Нещодавно на одному з форумів у Фейсбук під час дискусії про програшність занадто проросійської позиції Вірменії одна молдаванка поставила дуже незручне запитання: «А позиція України по Придністров’ю дуже моральна? Ви пропускаєте туди всю нечисть, яка їде з Росії... Ви самі щось від цього виграєте?» Молода жінка писала гарною українською, — як виявилося потім, у старших класах вона вивчала мову, оскільки деякий час жила на Чернігівщині. Не знав, що їй відповісти. Я й справді, не знав, кого там пропускають наші прикордонники з Одещини на територію Придністров’я... Не виключено, що молдаванка мала рацію.
***
Пригадав її зауваження трішки пізніше, коли читав статтю «Україна — не та країна, яка торгує суверенітетом». Це інтерв’ю з відомим політиком Мустафою Джемілєвим, записане директором «Кримського дому» Алімом Алієвим. Свого часу ще зовсім юний Мустафа, виступаючи на Ташкентському процесі, засудив введення радянських військ у Чехословаччину. Закінчив вигуком: «Честь і слава Яну Палаху, який на знак протесту проти окупації своєї країни спалив себе заживо на Вацлавській площі в Празі і підняв тим самим розтоптаний прапор свого народу на недосяжну для варварів висоту!» Це прозвучало в 1970 році і було надзвичайно сміливо для тієї пори. До того ж, де Ташкент, а де Чехословаччина? Але цікаво, що вже тоді кримськотатарський рух тоді мав два напрямки. Перший полягав у тому, щоб займатися лише «своїми» проблемами. Тобто поверненням з місць депортації. Молодий Мустафа Джемілєв належав до більш радикальної течії, яка взагалі відкидала комуністичну ідеологію. Ці люди контактували з дисидентами різних національностей, з усіма демократичними силами. Історія показала, що перший напрямок виявився менш ефективним. Симпатії українців завжди були на боці «інтернаціоналістів». Ідея проголошення на півострові кримськотатарської автономії після визволення Криму вже не лякає українців. Оскільки моральний авторитет Мустафи Джемілєва та інших діячів кримськотатарського руху якнайкраще забезпечують довіру. Не будучи етнічним українцем за походженням, Мустафа-ага, утім, чудово справляється з роллю «морального компаса» української політичної нації. І поважають його незалежно від національності — усі, хто любить Україну.
Те ж саме можна сказати і про чехів. Щоправда, тут не без винятків. Якось президент Чехії Мілош Земан сказав, що українці мусять... змиритися з російською анексією Криму. Але в січні 2018 року йому заперечив депутат Європарламенту від Чехії Яромир Щетина. Сказав, що хоче вибачитися перед Джемілєвим і кримськотатарським народом за ганебні слова свого президента про Крим. І коли у квітні 2017 року пан Джемілєв побував у Словаччині, президент цієї країни Андрій Кіска відклав усі раніше намічені зустрічі, щоб бодай трохи поспілкуватися з лідером кримськотатарського народу.
І все це завдяки давньому сміливому вчинку 26-річного Мустафи Джемілєва. За 48 років добро не забулося!
***
Скептики можуть навести приклади, коли добро і жертовність забуваються. Наведу приклад із волинським селом Малином, у якому до війни проживали чехи. В липні 1943 року його спалили німці. Радянські «історики» винними, звісно ж, зробили бандерівців. Хоча саме боївка УПА була єдиним збройним формуванням, яке кинулося рятувати чехів. Червоні партизани не поспішали втручатися, як це було і в березні 1943-го в чернігівській Корюківці. З шістнадцяти українських хлопців, які вступили в нерівний бій з гітлерівцями, загинуло п’ятнадцять... Героїчний чин повстанців не перешкодив лідеру Комуністичної партії Чехії Войтеху Філіпу нещодавно заявити: «Це село, яке ми побудували після війни. Ті, хто пережив рейд бандерівців, оселилися там...» Тут усе поставлено з ніг на голову. Звісно, це не може не засмучувати. Але оскільки позиція волинських юнаків була високоморальною, повністю приховати правду не вдалося навіть тоталітарній Росії. Спочатку правду зберігають одиниці, але рано чи пізно вона виривається назовні.
***
Чехи відразу дізналися про героїчний вчинок Яна Палаха. Проте не всі українці знали про самоспалення Василя Макуха в листопаді 1968 року. І про подвиг кримського татарина Муси Мамута, який приніс себе в жертву в 1978 році, теж не знали. Навіть не всі українські філологи чули про недавнє (10 вересня 2019) самоспалення науковця з Удмуртії Альберта Разіна, який таким чином протестував проти лінгвоциду удмуртів та інших корінних народів Росії. Не знали і не знають, бо наслідки тривалого поневолення народу досі даються взнаки... Багатьом українцям так хочеться вірити в справедливість Росії! Про подібні факти — навіть якщо вони й стають відомими — хочеться якомога швидше забути.
Проте ми ні на мить не повинні забувати про важкий стан білоруської мови, про нагальну потребу відродження кримськотатарської відразу після деокупації Криму, про мови пригноблених народів Росії. Оскільки саме моральна позиція України врешті виявиться найбільш виграшною.
