Хто він, той, якого Володимир Сосюра (звісно, із примусу) називав фашистом?
Військовий офіцер, який воював за українську державу і поет вибухової пристрасті. Чесно кажучи, важко пригадати, хто із наших поетів, крім Евгена Маланюка, (ім?я якого радянські критики зробили лякалкою, обзиваючи «поетом тьми і хаосу», тим, що відшукує Україні «найтемніші барви»і т. д), переживав такі болісні крайнощі пристрастей до своєї нещасливої Вітчизни. Вона у нього –«антично ясна» степова Еллада , а з іншого боку – чорна Еллада, «мізерія чужих історій і сльози п?яних кобзарів//всією тучністю просторів повія ханів і царів».
Так сильно, із несамовитою пристрастю любив, що часто заточувався від нападів ненависті до «чорного яду» малоросійства, навіть до мрійливої туги кобзарства і такої ж мрійливої безсилості просвітянщини…
Його батько, Филимон Маланюк, був палким прихильником української «Просвіти» і просвітянства. Не виключаю мотивів батькоборства, але просвітянство стало для Маланюка якщо не синонімом малоросійства, то чимось безконечно кволим, із п’яною кобзарською сльозою (чимось перегукується, але і дуже різниться із поемою Бажана «Сліпці»), із тужливими і безсилими просвітянськими квиліннями і теорією «малих справ».
Кажуть, його брат Сашко був у Червоній армії. Пізніше цей мотив братерської ідейної ворожнечі використає Юрій Яновський у новелі «Подвійне коло» роману «Вершники». Ставши офіцером української армії, молодий Евген ( просив себе називати саме через «Е») Маланюк всім запалом серця повірив в українську державність і перемогу. Тому, після його жаскої внутрішньої трагедії втрати ідеалу , він часто запитуватиме у поезіях, із різкими наказовими формами, батогами і нещадним випалюванням малоросійства: «Коли, коли знайдеш державну бронзу, проклятий край, Елладо степова?»
Розніженості і слабкості Еллади як алегорії для України він протиставляє строгу державницьку ієрархічність Риму. Розчуленості, слізливості та безсилій замріяності – духовну працю, кров і піт, залізо і військо. У його поезіях незрідка звучать мотиви демонічної візії невідбулої України, смертельної туги за тим, що могло бути золотом, а стало отрутою:
А може й не Еллаада Степова,
лиш відьма-сотниківна, мертва й гарна,
що чорним ядом серце напува
та опівночі пропадає марно
Його знамениті збірки і знамениті есеї ( зацікавлення Маланюка-есеїста –дуже захоплива тема) по-своєму лякали радянський літературний бомонд. Він стежить за літературним життям радянської України, вітаючи все молоде і талановите .Відоме його захоплення поезією Тичини – і пізніший суворий, але значною мірою справедливий вирок –«від кларнета твого пофарбована дудка зосталась»
Наступальна міць лірики Маланюка, як він себе влучно назвав, не без нотки літературного нарцисизму, «залізний імператор строф», її незвичні (побіля розлогості і ніжності багатьох українських поезій) трубні бойові ритми, прокляття виродженському духу заціпенілості і переродженню у малоросійство українства лякали багатьох.
З іншого боку-його ніжна синівська любов і навіть мотиви самокаяття –«прости, прости за богохульні вірші, прости гіркі, зневажливі слова», його амплітуди пристрасті і трагічні садо-мазохістські Терези в оцінці національної душі не могли не лякати і не могли не зачаровувати…
В кінці 40-их років він змушений покинути Чехію. Були дані, що Маланюка радянська розвідка хотіла знищити фізично. Здається, боялися можливого впливу на українство цього «духовного Квазімодо», як радянці називали поета у пароксизмі ідеологічного сказу.
На все життя розлучився із дружиною-чешкою Богумилою Савицькою і сином Богданом. У США важко працює, в тім числі фізично. Пристрасний курець, амбітний поет-ідеолог неіснуючої держави, незручний у побутовому спілкуванні із розніженою достатками і спокоєм значною частиною української діаспори (хоч і шанований іншою її частиною, адже наша діаспора завше була дуже різною) він був доволі самотнім – ба більше! часто і обирав самотність!- у велетенському людському мурашнику Нью-Йорку. Нової сім’ї не створив.У 1962 році , ризикуючи життям, таки їде до соціалістичної Польщі , щоб побачити свою немолоду дружину і сина Богдана...
Після тієї зустрічі вже не розлучався із нітрогліцерином. Навіть у мускулястих віршах появляються мотиви упокорення та відреченості: «Час, Господи, на самоту й покору»
Евген Маланюк помер , із стисненим квитком на оперу у руці, як помер значно раніше не надто люблений українством Пантелеймон Куліш із стиснутим пером…
Поетеса Наталя Лівицька-Холодна, у яку колись був закоханим молодий поет-офіцер Маланюк, сказала після його смерті , що то дзвін і по ній.
Із смертю Евгена Маланюка- одного із найзнаковіших українських поетів та есеїстів першої половини 20 віку, пішло під землю усе його золоте літературне покоління, символом якого він був...
