Учні кропивницької гімназії імені Т.Шевченка приєдналися до STEM-події, організованої американською космічною агенцією NASA — 26 січня астронавтка Шенон Вокер наживо прочитала дітям казку з міжнародної космічної станції, а учні мали змогу поставити запитання в чаті. Про те, як кропивницьким школярам вдалося приєднатися до цієї космічної в прямому розумінні цього слова події, розповіла «Дню» ініціаторка, вчитель англійської мови Анна Дудіч.
— Анно, наскільки складно було стати частиною цього космічного читання?
— Абсолютно нескладно. Я звикла до того, що коли ми щось із дітьми вивчаємо, я намагаюся знайти додатковий матеріал, дотичний до реальної дійсності. Не просто граматичні вправи з підручника, а щось із реального життя. В нас із п’ятикласниками була стаття в підручнику про життя космонавтів. Під час уроку я побачила, що дітей зацікавила тема космосу. Шукаючи додатковий матеріал, я натрапила на сайт американської космічної агенції NASA, на їхньому сайті розміщена інформація не лише для науковців, а й для шкіл: інформація про космос подається у спрощеному вигляді. Також на тому сайті був розміщений анонс події, яка мала відбутися 26 січня — читання казки в прямому ефірі з космосу! Тобто астронавтка Шенон Вокер мала читати дітям книгу, а трансляція відбувалася на офіційному каналі NASA. Ця подія мене дуже зацікавила, технічно не було складно, просто зареєструватися і перейти за посиланням.
— Якою була реакція дітей?
— Насправді я не була впевнена, скільки дітей підключиться до трансляції, адже за американським часом то був ранок, а в Україні на той час уже був вечір — 19-та година, діти в цей час або виконують домашнє завдання, або відпочивають. Але я була дуже здивована, побачивши велику аудиторію саме з нашої школи (напередодні я попросила колег з інших класів поширити інформацію в чатах). Це була історія про пригоди тихохода, найменшої у світі живої істоти, здатної вижити навіть в космосі. А також про пошуки супергероя, якого, виявляється, кожен може знайти всередині себе, якими б маленькими і незначними ми собі не здавалися. Мене приємно здивувало, що наші діти були досить активні: ставили продумані і цікаві запитання в чаті (наприклад, що треба вивчати, якщо ти хочеш полетіти в космос, чи відчувають космонавти стрес, коли повертаються на землю, що є найскладнішим після повернення додому), спілкувалися з однолітками (разом із нами казку слухало приблизно дві тисячі дітей з 5 країн світу). Звісно ж, усе це — англійською мовою.
— Не цікавилися, скільки дітей після космічно-літературного контакту захотіли стати астронавтами?
— Я не запитувала, скільки захотіло стати астронавтами, але сьогодні цікавилася, що вони запам’ятали з нещодавньої події, то запам’ятали досить-таки багато. І нехай не всі захотіли стати космонавтами, але навіть якщо діти почали аналізувати наукову інформацію, то це великий плюс, бо це спонукає до мислення та міркувань про наш світ.
— Пані Анно, як ви оцінюєте виклики для вчителя в часи пандемії? Чи змінилися ваші методики роботи, чи й до переходу на дистанційне навчання ви активно використовували онлайн-технології?
— Дійсно, ми з колегами помітили, що навіть якщо в учнів достатня кількість синхронних уроків за допомогою онлайн сервісів, їм досить важко. Вони звикли, що в допандемійних умовах можна було працювати в парах, у групах, виконувати різноманітні руханки. Під час навчання вдома набагато складніше фізично, до того ж, втрачається мотивація, бо немає живого спілкування з учителем. Щоб урізноманітнити завдання і підкріпити мотивацію, слід шукати вихід за межі класної кімнати. Навіть віртуально. Тим паче, коли ми зараз маємо певні рамки і не можемо подорожувати. Треба дітям показувати, що гаджети, перш за все, для того, щоб підтримувати контакт з зовнішнім світом. А поки що маємо можливість цифрового спілкування. І ще одне: коли діти бачать, що ті знання, які вони отримують у школі, реально знадобляться, то з’являється мотивація вчитися. Навіть поспілкуватися з учнями з інших країн — яце вже мотивація вивчати англійську.
