Туристичний (не)сезон-2020 добігає кінця. Запам’ятається він і туркомпаніям, що пройшли тест на виживання, і затятим мандрівникам, які більше лишалися дома, ніж мандрували, і, безумовно, музеям, заповідникам, культурним об’єктам наднизькою кількістю відвідувачів.
Чудова опція «спогадів» від «Фейсбук» дістає з архівів яскраві фото з минулорічних мандрів. І тихо радію, що усіх шанувальників виїзного туризму карантин мотивував пізнавати свій рідний край. Одним із найпопулярніших, згідно з фотозвітами в соцмережах, стало невеличке містечко Седнів на Чернігівщині. Містечко відоме всім поціновувачам живопису і щойно відкрите пересічному вітчизняному туристу.
Традиційно сюди вирушають, щоб на власні очі побачити знамениту Георгіївську церкву, в якій знімали ще радянський фільм-жахів «Вій», а знаходять для себе значно більше. Чотири офіційні пам’ятки загальнодержавного значення — дерев’яна козацька Георгіївська церква, Воскресенська церква-усипальниця, кам’яниця і садиба Лизогубів. Насправді ж це далеко не все, що вартує огляду і бодай побіжного знайомства з історією цих місць.
Седнів — власність впливового роду Лизогубів із другої половини XVII ст. І до 20-х років ХХ століття, коли нові «господарі» націоналізували приватну власність з історією у майже дві з половиною сотні літ. На теренах колишньої Гетьманщини таких маєтків збереглося одиниці. Тут на прикладі представників однієї династії чи не найкраще можна простежити в ретроспективі історію України від козацтва до малоросійського дворянства і до моменту причетності творення гетьманської України. Від козацької старшини, що свої перші землі отримала за участь у турецьких походах, до очільника Полтавського земства, а згодом — уряду Павла Скоропадського. Рід військових, комерсантів, митців і меценатів, спонсорів-народовольців, політичних і громадських діячів. Їхні благі справи — підтримка і фундація храмів на Чернігівщині, опіка Тарасом Шевченком і сприяння митцям — назавжди вписані в народну пам’ять й історичний простір. Катерининська церква — як візитівка Чернігова, ротонда Глібова з незабутньої краси краєвидом, «Другий Кобзар» Шевченка, портрет графині Кейкуатової, родинне коріння Миколи Васильовича Гоголя (бабуся Тетяна Лизогуб), прекрасна пісня «Стоїть гора високая» — і це лише фрагменти, що нагадують нам про Седнів і Лизогубів. Історія роду варта ґрунтовного дослідження, пошуків, книжок, серіалів і — відреставрованої садиби.
А нині усе тепло, добро, позитив і найкращі спогади про перебування у Седневі осяяні чарівною усмішкою пані Тетяни Луговської, директорки і гостинної господарки філії Чернігівського історичного музею. Звісно, можна прописати QR-коди, створити мобільні додатки, запакувати все у модні ґаджети, проте ніщо ніколи не замінить живого спілкування. Пані Тетяні випала доля стати і берегинею, і янголом-охоронцем, і провідником історією садиби та її власників. По крихтах і по краплях збирає вона матеріали про нащадків, про представників роду, про тісну дружбу Тараса Шевченка і Андрія Лизогуба, про Леоніда Глібова, який «відновлювався» у непрості часи у садибі, про дружину й доньок Федора Андрійовича — останніх із Лизогубів, яких більшовики викинули з садиби. Саме з живих розповідей пані Тетяни чуємо історію одного з перших пам’ятників Шевченкові на Чернігівщині (1903 рік) і його «невідомого» автора — Михайла Гаврилка, історію роду Шрагів. Низький уклін усім причетним до збереження пам’яті про прекрасного Іллю Шрага — адвоката, громадського діяча, внесок якого в становлення української справи неоціненний. Зізнаюся, після екскурсії у супроводі цієї прекрасної жінки жоден відвідувач не залишається байдужим до лизогубівської спадщини.
З особистої ініціативи пані Тетяни Луговської знайомство з Седневом починається з найновішої історії містечка — пам’ятної дошки Левкові Лук’яненку й чарівної усмішки Зінаїди Григорівни Лук’яненко, рідної сестри Левка. Завбачлива пані Тетяна завжди має з собою букетик квітів (адже туристи зазвичай найменше думають про цей момент, вирушаючи в подорож), що від імені групи покладає поруч із портретом усміхненого Левка. Ця міні-акція вшанування одного з найвідоміших українців невипадкова: нагадати байдужим седнівцям про роль Левка Лук’яненка в історії України (шокує факт, що на відкриття меморіальної дошки не з’явився жоден з представників місцевої влади, шкільних учителів), повернути історичну пам’ять у містечко, в якому вони живуть.
Щороку Седнів відвідує чимало гостей. Хтось їде відпочивати на найчистішій річці Європи — Снов. Хтось — на кінний двір, відпочити чи взяти уроки верхової їзди. Хтось — попрацювати на пленері чи просто насолодитися краєвидом. А хтось — на неймовірно атмосферний локальний фест «Седнівська осінь», що так і не відбувся цьогоріч через особливу ситуацію.
За усіма параметрами Седнів міг би посісти достойне місце серед найпопулярніших і найцікавіших туристичних дестинацій країни, коли б...
Коли б «господарі» містечка — Седнівська ОТГ за підтримки уряду — привели до відповідного рівня інфраструктуру, забезпечили безперешкодний доступ відвідувачів до об’єктів культурної спадщини, що знаходяться в руках орендарів і дозвіл на їх огляд регулюється власним волевиявленням орендаторів (тут уже мусить втрутитися Мінкульт, щоб внести зміни у Договори оренди, прописавши забезпечення конституційного права громадян на доступ до культурної спадщини і вимогу дотримання цієї норми на певних умовах з боку орендаторів), облікуючи історичні пам’ятки — міністерське училище й земську школу, спонукаючи місцеве населення до надання супутніх туристичних послуг: харчування, проживання, торгівлі сувенірами.
Все тече, все змінюється. Незмінною залишається віра українців в те, що хтось має прийти і зробити це для нас. Тішить одне, що, попри непрості часи, дорога до Седнева стає все більш популярною.
