Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Секрет» – у співпереживанні»

Олександр Хоменко — про те, що робить знімки неповторними
16 жовтня, 2020 - 12:49

Олександр ХОМЕНКО, більдредактор і фотограф «Громадського», один із фотографів проєкту Ukrainer,— володар «Золотого Дня»-2017 і Гран-прі XX Міжнародного фотоконкурсу «День 2018», автор дуже багатьох світлин людяних і про людей. Він завершує відбирати роботи на вже 22-й наш Фотоконкурс і розповідає про особливості 2020-го фотороку та власного «почерку» у зйомці.

«ШАНС ДЛЯ НАВЧАННЯ»

— В одному вашому дописі на «Фейсбуці» такі слова: «Ковід приніс багато проблем, але разом з ними і багато корисних відкриттів». Чи можете їх назвати?

— Це, власне, радше не відкриття, а шанс для навчання, мені здається. Ми вчимося жити в умовах, у яких раніше не жили, спостерігаємо, як суспільство реагує на вірус. Багато хто почав працювати вдома — для когось це корисно, стало зручніше. Водночас є така тенденція, що роботи стало більше.

Відбуваються зміни в суспільстві, які ще тривають, і невідомо, якими ми вийдемо із цієї пандемії. З’явилися нові теми для роботи для журналістики — вистачає тем, пов’язаних з коронавірусом. Хоча сам по собі коронавірус усіх втомив, я думаю. Тому що хочеться частіше зустрічатися з друзями, ходити на різні культурні події, не боятися, що ви або хтось близький підхопите цю заразу і будете відсиджуватися вдома або, не дай Боже, опинитеся в лікарні. Тобто це стресовий рік для багатьох із нас, але він приносить і свої якісь позитиви.

Серед таких позитивів ви назвали навчальний курс від Thomson Reuters із висвітлення тем, пов’язаних з коронавірусом. Чи можете поділитися цим досвідом? Що він вам дав?

— Це доволі ґрунтовний курс, який тривав майже три місяці. На цьому курсі навчалися журналісти із Грузії, Вірменії, Азербайджану, Молдови, Білорусі та України, тобто країн Східного партнерства. Найбільше було українців. Було багато окремих теоретичних лекцій на різні теми: опрацювання інформації, економічних аспектів COVID-19, окремо SMM. Ми навчилися працювати з різними сферами, до яких так чи інакше має стосунок журналістика.

Ми вчилися робити пітч-історії, давали свої ідеї, ментори їх підтримували чи критикували. Адже в чому найбільша складність шукати тему? У тому, що тема має бути конкретною. Ви мусите конкретно розуміти, що ви будете писати або про що ви будете знімати. Чудово, коли вже через якийсь пост чи інші повідомлення маєте про це конкретне уявлення. А якщо з цим не дуже? Так було в мене. Я розумів, що хочу написати про якесь культурне явище у Львові в контексті коронавірусу, — і обрав Львівську оперу. Але я не знав, як і що там влаштовано, мені довелося виконати багато підготовчої роботи. У такі моменти добре вчишся власне препродакшену.

УЧНІ ДРУГОГО КЛАСУ СЛУХАЮТЬ ВЧИТЕЛЬКУ ПІД ЧАС ПЕРШОГО УРОКУ У ЛІЦЕЇ «АКАДЕМІЯ», 1 ВЕРЕСНЯ 2020 РОКУ

На завершення нам було надано грант від фонду Thomson Reuters, і ми робили історію. І зараз ті, хто буде вчитися на курсі Thomson Reuters, мають змогу податися на трохи більший грант — для більшого проєкту, я якраз подав свій запит і сподіваюся, що він здобуде підтримку.

Що ж до самого курсу, то одним із найважливіших занять абсолютно для всіх журналістів було заняття з травматизації та роботи з травмами. У своїй роботі ми часто стикаємося з важкими темами, доводиться говорити з людьми, котрі пережили травми, і самим таким чином переживати певні психологічні травми. Проблема в тому, що часто ми не знаємо, що з цим стресом робити. Це було заняття, яке, переконаний, привернуло увагу всіх слухачів курсу. Його вела викладачка із Грузії, фахівець у цій сфері.

Крім знань, у нас залишилися ще матеріали із самих лекцій, ми можемо завжди подивитися якусь тему.

Дуже цікавою була лекція про незахищені групи населення, які постраждали від COVID-19, — люди, хворі на рак, наркозалежні... Мене цікавила також економіка, в якій я погано орієнтуюся, але навіть вона виявилася цікавою і зрозумілою.

«ПЕРЕСІЧНА ПОДІЯ ПЕРЕТВОРИЛАСЯ НА ПРОЯВ НАРОДНОГО ДУХУ»

— Чимало ваших колег і так само відвідувачі наших фотовиставок, де представлені ваші роботи, захоплюються вашим умінням відчувати героїв своїх знімків, розкривати їхні особистості через світлини. На ваш погляд, у чому «секрет»?

— Мені добре вдається розкривати героя, якщо я його відчув і співпереживаю йому. Якщо у мене самого є емоційна реакція на нього. Це, можливо, не зовсім журналістський підхід. Бо кажуть, що журналіст має бути безстороннім, максимально об’єктивним. Це не зовсім про мене. Коли я роблю якусь важливу для себе історію, так чи інакше співпереживаю. І це неправда, що журналісти не співпереживають людям, з якими працюють. Власне, звідси й стрес. І коли ми співпереживаємо, то вмикаємо якісь особисті механізми, додаємо щось своє, що робить фото, або текст, або відео неповторним.

Щодо цього року, які герої зйомок вам найбільше запам’яталися чи найбільше вас «зачепили»?

— Я доволі багато знімав різних коронавірусних тем, остання досить цікава була про оперу. Я повернувся до зйомки великої історії про Марину, хвору на рак (нагадаємо, на Фотовиставці «Дня»-2017 була представлена робота «Красуня» — світлина Марини Дихтяр, хворої на рідкісну форму раку. Для подолання хвороби Марина і зараз потребує допомоги, яку можна переказати на картку Приватбанку 4149 6293 1544 0941, «Авальбанку» 4149 5010 2113 5661, Сбербанку 5469 4000 3935 2922, через PayPal:ludmila.vlasova777@gmail.сom /esternUnion/MoneyGram:Dikhtiar Maryna. — Авт.), але, певно, не буду подавати її цього року, тому що вона ще не готова. Мені досі приходять відгуки на історію «Пробудження», яку я опублікував у Reporters на початку року — про мене, дружину і дитину.

Моя основна зміна щодо фотографії цього року зумовлена тим, що я свідомо вирішив знімати менше новинарних матеріалів і більше тематичних. Але оскільки я зараз працюю передусім як більдредактор, тобто із зображеннями інших людей, то не так часто знімаю. Насправді це доволі виснажує. Я сьогодні переглядав ці зйомки: із новинарних моя вподобана цього року — суд над Сергієм Стерненком, який протривав цілий день, і там сталася відома бійка з «Беркутом», там багато всього було... Це історія, коли пересічна подія (суд — це зазвичай нудна й важка історія, бо вона довго знімається) перетворилася на прояв народного духу. Шкода, що цього року я не мав можливості знімати Марш нескорених 24 серпня, бо не був у Києві. Я абсолютно переконаний, що це одна із найважливіших, якщо не найважливіша із новинарних подій у столиці за весь рік. На жаль, я пропустив також заходи, пов’язані з річницею Іловайська.

ІННА РАЗОМ ІЗ ТРЕНЕРКОЮ І ТРЬОМА ІНШИМИ ЖІНКАМИ ТРЕНУЄТЬСЯ ПІД ЧАС КАРАНТИНУ, ВИКОРИСТОВУЮЧИ ВІДЕОЗВ'ЯЗОК

Сама ситуація з коронавірусом вносить у звичні теми нові тони. Наприклад, ми щороку знімаємо 9 травня День перемоги, і зазвичай виходять дуже схожі картинки й сюжети. Але цього року він був особливим, і за картинкою теж. Там були якісь внутрішні сюжети, було цікаво знімати, і в результаті залишилося багато хороших фотографій. Усе відбувалося не так, як завжди, і це один із плюсів, який вносить нотку новизни. Ми від коронавірусу втомилися, але я намагаюся шукати позитив.

Перше вересня було прекрасним, мені пощастило зі школою. Три фотографи «Громадського» знімали в трьох різних школах, і мені пощастило, бо в тій школі, де я знімав, все було дуже активно й візуально цікаво.

«РАКУРС І МОЖЛИВІСТЬ ПІДСТУПИТИСЯ ДО МІСЦЯ ЗЙОМКИ З НЕЗВИЧНОГО КУТА»

— На вашу думку, що дають новітні засоби зйомки, як-от коптери, фотографам? Виходячи з вашого досвіду.

— Коптери бувають дуже корисними: скажімо, нещодавно я знімав будівлі, які можуть бути зруйновані через рішення міськради про землевідведення (нагадаємо, «День» писав про нього в матеріалі «Скандальний прояв варварства» у вересні ц. р.), і шкодував, що не маю при собі коптера. Тобто архітектуру часто зручніше знімати ними — більше можливостей обрати кращий ракурс. Або ж відеограф «Громадського» Максим Левін знімав для окремого спецпроєкту річку Прип’ять у Чорнобильській зоні. Тільки коптером можна було це зробити, тому що історія була про річковий шлях, і цей пристрій дає особливу, трохи незвичну картинку із Чорнобильської зони. Тобто головне, що він дає, — ракурс і можливість підступитися до місця зйомки з незвичного кута. Але багато фотографій коптером все одно не зробиш. Ним добре працювати, саме коли багато простору. Коптер — це добре, але ним теж треба вчитися гарно знімати, є свої особливості.

Цього року відбудеться уже 22-й Міжнародний фотоконкурс, який організовує редакція «Дня». Які роботи плануєте подати на нього?

— Це все визначається в процесі, якраз сьогодні, до речі, я вже дещо відібрав. В основному це буде журналістська зйомка — трохи тематичної, трохи новинарної, трохи коптера.


Важ­ли­во! Іду­чи на­зус­т­річ про­хан­ням тих фо­то­лю­би­те­лів, хто ду­же хо­че, але до­сі не встиг ві­ді­бра­ти і на­ді­сла­ти свої най­кра­щі світ­ли­ни за 2020-й рік, ре­дак­ція про­дов­жує прий­ом ро­біт для учас­ті у ХХІІ Між­на­род­но­му фо­то­кон­кур­сі «Дня» — до 8 лис­то­па­да.

Ольга ХАРЧЕНКО, «День». Фото надані Олександром Хоменко
Газета: 
Рубрика: