16 лютого 2015 року стало останнім днем життя 28-річного капітана-лейтенанта, помічника керівника сектору «С» зі зв’язків з громадськістю та засобів масової інформації Дмитра Лабуткіна. До війни він у далеких походах із військово-морськими силами країн НАТО висвітлював хід антитерористичних операцій. А навесні 2014 року після анексії Росією Криму залишився вірним присязі і разом з дружиною та донькою переїхав до Одеси. Пізніше поїхав служити у зону АТО, висвітлював події з передової. «Дмитро просто робив свою справу для України своєю постійною кропіткою працею. Навіть у той останній для нього день, коли виїздив на бронетранспортері з Дебальцевого, він міг нічого не знімати, не сидіти на броні, не ризикувати своїм життям. Дмитро міг перебувати всередині бронетранспортера, — згадував про нього капітан другого рангу Іван Чміль (див. матеріал «Дня» «Якщо потраплю в полон, ніколи не стану на коліна — краще смерть»). Але Дмитро до кінця виконував свою роботу. Тож невипадково з 2018 року відповідно до наказу міністра оборони в Україні 16 лютого вшановують військових журналістів. Ми зателефонували начальнику Інформаційного агентства АрміяInform, котре за трохи більше, ніж два роки існування, демонструє високі показники якості та є цілком сучасним, полковнику Геннадію КАРПЮКУ, щоб подякувати йому та всім колегам, військовим журналістам України, за службу і запитати, чи змінилися завдання таких працівників та яка ситуація з кадровим потенціалом за вже майже сім років війни:
— Ситуація, звісно, покращилася. Тому що навіть якщо говорити про так звані старі кадри — плюс цих людей у тому, що вони в системі і знають проблематику. Так, дехто звільнився, але чимало військових журналістів змогли переналаштуватися, опанували новітні технології, буквально зараз бачимо, як це відбувається. Раніше вони працювали в парадигмі закритої системи, коли основним завданням військових журналістів була внутрішня комунікація — випуск внутрішніх медіа. Зрідка, здебільшого це стосувалося телевізійної журналістики, ще до війни були окремі проекти. А інший продукт не робили. Взагалі Міністерство оборони і Збройні сили були достатньо закритою структурою, яка неефективно комунікувала власними силами.
Хоча, якщо говорити про підготовку у вишах військових журналістів, вони певну базу мали. Так, технічно застарілу, і вони не були готові комунікувати в режимі кризових ситуацій, але все-таки певну базу люди з великим на сьогодні досвідом роботи там отримали.
Щодо проблематики ефективності роботи, то війна дуже швидко всіх навчила — і розуміти потреби суспільства, і як працювати. Відбулася кооперація з цивільними журналістами, дуже швидко вони поділилися з військовими своїм досвідом. А тими умовно «закритими» знаннями, які мали військові журналісти, вони ділилися з цивільними — як у війську працює інформація, як потрібно працювати з офіцерами, не порушуючи різних обмежень, секретності і всього іншого. Тож зараз існує така цікава «спайка» — дуже багато журналістів — цивільних і військових, котрі раніше не знали один одного, тепер знайомі. Дехто у нас працює і як цивільний журналіст — там, де є можливість працювати у військових медіа, але на цивільних посадах, хтось від нас іде. До речі, як ви знаєте, народна депутат Ірина Верещук — колишня військова журналістка, має таку освіту. Свого часу у неї, мабуть, не було можливості, для повноцінної самореалізації в цьому. Якби, умовно кажучи, вона була зараз випускницею львівського військового вишу, де є кафедра військової журналістики, і дуже потужно про себе заявила, мабуть, і не пішла б у політику або пішла трошки пізніше. Адже в нас дуже багато журналістів у політиці...
— Під час цього умовного перемир’я яка, на вашу думку, головна роль військових журналістів у взаємодії з суспільством?
— Вона завжди була одна: доносити об’єктивну перевірену інформацію. Тому що багато журналістів зараз працюють на емоційну сферу, всі хочуть бути першими. Це можна зрозуміти. Але військовим журналістам потрібно завжди дотримуватися збалансованості. Потрібно стати над емоцією і чітко перевірити інформацію, що можна давати, а що ні. Адже ми в стані війни. Будь-яку інформацію можуть використати люди, які перебувають по той бік окопів, може використати кремлівська пропагандистська машина. Можливо, навіть не зараз. Результат певних маніпуляцій може виявитися пізніше, а виявиться, що підґрунтя її — колись поспішно видана цивільним чи навіть військовим журналістом неперевірена інформація, або не в тому ключі, у якому треба було давати. Тут треба добряче думати перед оприлюденням. Звісно, ми не маємо ховати проблематику, яка є. Адже не так багато років минуло з часу, коли реально військо почало реформуватись, і не так багато коштів у нашій економіці, щоб можна було дуже швидко наситити армію тими зразками зброї, які перевершують зразки, які має наш супротивник.
