Останні роки, безперечно, увійдуть в історію культурного життя громади Верхньодніпровського району завдяки зростанню активності книговидавничої справи: за рахунок районного бюджету побачили світ збірки поета-шістдесятника Олександра Григоренка «Залізна відданість вкраїнському народу» та людини нелегкої долі Олени Волошиної «Струни моєї душі». Науково-популярна монографія «Природна спадщина Верхньодніпровщини» стала гарним подарунком для всіх, кому не байдужа доля природи рідного краю. На часі видання краєзнавчого альманаху «Верхньодніпровські обрії». Першу скрипку в цій справі відіграв депутат районної ради кількох скликань Євген Безус, член правління Дніпропетровської обласної організації Національної спілки письменників України. Нещодавно він презентував мені упорядковану ним ошатну антологію «Літературне Верхньодніпров’я».
Верхньодніпровський край знаний своїми поетами і прозаїками ще від початку минулого століття, але нинішньому поколінню читачів багато імен не відомі. Тож головна мета цього видання — познайомити мешканців краю, залюблених у літературу, з талановитими й самобутніми земляками — творцями поетичного і прозового слова. Серед авторів (а їх 50) є й такі, що народилися в інших краях, але жили, навчалися, працювали або й нині живуть і творять на цих теренах.
Найперше слово — про авторів розділу «Свята ноша душі». На їхню долю випали найтяжчі випробування. Війна, голодомори, а ще — політичні репресії, арешти й позбавлення волі на багато років... Життєпис кожного з них заслуговує на окрему розповідь. Микола Невидайло і Микола Кучер, відбувши покару за українське слово, за любов до України, повернулися на Батьківщину й продовжили літературну діяльність. У подальшому були прийняті до Національної спілки письменників України. Свиридові Мусіяці пощастило менше. Він так і не зміг повернутися до рідного краю, залишившись на вічний спокій у чужинській сибірській землі...
У Дмитра Івашини, котрий мав псевдонім Геродот, доля склалася інакше. Після поразки українських визвольних змагань емігрував до Румунії. Боровся проти радянської влади словом та ділом. Активно співпрацював з журналом «Тризуб» — одним із найвпливовіших часописів української еміграції (виходив у Парижі упродовж 1925—1940 рр.). Залишив по собі значну літературну спадщину — як прозову, так і поетичну. Своє життєве кредо проголосив у вірші: «Боротись будем без зупину за самостійну Україну».
Сімнадцятирічного Пилипа Тараненка разом з батьками примусово виселили із рідної домівки на Північ, у Вологду. Тричі втікав. Останнього разу пощастило. Працював у Запоріжжі під чужим прізвищем. У роки Другої світової війни опинився в Англії. Вів активну громадську діяльність, підтримував своїми коштами українську церкву, бібліотеки, літераторів, науковців. Доживши до дев’яноста років, повернувся на Батьківщину, мешкав у Запоріжжі, де за свій кошт придбав квартиру під офіс обласної «Просвіти» й видав книжку «Те, чого забути не можна».
Іларіон Хейлик, котрий зазнав лиха під час так званої колективізації, а пізніше Голодомору, все ж вижив. У роки Другої світової війни потрапив до Німеччини, звідти — до Венесуели. Затим переїхав до Сполучених Штатів Америки. Став відомою людиною, підприємцем — співвласником пароплавної компанії міжнародного класу. Був учасником багатьох благодійних і жертовних проєктів. Допомагав співвітчизникам, у тому числі військовикам та волонтерам. У співавторстві з дружиною, пані Раїсою, видав 2012 року книжку «Трикутник. Дві дороги», уривок із якої розміщено в антології.
У наступному розділі «Вони живуть у наших серцях» представлені сімнадцять авторів-земляків, котрі уже відійшли у Вічність. Дехто з них був відомий не тільки верхньодніпровцям, а й широкому українському загалу: поети Павло Усенко та Олександр Зайвий, літературознавець Володимир Буряк (Селіванов). Незважаючи на те, що вони належали до різних поколінь, єднає їх любов до рідного краю, до природи, до людей навколо. І найголовніше — любов до слова, до творчого осмислення людського буття і свого місця у світі.
Автори третього розділу «Ще є порох у порохівницях» — нині сущі поети і прозаїки, котрі продовжують творчі традиції старшого покоління, розширюючи літературні обрії. На передньому рубежі літературного процесу, прославляючи рідну землю, уже давно закріпилися і продовжують плідно творити журналісти Іван Демченко, Олександра Чорнобай, Микола Яковчук, Віктор Шкуро, медики Валентина Кротова і Марія Збаранська, працівники культури Микола Ложко, Тетяна Тищенко, Наталка Сідак. Галина Солдатенко, представлена в антології поетичною добіркою, — не лише талановита поетеса. Вона — автор десятка краєзнавчих книжок, сценарист, керівник дитячої телестудії. Володимир Фомич та Роман Семисал не лише на словах висловлюють любов до України, а в грізний для рідної країни час особисто поклали ношу священного обов’язку на свої плечі і стали на її захист від московської агресії.
Можна багато писати й говорити про кожного автора цієї антології, бо всяк із них є талант. Але ж, мабуть, найкраще — взяти до рук книжку, розгорнути її й зануритися у дивосвіт творчості верхньодніпровців. Доречно звернутись до них віршованим рядком згадуваної Галини Солдатенко: «Спасибі вам, натхненні творчі люди, за те, що ви на світі просто є!»
