Експонати виставки переконують: у 2014-му Росія розпочала проти України неоголошену війну, ввівши згодом на її територію підрозділи регулярної російської армії.
«НАС МОРИЛИ ГОЛОДОМ І ЖОРСТОКО БИЛИ...»
У 2014 році в Музеї вперше експонувалися артефакти, німі свідки неоголошеної путінською Росією війни проти України. Наступного, 2015-го, було започатковано проект «Україна. Реалії сучасної війни», в рамках якого працівники Музею підготували і провели 10 виставок, присвячених подіям на сході України. Їх експонати відобразили не лише звитягу українських вояків, зокрема, героїчну оборону Донецького і Луганського аеропортів, а й трагедії під Іловайськом і Дебальцеве. Завершився цей проект фотовиставкою «Україна: 2014-2016. Війна і мир», яка демонструвалася і за кордоном.
Після цього почав реалізовуватися інший проект — «Український Схід», продовживши розповідь про російську агресію. Виставки, експозиції, що досі проходять в його рамках, переконливо доводять: лише втручання підрозділів регулярної російської армії врятувало сепаратистів «місцевого розливу» від повного розгрому ще влітку 2014-го. Наприклад, виставка «Вертаємо своє» відобразила хронологію визволення Маріуполя, Краматорська, Слов’янська, десятків інших міст і сіл Донбасу.
Експозиція «Наші»» була присвячена сучасним захисникам України. Зокрема, Ігорю Гордійчуку, Валерію Красняну, Павлові Чайці, Андрію Шараскіну, Дмитру Ярошу, Анатолію Свириду та багатьом іншим їхнім бойовим побратимам. Побачене нікого не залишає байдужим. Так, байдужим тут дійсно важко залишитись, коли на тебе зі світлин дивляться молоді хлопці, яким ще жити й жити, а вони склали свої голови за рідну землю. А хіба можна спокійно дивитись на зрешечений кулями «Форд» — автомобіль, подарований підрозділу старшого лейтенанта Андрія Кизила, на якому він виїхав на своє останнє бойове завдання і загинув? Посмертно Андрію присвоєно звання Героя України.
Чи можна спокійно читати ці рядки: «Мене постійно били — металевими трубами, табуреткою, ногами й руками. Моєму товаришу зі Львова, під час тортур, використовуючи праску, обпекли руки. Артема, який родом із Сумщини, примушували застрелити нашого полоненого. За відмову зламали йому руку. Киянина Ігоря били найбільш жорстоко. А потім Моторола витяг пістолета і пострілом у голову вбив Ігоря...»
«До нас зверталися винятково з образами, з яких найбільш пристойними були слова «бандерівець», «фашист», «нацик». Примушували стати на їхній бік і морили голодом. Заради розваги бойовики виводили нас на вулицю, пропонуючи місцевим жителям усіляко познущатись з нас».
Це — свідчення українських солдатів, які потрапили до рук покидьків і яким дивом вдалося вирватись на волю. А ось спогади людей, які не мали жодного стосунку до війська:
«Нас утримували в підвалі колишнього Донецького СБУ. Нам казали, що у нас один шлях полегшити життя — бути розстріляними. При цьому погрожували зарізати або виколоти очі столовою ложкою». Вони «провинилися» тим, що «не підтримували владу народних республік», «вели аполітичний спосіб життя», тобто не ходили на мітинги на підтримку сепаратистів і не кричали «Путін, прийди!..». Методи їхнього «перевиховання» нагадують ті методи, якими користувались гестапівці при допиті партизанів чи підпільників.
Проінструктовані російськими спецслужбами, місцеві «активісти», в очікуванні часу «Ч», заздалегідь склали списки проукраїнськи налаштованих земляків. Наприклад, влітку 2014 року волонтери громадської ініціативи «Євромайдан SOS» у будівлі СБУ міста Слов’янська, який тимчасово був захоплений бойовиками, віднайшли один з них. Коли читаєш список «ворогів», розумієш хто вони, ці «ополченці».
Дмитро Диканський очолював осередок Всеукраїнського об’єднання «Свобода», а для 22-річного Павла Островського навчався в одному з вишів Львова і, на думку сепаратистів, був «просякнутий націоналізмом». Володимир Качур «завинив» тим, що виступав за викладання в школах міста українською мовою. Олександра Добровольський «мав доступ до архівів КДБ і дуже небезпечний», як сказано в міні-характеристиці на «злочинця». Але кожен українець давно вже може ознайомитись з документами епохи КДБ, що передбачено чинним законодавством...
Ну а Євгена Шаповала оголосили ворогом через його приналежність до «Просвіти» — громадської організації, яка виступає за запровадження української мови у школах, державних інституціях. Проте у авторів записки інша думка щодо просвітян:
«Просвіта» — проукраїнська організація, діяльність якої спрямована на популяризацію і героїзацію ОУН і УПА, в роки війни активно співпрацювала з фашистами. Сьогодні ЦРУ через «Просвіту» вливає величезні гроші в Україну». Коли читаєш звинувачення майбутніх жертв, висунуті їм «новими господарями життя», складається враження, що їх автори люди з психічними розладами і є потенційними пацієнтами лікарів-психіатрів.
На Донбасі, напередодні російської агресії, вистачало не лише одурманених російським ТБ громадян, а й справжніх патріотів. Герой України Володимир Жемчугов — один з них. Він провів чимало спецоперацій зі знищення військових об’єктів ворога та особового складу окупаційних військ. Під час одного з бойових завдань підірвався на міні, втративши кисті обох рук і зір. Проте все ж опинився у полоні. Перебуваючи у Луганському СІЗО, піддавався допитам «контррозвідувальних органів» проросійських бойовиків. Восени 2017-го його вдалося звільнити з неволі. Серед експонатів сьогодні діючої виставки — світлини Героя, особисті речі.
Будівлю катівні у місті Дружківка, у якій покидьки «перевиховували» українських патріотів, звели ще у 1892 році, розмістивши в ній царську жандармерію, а за радянських часів — місцевий НКВС. В роки Другої світової тут поміщалося гестапо. У липні 1977-го тут перебували відомі українські правозахисники — Микола Руденко й Олекса Тихий. Вони свято вірили, що Україна врешті решт стане незалежною державою. Але їм, мабуть, і у страшному сні не могло наснитись, що більш ніж через 20 років існування суверенної Української держави тут томитимуться справжні українські патріоти: лише у 2014-му у цих застінках побували понад 100 громадян, які вирізнялися толерантним ставленням до своєї країни і розмовляли українською.
«ЛЮДИ МАЮТЬ ЗНАТИ ПРАВДУ ПРО ЦЮ ВІЙНУ...»
За кожним експонатом — доля людини. Тут можна побачити армійські однострої, особисті речі, листи наших солдатів, їхні світлини. Наприклад, книги Андрія Мойсеєнка з позивним «Отаман». Андрій, за спеціальністю лікар-реабілітолог, влітку 2014-го командував ним же створеною Козацькою ротою, до складу якої увійшли виключно добровольці. 24 серпня 2014 року цей підрозділ тривалий час стримував росіян на ділянці КПП «Новоазовськ». Особисті речі снайпера старшого солдата Івана Лесникова, старшого прапорщика Миколи Кавуна, який спільно зі своїми товаришами «покрошив» славетний російський «Вимпел» — елітний підрозділ спецпризначення російської армії. Сьогодні в багатьох наших підрозділах є військові капелани. Своїм словом вони лікують зранені душі українських воїнів. Тож серед експонатів побачите молитовники, підрясники, ікони священників.
Відразу, тільки-но переступаєш поріг зали, де проходять виставки, в очі кидаються стенди, на яких відображені основні віхи цієї війни. Наприклад, історія початку «русской весны». Відвідувачі можуть дізнатися про перебіг трагічних подій під Іловайськом, Дебальцеве, оборону Донецького аеропорту.
Перелік прізвищ офіцерів, пересічних солдатів, про подвиги яких дізналися і дізнаються відвідувачі виставок, можна продовжувати і продовжувати: їх сотні. Чимало експонатів приносять самі учасники АТО-ООС. Дмитро Котов — один з них. У 2015 році він добровільно пішов до Українського війська. Як сапер знешкодив десятки мін, так званих розтяжок, снарядів, що не вибухнули. Взимку 2016-го він разом зі своїми бойовими побратимами підірвався на міні, отримавши тяжке поранення. Життя Дмитрові лікарі врятували, а ось кінцівки довелося ампутувати....
В колекції предметів із зони АТО особливе місце посідають автомобілі, які українські захисники з гордістю називають своїми залізними побратимами. Усі авто передавали на фронт волонтери. Кожна машина має свою неповторну історію. Не пристосовані до воєнних дій, вони, наспіх переобладнані самими вояками, все ж використовувалися для виконання бойових завдань, рятували бійців від куль та полону, доставляли їх додому під час ротацій. Пошкоджені й понівечені, вони стали музейними артефактами, аби свідчити про те, що відбувалося з українськими захисниками там, де плавився метал.
На території Національного музею історії України у Другій світовій війні кілька років тому відкрито Мартиролог загиблих українських вояків. Для його відкриття довелося провести титанічну роботу, але зусилля усього колективу врешті решт увінчалися успіхом. Допомагали МО, СБУ, ДПСУ, інші силові відомства, представники яких загинули на сході. А також небайдужі люди, дипломати. Зокрема, посольство Китайської Народної Республіки і особисто Надзвичайний і Повноважний посол КНР в Україні Ду Вей, який передав 270 тисяч на закупівлю технічного обладнання.
«ВРАЖЕНІ ПОБАЧЕНИМ...»
Виставки, які розповідають про цю війну, відвідали сотні тисяч українців і громадян інших країн. Тут можна зустріти представників усіх верств населення. У деяких з них поцікавився враженнями від побаченого.
«Про виставку дізнався від товариша. Приїхавши до Києва у службових справах, викроїв кілька годин щоб тут побувати, — говорить житель Івано-Франківська Назар Стіхура. — Скажу так: дуже корисну справу робить колектив музею».
«Я прийшов сюди з двома онуками — 12-річним Дмитриком і 14-річним Толиком, — каже 90-річний Аркадій Васильович Павленко. — Хочу, щоб вони знали якою ціною дістається їхнє мирне дитинство».
«Наші газети хоч і мало, але пишуть про те, що відбувається на сході України, — говорить Курт, громадянин Німеччини. — Побувавши тут, зрозумів: це справжня війна проти українців, а не внутрішній конфлікт, як стверджують деякі наші політики».
