«НЕ ВІД ДОБРОГО ЖИТТЯ ГРОМАДИ ПРИЙМАЮТЬ ТАКІ РІШЕННЯ»
Цього разу протест – у селі Стеблі Ковельського району, де у місцевій школі всього 13 учнів, але батьки, утім, налаштовані войовниче, і безапеляційно вимагають не закривати школу. Готові брати на себе її утримання, а місцеву владу просять лише виплачувати зарплату трьом працівникам школи, це дві вчительки та техпрацівниця.
А до Стеблів на Волині протестували батьки проти закриття школи у селі Краска, що в колишньому Ратнівському районі. Тут 26 учнів, ще 5 відвідують підготовче відділення, і в іншу школу дітям довелося б добиратися 11 кілометрів лісовою дорогою. У колективі школи аж 17 педагогів, 7 із них у декретній відпустці. До Краски були конфлікти через закриття школи у селі Зачернеччя колишнього Любомльського району, у Михлині, Жабче і Бережанці колишнього Горохівського району та інших…Загалом на Волині, як повідомляли в обласному управлінні освіти і науки, понад 100 малокомплектних шкіл, і не менше третини з них територіальні громади можуть закрити. Або, кажучи сучасним сленгом, оптимізувати.
І оптимізація уже йде повним ходом. Школу I- II ступеня у селі Краска таки закривають, як і інший навчальний заклад, що належить до Ратнівської територіальної громади: школу I ступеня у селі Доманове. Причина банальна: нема дітей – нема школи. У Красці цього навчального року було б лише 26 учнів: у першому класі – 0, другому – 3, третьому – 2, четвертому – 0, п’ятому – 4, шостому – 7, сьомому – 5, восьмому – 5, дев’ятому – 0 учнів. У Домановому до школи мають іти лише 17 дітей. Два - у перший клас, три - у другий, 5 - у третій і 7 - у четвертий.
Демографічна ситуація, як бачимо, коментарів не потребує. Фраза «Не буде школи – не буде села», яку часто наводять противники ліквідації навчального закладу, насправді не має нічого спільного з реальністю. Села не буде, якщо у ньому не буде роботи для людей. І саме відсутність роботи в селах змушує його мешканців мігрувати у «кращі краї», для Волині це сусідні Польща, Білорусь і вже давно близькі Італія з Португалією. Села безлюдніють, старіють, дітей нема кому народжувати, і в якийсь момент закономірно постає питання про існування дитсадка чи школи…
«Не від доброго життя громади приймають такі рішення, – коментує ситуацію Ростислав ШИМАНСЬКИЙ, голова Сереховичівської громади, що у Ковельському районі. – Утримання шкіл уже практично повністю скинули на громади, поки дають більш-менш на зарплату вчителям, але де менше 60 дітей в дев'ятирічці, цих коштів теж замало. А ще ж маємо ФАПи, амбулаторії, садочки, клуби, бібліотеки, спортшколи, різні секції, будинки престарілих... Та практично все тепер на місцевих бюджетах. А натомість – 60 відсотків від ПДФО і... Та практично це і все, решта надходжень – дріб'язок, хіба ще тим громадам, на території яких є заправки, надходять якісь відсотки від акцизу за пальне...».
Сереховичівська громада – одна з успішних на Волині. Хоча це натуральна «глибинка», де в громаді об’єдналися як «багаті» села, так і депресивні. Проблем, і то значних, підкинула сільрада, яку приєднали останньою, з двома малокомплектними дев'ятирічками. В одній – 27 учнів, у другій – 34. На їхнє утриманні потрібні мільйони… І тенденція така, що кількість учнів і далі зменшуватиметься. Школи, ділиться голова, дійсно класні, і педагоги суперові, але стають заручниками ситуації. Більшу частину бюджету у громадах і так «виїдає» освіта. А якщо утримувати неперспективні школи, де утримання одного учня обходиться в десятки разів дорожче, ніж у школах з достатньою кількістю дітей, то громади не матимуть і ніякого фонду розвитку.
А згодом неперспективні школи просто «з’їдять» весь бюджет…
ЛЮДИ НЕ ХОЧУТЬ ЧУТИ АРГУМЕНТІВ
Ліквідація малокомплектних шкіл чи навіть вимушене, як дипломатично висловлюються чиновники, «призупинення навчального процесу» відбувається зі скандалами, протестами, збиранням підписів на захист школи і т.д. І якщо переглянути запис будь-якого масового зібрання у селі на захист школи, впадає в очі характерна риса: люди просто не слухають і не хочуть чути аргументів влади. Навіть більше: вражає якась дитинна впертість, яка нагадує персонажів із казки про золоту рибку. От хай нам залишать школу, і все. Рідко звучать пропозиції знайти вихід: перепрофілювати школу в початкову, утворити філіал опорної. Хоча і в таких випадках ніхто, як кажуть, не заморочується фінансовими розрахунками.
А вони ж є. Ось які дані були наведені на громадських слуханнях у селі Вишнів Борохівського старостинства Підгайцівської громади: «Вартість утримання одного учня у Підгайцівському НВК, де навчається до тисячі учнів, - приблизно 17 тисяч грн в рік, при середньому по Україні – 25 тисяч гривень. Після приєднання до громади ще 11 сіл ситуація змінилася. Нині у громаді є освітні заклади, де наповнюваність класів та загальна кількість учнів дуже низька. Для прикладу, у школі села Вишнів навчається лише 9 учнів (із яких п’ятеро – випускники четвертого класу), тому середня вартість утримання однієї дитини складає не 25 тисяч гривень, а більше 100 тисяч гривень на рік». Відтік зі школи почався чотири роки тому, коли із села почав їздити шкільний автобус до Піддубцівської школи. До того в початковій школі навчалося в середньому 17 дітей.
Чи це не парадокси демократії? Коли на повному серйозі ведеться обговорення питання: закривати школу, де 9 (19, 24 і т.п.) учнів, чи ще не закривати?.. Напевне, влада в особі громад, які мають утримувати такий заклад, мали б приймати рішення, виходячи з фінансових можливостей, і з того, де насправді буде створено якісний освітній процес, тобто з інтересів найперше дитини, учня, а вже потім – бажань бабусі чи мами, яка каже: «Хочу ото стати на воротях і бачити, як мій син (онук) іде у школу близенько». І такі аргументи не раз я чула. «Жодного разу на громадських слуханнях не чув, аби казали: у цій школі буде краще моїй дитині. Ні, найперше турбувалися дорослі про себе», – констатує Валентин ПРИХОДЬКО, заступник голови Підгайцівської громади.
Директори ж великих шкіл, де в класах по 25-30 учнів (а учнів загалом – кілька сотень), жаліються: є вакансії педагогів, але колеги з малих шкіл іти не хочуть. До останнього тримаються за ті кілька годин, але в малій школі. А нащо напружуватись?..
«НАМ БРАКУЄ ЧЕСНОСТІ»
Оксана САХАРЧУК, директор навчально-виховного комплексу «Локачинська загальноосвітня школи I- III ступенів - гімназія»:
– Коментувати реформи чи точніше те, що ними часто називають у сфері освіти, – невдячна річ: усе одно, що намагатися поставити логічний наголос у фразі, яку так часто чуємо, коли порушується питання реорганізації освітньої мережі: "Закрити не можна зберегти". А разом із тим, кожна окрема ситуація із реорганізацією чи зміною типу закладу освіти – унікальна, і вирішувати її слід не тільки керуючись економічними, демографічними чинниками, а передусім інтересами ДІТЕЙ, можливостями і перспективами розвитку, які пропонує освітнє середовище ДИТИНІ. Тому не намагатимусь переконувати "закривати" чи "зберегти" школу, а поділюся своїми міркуваннями про те, які цінності, принципи мають слугувати основою для прийняття необхідних, часто болючих доленосних рішень у реформуванні освітньої мережі.
Принцип перший: школа для дитини. У дебатах і суперечках з приводу реорганізації мережі закладів освіти часто губиться основне: школа – це розвивальне середовище, в якому дитина набуває ключових компетентностей, вчиться жити, досягати успіху і долати невдачі. Школа – це простір, що формує навички критичного мислення, когнітивну гнучкість, вміння працювати в команді, завдяки яким особистість зможе відчувати себе конкурентною в дорослому житті. І коли є діти, і наставниками створено таке середовище розвитку – тоді є школа. Проте коли дітей немає і наповнюваність класу менше п’яти учнів, школа не може продовжувати функціонувати тільки як місце роботи педагогів. І аж ніяк не для того, щоб директор чи вчитель допрацювали до пенсії.
Принцип другий: якісні освітні послуги. Він має однаково важливе значення і в закладі з малою наповнюваністю класів, і в школі, де навчається велика кількість дітей. І мала наповнюваність класів – зовсім не показник того, що в закладі освіти не надаються якісні освітні послуги. Численні приклади сільських шкіл, випускники яких успішно конкурують своїми знаннями й уміннями із випускниками з міста – цьому доказ. Я теж випускниця сільської школи. Початкову і базову освіту здобула в Коритницькій восьмирічній школі Локачинського району. У сільській школі талантом і любов'ю педагогів, світлої пам'яті директора Циганюка Павла Миколайовича було створено середовище, яке мотивувало до розвитку, поступу, стимулювало жагу пізнання нового. Я вдячна своїй школі за міцні знання і науку людяності, без якої усі інші премудрості не мають сенсу.
Однак якщо в закладі освіти не створюються необхідні умови для розвитку дітей, освітні послуги не відповідають вимогам державних стандартів – це беззаперечний аргумент для того, щоб діти продовжили здобувати освіту в середовищі, де навчають професійно і якісно.
Принцип третій – чесність. Нам так її не вистачає! Щоб самим собі зізнатися, чи дійсно, відстоюючи збереження школи, ми відстоюємо інтереси дітей? Чи дійсно школа надає якісні освітні послуги? Чи насправді ми зробили усе можливе і неможливе, щоб наповнити місцевий бюджет і зберегти школу, яка залишилася єдиним культурно-освітнім центром села? Чи дійсно ми говоримо правду своїм виборцям, а чи маніпулюємо хвилюваннями людей, ухиляючись від чесної розмови?
Проблема створення спроможної освітньої мережі, на жаль, залишається довгий час злободенною. Громадські слухання стають дебатами, кожна із сторін наводить переконливі аргументи, і в багатьох громадах освітянський віз лишається на місці, адже чиновники, педагоги і батьки часто тягнуть його врізнобіч. Найбільш сумно, що від цього програють ДІТИ – і ті, що навчаються в малокомплектних, і ті, що навчаються у великих школах, – адже громада, не маючи фінансових ресурсів на утримання шкіл, не може його знайти і на розвиток закладів освіти: придбання сучасного обладнання, формування інклюзивного простору, зміцнення спортивної бази.
А так хочеться, щоб кожна школа була спроможною і кожна дитина мала рівний доступ до якісних освітніх послуг!
