодні грошей на свої фільми не отримали б.
Ну погано прикладається до кіно вимога про обов’язкову комерційну успішність. Хоча тепер за зразок виступають телевізійні серіали, то ж і не дивно, що їх продюсери нині правлять бал, саме під їх інтереси (таким є враження) і рихтуються нові правила.
СПІЙМАТИ КІНО
Хоча ж є й інші приклади навіть на теренах серіалів. Цьогоріч користується чималою популярністю 12-серійний «Спіймати Кайдаша» (створений компанією «ПроКіно» для телеканалу СТБ, за державної підтримки). Сценарист Наталя Ворожбит та режисер Олександр Тіменко, за участі ряду блискучих акторів, досягли успіху, причому як мистецького (порушивши усі нинішні телесеріальні канони), так і власне глядацького, а відтак комерційного.
В основі фільму знаменита, відома практично кожному українцю повість «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького. Повість, яка побачила світ 1879 року і відбивала життя українців опісля скасування кріпосного права у 1861-му. А події серіалу перенесли в іншу реформаторську епоху — рубіж ХХ—ХХІ століть і ті переміни, яких зазнавало життя українців. І багато що зримувалось!
До речі, пригадалось при тому, що прадіда Нечуя-Левицького уніати й поляки душили димом в хаті, щоб він пристав на унію, але він зостався православним. По батьковій лінії увесь рід — священики, котрі були тверді у своїй вірі, у тому числі і у вірі в Україну, її історію, її мову. Тому й не дивно, що за творами письменника стояв твердий і непоступливий намір творити оті самі смисложиттєві цінності, про які вже згадувалось вище. До процесу творення і підключилися автори фільму. Результат перевищив усі сподівання. Тепер уже важче говорити, що виробництво телесеріалів то лишень комерція і розважання публіки, котра ні про які ніякі смисли і чути не хоче. Не хоче, коли фільмова продукція до того спонукає.
ВИКЛИКИ Й ПОКЛИКИ
Буквально днями, 8 вересня, відбувся Круглий стіл за темою, давно вже не чуваною у нас: «Шляхи розвитку української кіногалузі: розробка стратегії і виклики». Перші особи Мінкультури і Держкіно на дискусію не з»явились, їх представляли заступники.
І якщо для міністра культури та інформаційної політики подібне ухиляння від розмови з професіоналами не є властивим (вірю, були вагомі причини відсутності), то для очільниці Держкіно Марини Кудерчук така поведінка є типовою. Що, до речі, посилює вже сталу підозру щодо її низької професійності, чудернацьким чином поєднаної з чиновною пихатістю у ставленні до кіноспільноти. Ще в пам»яті як на початку літа Кудерчук уже на 10-й хвилині полишила зал Будинку кіно, куди прийшли кінематографісти, аби дізнатись про її бачення ближчого майбутнього кіногалузі. Бачите, у неї були підозри щодо якихось провокацій...
Відтак діалог кіноспільноти і влади трохи провисає. А він необхідний, з огляду ще й на нові ситуації, які постають у зв’язку з пандемією коронавірусу. Чимало практиків і теоретиків попереджають: кіно може втратити свій звичний статус і перейти до розряду чогось елітарного. Йдеться про фільми кінотеатрального призначення. Вони будуть сприйматися як балетні чи оперні вистави. А ще як предмет приватно-інтимного споживання, яке не передбачає колективного зібрання і сприйняття.
На уже згадуваному Круглому столі заступник міністра культури й інформаційної політики Руслан Карандєєв заявив, що кіно не варто розглядати у комерційному контексті, наш кінематограф далекий від цього (йшлося про те, що у нас все ще замало кінотеатрів, публіка по-справжньому ще не повернулась до кінотеатрів). Тому, мовляв, треба прибрати й вимоги щодо обов’язковості комерційної складової.
А кінознавець, гендиректор Довженко-центру Іван Козленко заявив, що телесеріальне виробництво справді є сферою комерції, а от кіно це усе ж мистецтво, з усією непрогнозованістю й хиткістю прогнозів щодо ймовірного успіху у глядачів. Ну, а мистецтво завжди не є таким впливовим, як комерція.
Козленко нагадав, що коли кілька років тому постало питання про прийняття закону про державну підтримку кіно, його вдалося «проштовхнути» тільки завдяки телевізійному лоббі. Це правда, так було. Хоча я тут бачу ще й мить особливої консолідації професійної спільноти, яка тоді, у 2016—1918-х роках, виступила консолідовано. Розуміючи, що без створення законодавчої бази, законодавчого фундаменту не вдасться звести будови сучасного українського кінематографа.
Відповідний закон про державну підтримку кіногалузі було прийнято 2017 року і хоча досі повністю його не імплементовано в практику усе ж вітчизняне кіно піднялось на нові вершини. До честі держави, яка фінансувала галузь, до честі Держкіно і її керівника Пилипа Іллєнка, до честі продюсерів, режисерів, сценаристів, акторів, усіх, хто продукує фільмові тексти.
Початок 2020-го провіщав нові горизонти. У вітчизняний прокат одночасно виходило щомісяця до 5-6 фільмів (чи ж було коли щось подібне?). Головне, глядачі почали визнавати вітчизняні фільми, почали упізнавати себе у тих фільмах. Яскравий приклад — картина «Мої думки тихі» дебютанта Антоніо Лукіча з просто осяйною роллю Ірми Вітовської-Ванци (актриса впритул наблизилась до статусі справжньої кінозірки).
І, звичайно, немалі фестивальні успіхи. Навіть великі фестивалі розкрили обійми, прикладом чого є один з головних призів Венеційського фестивалю картині Валентина Васяновича «Атлантида»... А блискучий інший дебют — Нарімана Алієва у фільмі «Додому», з так само сильною акторською роботою Ахтема Сеітаблаєва....
Ніколи не забуду кінець цьогорічного лютого, фойє столичного кінотеатру «Жовтень». Кілька українських фільмів, черги у каси, десятки молодих облич. Давно я не мав такого щастя. Тоді ще серце вштрикнуло: ох, щось занадто все добре, коли б не сталось чого...
Сталось, на жаль, і не тільки з кіно українським. Усе ж маємо сьогодні, попри все, нове кінематографічне покоління, яке, упевнений, уже не віддасть наш кінематограф на поталу. Завтрашній день прийде обов’язково! Ось нині, скажімо, фільм «Погані дороги» Наталі Ворожбит (уже не тільки сценаристки, а й режисерки) у програмі того ж суперавторитетного Венеційського фестивалю. Присутність там фільму само собі є визнанням високого потенціалу нашого кіно. А коли ще й приз буде?!
