Ранок 30 вересня 2020 р. виявився гіперактивним в контексті діяльності українського Міністерства зовнішніх справ, очільник якого Дмитро Кулеба, під час спілкування зі журналістами зробив одразу дві заяви, вкрай важливі для окреслення офіційної позиції України щодо процесів, які упродовж серпня — вересня 2020 р. сколихнули пострадянський простір — цей острів постійно заморожених конфліктів, які спорадично то тут то там «розморожуються» та призводять або до пострілів зброї та вибухів артилерії, або до вуличних мітингів із вимогою демократизаційних процесів в тій чи іншій країні. Стосувалися вони Білорусі та ситуації у Нагірному Карабасі.
У перший заяві голова українського зовнішньополітичного відомства зазначив, що навіть попри таємну інавгурацію білоруського «бацьки», останній для української сторони після завершення терміну його останньої каденції 5 листопада вже не буде президентом Республіки Білорусь, а просто Олександром Лукашенком. Заява досить таки революційна, якщо враховувати, що упродовж перших тижнів протестних рухів у сусідній державі українське МЗС почасти дивувало вкрай абстрактної реакцією на білоруські події, а державне керівництво України до останнього зайняло очікувальну позицію і розглядало можливість проведення Форуму регіонів України та Білорусі, запланованого на 8-9 жовтня в білоруському Гродно, ледь не до середини вересня. Зрештою, Форум, за ініціативою української сторони, таки було перенесено, але зі зазначенням, що припинення контактів між країнами не означає повного розриву відносин між ними. Та й теперішня заява Кулеби куди лагідніша за позицію низки західних держав, які категорично не взнають Лукашенка як президента, а президент Франції Емманюель Макрон безпосередньо закликав білоруського очільника піти з посади. Для України ж він ніби вже скоро і не буде президентом, але і «нелегітимним» чи «незаконно обраним» його прямо воліють у публічному дискурсі не називати. І, з одного боку, мабуть, не потрібно односторонньо звинувачувати офіційний Київ в такій пасивності. На відміну від тієї ж Франції, ми маємо безпосередній кордон із Білоруссю, і хочемо, щоб цей кордон завжди був для нас безпечним, щоб звідси ніколи нам не загрожувала небезпека, тим паче на тлі війни на Донбасі та анексії Криму. Та й Мінський майданчик як відносно нейтральний для переговорів Тристоронньої контактної групи зберегти хочеться. Та й взагалі, щоб все було зі «сябрами» добре та мирно.
Але, з іншого боку, українсько-білоруських кордон вже давно став джерелом потенційної небезпеки. Не перший рік та теренах Білорусі дислоковані російській військові. На секунду — військовослубовці держави-агресора. Не перший рік Білорусь разом із Російською Федерацією становлять «Союзну державу» (в рамках якої у найсолодших снах для кремлівських геостратегів для білоруської сторони мало би бути відведене місце щонайбільше територіально-адміністративної одиниці (такого собі «білоруського краю») в складі РФ). Та й не перший рік білоруська влада на чолі із Лукашенком якщо і розглядала перспективу українсько-білоруських відносин, то виключно відповідно до радянської парадигми. Мовляв, от Україна — наша братня держава. Разом Русь формували. Разом в Російській імперії були. Та й в СРСР не останню скрипку грали. А тому і нині мали би дружити. Ну звісно додавши до цих відносин і Росію. Бо вона ж теж — і начебто Русь, і імперія, і СРСР. І все всі троє разом. Бо всі братні. І незрозумілі Заходу. А тому будь-які проєвропейські інтенції офіційного Києва для Мінська — це просто намагання самих західних держав на чолі зі США встановити зовнішній контроль над Україною, яка, мовляв, мовби блудна донька втекла з дому, забула своє ім’я, і потрапила до поганої компанії. Та й зараз вередує на поталу «штатам». І є проти Білорусі. А до того і з Росією «побила горшки».
Так що ж далі? Виходить, і остаточно розірвати чи хоча би заблокувати відносини з Білоруссю невигідно, та й з військової точки зору небезпечно. А з іншого боку пасивна позиція Києва призводить до втрати прихильності щодо України і серед антивладних кіл у Білорусі. Так, українська сторона приймає у себе політичних біженців із білоруських теренів, хто бажає собі приїхати. Інформаційна підтримка серед відповідно налаштованих середовищ в Україні також присутня. Але на рівні держави реакція виглядає ну дуже вже інертною. В той час, як у самій Білорусі, так і у ЄС розробляють різні варіанти пропозицій щодо механізму передачі влади від Лукашенка до його демократично обраного наступника чи наступниці, нічого подібного зі сторони української влади не спостерігається. Принаймні поки що. А дарма. Адже, використовуючи особливо прихильне ставлення «сябрів» до України, разом з якою їх поєднує не лише спільне перебування у в’язниці «русского мира», але й важливі віхи у формуванні Київської Русі, Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої, та й зрештою — перспектива творення у майбутньому Балто-Чорноморського союзу (звісно за умови наявності проєвропейських та демократичних України та Білорусі), саме українській стороні, можливо, швидше вдалось би допомогти «сябрам» у виході із їхньої, як видається, поки патової ситуації, мінімізувавши кривавий сценарій подальшого розвитку подій. Але це, як то кажуть, роздуми на майбутнє. Якщо Київ справді зацікавлений у сусідній демократичній Білорусі.
Друга заява Дмитра Кулеби стосувалася загостренню ситуації між Вірменію та Азербайджаном навколо Нагірного Карабаху. Конфлікт, історія якого нараховує вже більше, аніж 30 років, вкотре переріс у гарячі військові дії, які загрожують перерости у повномасштабну війну. Єреван звинувачує у початку бойових дій Баку, Баку — Єреван. Вірменія вже оголосила загальну мобілізацію військовозобов’язаних. Азербайджан — поки що часткову. Скептики говорять, що ця ситуація — максимум на декілька тижнів. Водночас лунають і думки, що ця ситуація — надовго. Якби там не було, уже декілька днів тривають бої, Азербайджан заявив про захоплення низки населених пунктів у невизнаній «Нагірно-Карабаській Республіці». Вірменія цю інформацію спростовує.
А тим часом конфлікт вже встиг отримати і світовий розголос, який, щоправда, відзначався хіба що «стурбованістю» світової спільноти та її закликом до якнайшвидшого врегулювання конфлікту. Навіть Росія, за якою закріпилось реноме стабільної союзниці Вірменії, хоч і з Азербайджаном у пострадянський період відкритих конфліктів не спостерігалось, виступила із досить нейтральної заявою, також обмежившись «стурбуванням» відновленням військових дій між Вірменією та Азербайджаном. У той же час, Туреччина прямо виступила з підтримкою азербайджанської сторони. Більше того — заявила про готовність у разі необхідності підтримати офіційний Баку і військовою силою.
У своєрідній ситуації за таких обставин опинилася Україна. З однієї сторони, одну зі сторін конфлікту — азербайджанську — ми визначили серед наших стратегічних партнерів. Не варто забувати й про ГУАМ, який, попри, здавалося, свою недієздатність, в сучасних умовах може стати також важливою платформою в економічному протистоянні Росії. У цьому регіональному об’єднанні Азербайджану, головній енергетичній державі групи, відводиться чільна роль. Та й наявність незаконної Нагірно-Карабаської Республіки, яка у 1991 р. проголосила свою «незалежність» на території азербайджанської автономії, Нагірного Карабаху, але фактично контролюється Вірменією, дуже нагадує ситуацію із псевдореспубліками «ДНР» та «ЛНР» на Сході України. Тим паче, що Україна та більша частина світу вважають Нагірний Карабах та прилеглі до нього території окупованою частиною Азербайджану.
З іншої сторони, маємо й Вірменію, яка у 2018 р. пройшла через масові протести та відстояла своє право на обрання прем’єр-міністром замість екс-президента Сержа Саргсяна опозиційного лідера Нікола Пашиняна. У Вірменії не люблять називати події квітня — травня 2018 р. Майданом, який у них асоціюється (мабуть, не без допомоги російських ЗМІ) із громадянським протистоянням, супроводжуваного дестабілізацією ситуації в країні, вбивствами людей та втратою територій, як це відбулося в Україні. Однак для Росії навіть ці мирні мітинги досі розглядаються в контексті кольорових революцій, які, мовляв, поступово наближаються до російських кордонів, все більше і більше загрожуючи й безпеці РФ. Так, начебто, відбулося і в Грузії, і в Україні, і свого часу в Киргизстані. А ось тепер нібито є спроби здійснити «кольоровий переворот» у Білорусі. І якби не виглядало парадоксально, але мабуть Росія була би навіть дещо рада, якби через військові дії у Вірменії внутрішня ситуація загострилася. Так би мовити — хотіли «майдан» — отримуйте.
Відтак, Україна справді опинилась у досить делікатній ситуації. Цим, вочевидь, і пояснюється той факт, що початок військових дій 27 вересня 2020 р. в українському МЗС також зустріли досить нейтрально, висловивши хіба що «глибоке занепокоєння у зв’язку із загостренням конфлікту між Вірменією та Азербайджаном» та закликавши сторони до діалогу заради мирного врегулювання конфліктної ситуації. З точки зору відносин із Баку, така заява мабуть все ж була програшною, адже замість підтримки наш стратегічний союзник Азербайджан отримав лише словесні побажання на майбутнє. Водночас з точки зору перспективи розбудови дружніх відносин із Єреваном така витримка можливо була і виграшною.
Однак вже у заяві від 30 вересня Кулеба все ж висловився із підтримкою територіальної цілісності Азербайджану, аргументуючи свою позицію тим, що підтримка територіальної цілісності держав завжди була одним із наріжних каменів української зовнішньої підтримки, а також тим, що і Азербайджан завжди підтримував нашу територіальну цілісність у міжнародно визнаних кордонах. Звісно, можна відзначити чіткість такої заяви, але тоді справді видається не до кінця зрозумілим — чому ж офіційний Київ не одразу підтримав Баку? Знову інертність? Недосвідченість? Третій варіант? В результаті, можливо, маємо дещо розчарованого партнера, і водночас Вірменію, з якою так чи інакше діалог, швидше за все, погіршиться.
Це все прогнози, а реальність така, що урок Нагірного Карабаху є дуже показовим і може стати наочним посібником особливо для України, адже демонструє, як заморожений конфлікт одномоментно загрожує стати повномасштабною війною. Навіть якщо йому кількадесять років. І навіть коли ще вчора, здавалось би все було стабільно. А ще показує, на скільки важливим при цьому є союзники. І хто є тим союзником. Не номінальним, а послідовним. Не на словах, а на справах. Не заявами, а діями. І не стурбованістю, а чіткому бачення вирішення проблеми. І не лише на фронті. А і на вулицях протестних міст, які відстоюють демократію. Це ж нам так знайомо, хіба не так, Україно?
