Лютий 2015-го. Донецька область. Підрозділи 128-ої гірсько-піхотної бригади займають позиції на Дебальцівському напрямку. Ворог зі всіх сил намагається потіснити наших хлопців. І тоді на допомогу гірським піхотинцям відправляють танкову роту 92-ї бригади. Одним із її взводів командує старший лейтенант Василь Божок...
До складу екіпажу танку, яким він командує і який самі танкісти назвали «Удав», входять навідник-оператор молодший сержант Віталій Лисков і механік-водій старший солдат Артур Шахмандаров. За словами офіцера, з хлопцями йому неабияк поталанило: окрім мужності, вони вирізнялися ще й високим професіоналізмом.
«Ми отримали наказ висуватись у напрямку селища Луганське, — розповідає Василь. — Діставшись вказаного місця, взяли під охорону дялянку траси Артемівськ-Дебальцево. Незабаром надійшов новий наказ — зайняти позицію в районі селища Логвіново. Та було запізно: там вже були терористи. Буквально за кілька кілометрів од цього населеного пункту зустріли десантників 79-ї аеромобільної бригади. Вони саме готувались штурмувати позиції сепарів і, побачивши наш Т-64, дуже зраділи.
Коли почався штурм, екіпаж бойової машини при допомозі гармати, кулемета і гусениць вибивав ворога із займаних ним позицій. Десантники, яким випало зачищати селище, потім зізнавались, що беж танку їм було б дуже важко це зробити. Коли все скінчилося, танкісти посідали на броні, сподіваючись відпочити. Та несподівано надійшов наказ висунутись до лісосмуги і, замаскувавшись там, чекати колону ворожої бронетехніки...
«Я не знав ні про чисельність техніки, ні про особовий склад сепарів, але серце підказувало, що там на нас чатує велика небезпека, — каже капітан Божок. — Адже ми знали, що у цьому районі перебувають кадрові російські військовослужбовці, на озброєнні яких танки Т-72. Тому запропонував Віталію Лискову помінятись місцями, зайнявши його «крісло» навідника-оператора. І не помилився: як тільки-но ми вискочили з «грунтовки» на асфальт, помітили, що зі сторони Вулегірська рухаються 3 танки. Помітили й вони нас, але ми виявилися спритнішими...
Рахунок часу йшов на секунди. Василь вистрілив і ворожа машина спалахнула як смолоскип. Після цього «Удав» дав задній хід, а екіпаж не переставав вести вогонь по ворогу. На щастя Василя та його товаришів той ніяк не міг збагнути звідкіля стріляють. Більш того, переплутав танк Божка з підбитим українським танком і вів вогонь по ньому. Тим часом маневруючи місцевістю, Т-64 вишукував здобич. І, врешті решт, знайшов її: незабаром спалахнула ще одна ворожа машина.
Після цього «шістдесятчетвірка» почала відходити назад. Росіяни через дим, що заволік поле бою, його не помічали, ніяк не розуміючи хто і звідкіля веде по них вогонь. Врешті решт «Удав» сховався за кількома підбитими бронетранспортерами. В цей час один із російських танків почав рух по містку через невеличку річку. Повільно. Скориставшись цим, Василь вистрілив по ньому, влучивши у двигун. Т-72 миттєво звалився у воду...
Василь, коли мова заходить про той бій, не вважає, що зробив щось надзвичайне.
«Я просто виконував свою роботу, якій мене вчили в академії, каже він. — Будь-хто, опинись на моєму місці, вчинив б так само».
Україна гідно оцінила подвиг свого сина: йому присвоєно звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка». «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», як сказано в Указі Президента України..
«Ця подія стала для мене повною несподіванкою, — щиро зізнається Василь. — Але особисто я вважаю, що це є високим визнанням не лише моїх заслуг, а усього екіпажу — Віталія Лесківа та Артура Шахмандарова, усього мого підрозділу.
Сьогодні Герой України, кавалер ордену Богдана Хмельницького 3-го ступеню (ним він був нагороджений влітку 2014-го за успішне виконання бойових завдань) капітан Василь Божок обіймає посаду заступника командира батальйону, який дислокується на Харківщині. Знання, бойовий досвід, отримані на сході України, передає молодим танкістам.
