Скоро українцям доведеться забути про оздоровчі путівки в профспілкові санаторії. Держава збирається приватизувати їх і виставити на великий міжнародний розпродаж. Мовляв, півострів має нарощувати свій туристично-оздоровчий потенціал. А застаріла ще совкова організація роботи об’єктів його рекреаційної, зокрема, лікувальної інфраструктури заважає це зробити. Потрібен іноземний досвід, іноземний власник, а головне — іноземні гроші. Бо українське за останні 20 років продемонструвало свою неефективність.
Перебуваючи минулого тижня з робочим візитом на півострові віце-прем’єр-міністр інфраструктури України Борис Колесніков заявив, що головним внеском, який може зробити чинний уряд у розвиток АРК, він вважає допомогу в проведенні приватизації побудованих за радянських часів санаторіїв через організацію міжнародних аукціонів. «У Криму треба створювати умови, провести ефективну конкурсну приватизацію через світові (міжнародні. — А. Д.) аукціони наявних пострадянських санаторіїв з метою залучення інвесторів і створення сучасних умов для світового туризму. І це буде внеском України в розвиток Криму», — заявив Колесніков на прес-конференції в Сімферополі.
Так в уряді фактично пропонують кримчанам викласти на стіл останній козир півострова. І це правильно — підтримують окремі експерти. Мовляв, час вже настав. Продовжувати зволікати з приватизацією означатиме взагалі ризикувати вийти з гри. Ще рік-два — і туз у рукаві може перетворитися на шістку на плечі, кажуть самі кримчани. Адже і Туреччина, і Росія в Сочі вже багато в чому випередили українські санаторно-оздоровчі об’єкти в технологіях, а надто організації відпочинку.
Утім, чи не ризикують програти українці, передаючи кримський козир у руки приватного гравця? Зважаючи на те, як несправедливо пройшла приватизація в інших секторах української економіки, питання такого штибу не здаються надуманими та такими, що роздмухують із мухи слона. Крім того, вже відомі прецеденти привласнення рекреаційних об’єктів, після чого простим українцям вхід туди заборонили. Тож чи не вийде так, що хотіли як краще, а вийшло як завжди — збиралися оздоровити Крим, а віддали його у лапи диких капіталістів.
Модернізація кримських санаторіїв, неможлива без приватизації, — останній козир стратегічного розвитку Криму на 2010-ті. Питання вже не в тому — чи потрібна вона? Якщо вивести за дужки емоції й політиканство, питання в іншому — чи не запізнилась?...
КРИМ — НЕ КУРОРТНИЙ РЕГІОН
Насамперед треба розвіяти низку міфів про Крим. Поширені уявлення мають мало спільного з реаліями, оскільки в економічному сенсі Крим — не курортний регіон і ніколи ним не був.
До розпаду СРСР головною функцією Криму була військова, але вона була так засекречена, що в це й досі мало хто вірить. Вона складалася з двох частин: військової бази (флот, берегова оборона, космічні війська, ППО й авіація) і військового машинобудування — приладобудування, суднобудування. Третьою за значимістю була функція «консервного цеху» СРСР — рибні, фруктові й овочеві консерви, вино. А курорт був навіть не четвертим, а сьомим-десятим... Природа основних економічних процесів у Криму не визначалась (і досі не визначається) курортом. Крим виглядав, як «край курортів, садів і виноградників», але «всесоюзна здравниця» не давала особливого вкладу в економіку. Це була державна соціальна програма СРСР. Від курорту не вимагали ефективності — відпочивальники оплачували 15—20% вартості відпочинку.
Радянська структура економіки Криму в 1990-ті самоліквідувалась, а сучасна контурно промальовувалась до 1995-го, остаточно склалася до 2001-го і відтоді не змінилася. Формально перше місце в ній посідає харчова промисловість, на другому — хімічна. Саме остання сьогодні і є основним драйвером кримської економіки...
До 2001-го склалися приблизні співвідношення галузей, які спостерігались і в наступні десять років: промисловість — 15—17%; сільське господарство — 10—17%, транспорт і зв’язок — 10—15%. Частка санаторно-туристичної галузі в «кримському ВВП» і в податкових надходженнях — усього 5—7%... У період зростання 2001—2008 років частка курорту в доходах зведеного бюджету Криму підростала до 7-8%, а після кризи 2008-го знижується до 6%. Відновлення після 2008-го в Ялті, Алушті, Євпаторії — повільніше, ніж у регіонах з меншою часткою туризму: посткризові туристи «скупуваті» — народу багато, а витрачають менше.
Але курорт відіграє величезну роль у зайнятості (і особливо в самозайнятості) населення. Поки що в цьому його основна роль. Видами діяльності, пов’язаними з обслуговуванням відпочивальників (Центр Разумкова, 2011), цілорічно займається 4% дорослого населення Криму (його близько 1,6 млн осіб), а влітку — ще близько 18% у цілому (в т.ч. 9% у сільських районах, 16% — у промислових, 32% — в курортних). Сезонні доходи відчутні для 21% дорослого населення безпосередньо (це понад 350 тис. осіб) і для 50—60% побічно (це 0,9 млн осіб.). Сезонна робота з обслуговування відпочивальників — доповнення до основної для 70% дорослого населення, що бере участь у цій діяльності. І короткий пляжний сезон генерує не лише бюджетну, але й соціальну проблему...
ДЕРЖАВНІ САНАТОРІЇ ЗБЕРЕГЛА «ВІДОМЧА ЖАДІБНІСТЬ»
Тепер про розвиток і санаторії. Із приблизно 650 великих об’єктів розміщення в Криму 240 (37%) — санаторії. З них 140 (60%) — у державній власності! А серед цілорічних їх частка ще більша.
Як же вийшло, що під час «земельно-будівельного божевілля» 2003—2008 років ці об’єкти не були розірвані й віддані під забудову «елітними апартаментами» (як це сталося з багатьма профспілковими і заводськими санаторіями)? Хоч як дивно, позитивну роль відіграла... відомчість. За радянськими звичками найбільші відомства України — Держуправління справами, Верховна Рада, міністерства (оборони, внутрішніх справ), податкові й митні відомства, інші центральні й кримські органи влади — з усіх сил зберігали «літні дачі» для співробітників. Приватизація санаторіїв МОЗ була категорично заборонена. І тому ці унікальні за розташуванням об’єкти, особливо не розвиваючись, усе-таки збереглися.
Так-так, вийшло, що відомча жадібність зберегла державні санаторії як «козирну карту» для туристичного розвитку Криму. І саме тепер, на професійне переконання автора, настав час цим розумно скористатися. Може вийти, тому що «земельно-будівельний бум» (дякувати кризі-2008) пройшов надовго. Його боятися нічого — сьогодні тільки неосудні бізнесмени ще вірять у швидке відродження ринку «елітних апартаментів біля моря». А осудні починають розуміти, що потрібні хороші готелі з медичними центрами. Щоправда, від модного «СПА центр» до поняття «клініка» наш бізнес ще не дійшов, але це можна виправити.
ТРЕБА ПОСПІШАТИ
Однак треба поспішати. Останніми роками в країнах Чорноморського регіону (а саме вони — головні конкуренти туристичного Криму), які давно зрозуміли, що не пляжем єдиним.., нестримно розвивається медичний туризм. А в Криму, який зберіг півтори сотні державних санаторіїв у вигляді застарілих стін, труб і доріг і нестаріючих земельних ділянок з парками та пляжами, при 200-річних традиціях курортного лікування, в останні 20 років відбувалося знищення курортної медицини. Це виглядало особливо дико, оскільки кримський клімат більш сприятливий для лікування, ніж в Анталії, Батумі й Сочі.
Туреччина ж зробила щонайпотужніший ривок, на очах стаючи одним зі світових лідерів не лише пляжного, але й (про що мало говорять) медичного туризму. Не у плані «бантиків» у вигляді ванн із пелюстками квітів. А в сенсі складних медичних технологій — операцій на серці, очах, суглобах, кінцівках. Для європейців і навіть американців. Румунія і Болгарія активно займають на європейському ринку нішу косметології і стоматології, надаючи якісні, але більш дешеві медичні послуги обачливим і бережливим туристам зі старої Європи. У російському Сочі вже замислилися — що робити із 40(!) тисячами нових готельних номерів після Олімпіади-2014. І, звичайно, теж почали згадувати про медицину.
Кримська складність, яка повинна штовхати в спину, ось іще в чому — у всіх наших конкурентів не лише кращі умови для пляжного відпочинку, але й зимовий гірськолижний туризм. У Криму його немає і не буде. Єдина можливість вирішити проблему сезонності, що вбиває всю кримську економіку, — заповнити порожні санаторії не лише у два пляжні місяці... І це зробити не за рахунок конференцій і концертів.
ТРЕБА АБСТРАГУВАТИСЯ ВІД «ПЛЯЖНОГО ТУРИЗМУ»
Держава має в Криму у власності цілу галузь, яка може і повинна визначати його розвиток і стати інвестиційним лідером. Але навіть найбільш «елітні» держсанаторії в Криму не розвиваються. І це зрозуміло — більшість (100 із 140) в управлінні непрофільних відомств, які не можуть і навіть не мають права вкладати в них інвестиції з бюджету, — нецільове витрачання... А управляти санаторіями за сучасними стандартами курортного бізнесу вони не вміють і ніколи не навчаться. Та й не їхня це справа.
Інший бік медалі — 250 цілорічних здравниць Криму мають одноразову місткість близько 50 тисяч місць. І вісім-дев’ять місяців простоюють. Тому що немає сенсу туди їхати поза пляжним сезоном. Їх завантаження з жовтня до квітня потенційно додає Криму щороку не менше 1 млн осіб за середньої тривалості їх перебування близько 20 днів.
Треба абстрагуватися від «пляжного туризму». Автору доводилось писати, що літня столиця України — Ялта — самим своїм існуванням зобов’язана... туберкульозу. Саме боротьба з туберкульозом — захворюванням і членів царської сім’ї, й інтелігенції в XIX — на початку XX століть — зробила Ялту містом, центром санаторної справи, вітчизняної медичної курортології і кліматології, сформувала у поколінь переконаність у цілющості її клімату.
У чому може бути сучасна медична спеціалізація курортного Криму? — В неінфекційних захворюваннях, лікування яких має масовий попит в Україні і за кордоном і відповідає за медичними показаннями кліматичним і бальнеологічним особливостям Криму. Лікарі скажуть, не замислюючись: це реабілітація після інфарктів, інсультів і хірургічних операцій, лікування жіночого й чоловічого безпліддя тощо. А, крім того, населення Європи нестримно старіє, скрізь зростає пенсійний вік, а з ним — попит на здорове довголіття. У розвинених країнах роками стоять у чергах на операції за рахунок медичної страховки. А той, хто не хоче чекати — шукає клініку, де не так дорого, як у Німеччині, але вже якісно — як у Туреччині... Втім, заглиблюватися далі — справа лікарів, а не економістів.
ФОРМУЛА МАЙБУТНЬОГО = «КЛІНІКА» + «ГОТЕЛЬ»
Крим може і повинен стати активним гравцем на цьому ринку. Упускати такий шанс не можна. Треба або приватизувати державні санаторії за процедурою інвестиційних конкурсів під жорсткі цілі, або використовувати державно-приватне партнерство для програми будівництва на базі санаторіїв мережі медичних центрів та клінік різного профілю. Водночас реконструюючи і перебудовуючи «спальні корпуси» в нормальні готелі.
За будь-якого варіанту треба примусити відомства, які управляють санаторіями, розпочати їх реформування, розглядаючи санаторій як «клініку» + «готель». Треба було б рішенням Кабінету Міністрів України встановити, що «лікувальний корпус» повинен пройти ліцензування як медична установа, а «спальний корпус» — сертифікацію як готель із присвоєнням «зірок». Без цього не вийти на міжнародну стандартизацію послуг. Ну а після модернізації, ліцензування і сертифікації ці об’єкти мають бути передані, згідно зі світовою практикою, в оперативне управління професійним управляючим компаніям — зокрема, відомим світовим мережам...
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Причини грандіозного обвалу, який стався в 1990-ті в Криму в галузях, пов’язаних з оборонною промисловістю, зрозумілі. А ось у кримській харчовій промисловості причина в іншому. Приватизація держвласності в Україні відбувалася здебільшого в 1992—2000 роках, а інтенсивна масова приватизація — в 1994—1996-му. Приватизація ж у Криму почалася лише 1996-го, після майже трирічного місцевого мораторію. Але й після цього її гальмували до 2000—2002-го... Харчова промисловість за цей час просто вимерла...
Тоді — в 1990-ті роки — політика зіграла злий жарт із кримською економікою. Коли скрізь тривала приватизація — внаслідок якої в сільських районах Волині і Причорномор’я, інших не найбагатших областей замість радгоспних консервних цехів з’явилися заводи тепер уже найвідоміших торгівельних марок, — у Криму переводили стрілки годинника на московський час і намагались повернутися в радянське минуле, приймали, скасовували й знову приймали Конституцію автономії...
Наприкінці 2010 року курорти і туризм — та ще й з акцентом на відродження санаторно-курортного лікування — вперше офіційно стали кримським пріоритетом №1. І не просто через моду — через те, що інші пріоритети в принципі можливі, але не зараз, а за кілька років. А медичний туризм — цілком справа сьогодення. Тільки для цього потрібен потужний ривок...
КОМЕНТАРI
Відповідальний працівник однієї з профспілок сказав «Дню», що діючі сьогодні в Україні профспілкові та державні санаторії, нехай і не завжди найкращим чином, але все-таки приймають людей і надають їм послуги відповідно до призначень медиків. А якщо ці об’єкти будуть передані до приватних рук, то ще невідомо, чи будуть вони цим займатися. Не виключаю, що приватні санаторії оздоровлюватимуть або розважатимуть виключно еліту. Віддавши їх до Фонду держмайна, а отже призначивши для продажу нашим або іноземним магнатам, ми ризикуємо просто втратити ці важливі для всього нашого суспільства об’єкти. Наприклад, народний депутат з Дніпропетровська Царьов купив доведений до банкрутства санаторій ім. Лермонтова. Так, він зараз досить добре відремонтований і обладнаний. Але туди прості люди не можуть потрапити, оскільки путівки доступні лише еліті. У зв’язку з цим хочу наголосити на ще одній проблемі. Ми звикли до того, що Фонд страхування тимчасової непрацездатності частково оплачував трудящим вартість санаторних путівок, здешевлюючи їх на 30—50%. Це також негативний момент приватизації. І така ситуація може виникнути дуже швидко. Уже цього року Фонд соцстраху не оплачував санаторні путівки. І не лише тому, що не було тендеру. Його керівникові було не до того. Річ у тім, що сьогодні соціальними фондами, до яких перераховують гроші підприємства і які самі працюють, керує практично тріумвірат з представників держави, працедавців і профспілок. Але двоє друзів — працедавці й уряд — завжди домовляться й об’єднаються проти профспілки й можуть на свій розсуд розв’язувати всі проблеми. Наприклад, Фонд тимчасової непрацездатності раніше традиційно оплачував утримування дитячо-юнацьких спортивних шкіл. Тепер це обурило працедавців. Але вони мають рацію лише формально. Виходить, ми виганяємо дітей зі спортзалів до підвалів? Здоров’я підростаючого покоління нас більше не цікавить?
Утім принциповість профспілкового функціонера вичерпалася, щойно «День» попросив його відрекомендуватися. Офіційний коментар ФПУ був на подив стриманим.
Сергій УКРАЇНЕЦЬ, заступник голови Федерації профспілок України:
— Сьогодні в Україні вже більше приватних санаторіїв, ніж державних і профспілкових. І, мабуть, цей процес не зупинити. Цінову політику в санаторно-курортному обслуговуванні громадян країни багато в чому визначає й згладжує піки серйозна конкуренція на цьому ринку. А завдання держави полягає лише в тому, щоб під час приватизації цих об’єктів вносити до умов продажу збереження спеціалізації санаторіїв і переліку медико-оздоровчих послуг, а потім стежити, щоб ці умови не порушувалися.
Михайло ВОЛИНЕЦЬ, народний депутат України:
— За всього бажання я не можу вітати намір уряду продавати українські санаторії. Вони будувалися для оздоровлення трудящих, для реабілітації після важких захворювань, вони непогано оснащені устаткуванням, мають кваліфікований персонал лікарів, розташовані в екологічно чистих зонах, мають у своєму розпорядженні мінеральні джерела, грязелікарні. Але довкола санаторіїв давно склалася дуже погана ситуація. Профспілкові бонзи, що мали стосунок до управління цим майном, використовували його з метою збагачення, мали «відкати» й таке інше, а також безконтрольно використовували кошти соціального страхування. Наша влада скористалася цією ситуацією і через Генеральну прокуратуру розкрутила скандал у зв’язку із колишніми зловживаннями. Новий голова ФПУ Юрій Кулик був змушений погодитися з тим, що санаторії треба віддати. Не виключаю, що був якийсь торг, у результаті якого виникла домовленість. Щось, мовляв, може залишитися. Що саме — мені невідомо.
Але є досвід інших країн пострадянського простору. Вважаю важливим для нас досвід Литви. Там держава ухвалила закон, яким оголосила санаторії власністю держави. А коли з’явилися і набрали чинності ще два об’єднання незалежних профспілок, це майно було розділено на чотири частини. Одну частину держава залишила собі, а решту віддала трьом профспілкам, які тепер продовжують таким чином оздоровлювати своїх членів та їхні сім’ї. У нас майно санаторіїв, я можу передбачити, буде розграбовано. Адже на балансі багатьох із них є десятки гектарів найціннішої землі, яка коштує в тисячі разів більше, ніж залишкова вартість спальних і лікувальних корпусів.
Ігор ГОЛУБАХА, голова Всеукраїнської асоціації туристичних операторів:
— На жаль, лікувальний туризм у сенсі організації знаходиться в нас ще на доволі низькому рівні. А все через те, що більшість санаторіїв сьогодні перебуває у відомстві непрофільних структур. Це — профспілки, державні структури — міністерства, відомства тощо. До речі, в жодній країні світу немає такого, щоб непрофільні державні органи займалися туристичною та оздоровчою діяльністю. Винятком є лише Україна. А відтак у нас склалась дуже викривлена ситуація. Оздоровлення не є прямим обов’язком того чи іншого непрофільного відомства, тому, утримуючи на балансі об’єкт рекреаційного цільового призначення, вони не приділяють йому достатньої уваги.
Тому я особисто бачу раціональне зерно у словах віце-прем’єра. Треба проводити приватизацію. Можна навіть за один долар чи навіть одну гривню продати санаторій, але за певних умов. Наприклад, за умов зобов’язання інвестора вкласти 5—10 чи навіть більше мільйонів доларів у розвиток цього об’єкта. Другою умовою є заборона його перепродажу. І третя — в разі невиконання зобов’язань, взятих на себе інвестором, держава має право повернути його у свою власність без відшкодування коштів з метою пошуку нового, більш ефективного власника. Більше того, можна штрафувати «неефективного» інвестора у дво-триразовому розмірі суми зобов’язань.
Щодо побоювання надто великих цін, які стануть не по кишені звичайному українцеві, то вони даремні. Й ніякого втручання держави в ціноутворення на цих об’єктах після їхнього продажу не потрібно. На жаль, коли держава втручається в формування ціни, то це, навпаки, викликає або її підвищення, або ж взагалі руйнування галузі. Треба не в ціноутворення втручатись, а створювати конкурентні умови. Чим більше буде санаторіїв, чим більше вони будуть конкурувати між собою, тим кращою буде якість і нижчою ціна. Це ринкові закони.
