Чи можна пишатися тим, що політик такого масштабу є нашим земляком? Чи можна на підставі публічно висловлених співчутливих заяв про визвольний рух в Україні називати цю людину «українським» Троцьким?
Такі запитання постали в 2009 році у зв’язку з відзначенням 130-річчя від дня народження Л. Троцького, коли місцева влада містечка Бобринець Кіровоградської області оголосила про намір спорудити йому пам’ятник, щоб привабити туристів. Лев Троцький (Лейба Бронштейн) народився у жовтні 1879 р. на околиці Бобринця, в селі Янівка (нині — Береславка) в родині заможного землевласника.
Кореспондент української редакції ВВС Богдан Цюпін у червні 2010 р. вирішив порадитися з британським вченим, фахівцем з історії світового комуністичного руху Робертом Сервісом. Якраз у 2009 р. той опублікував ґрунтовну біографію Л. Троцького — одну з багатьох, виданих на Заході. В Радянському Союзі історична роль підступно знищеного агентом Сталіна в серпні 1940 р. Л. Троцького цілком ігнорувалася. В пострадянській Україні симоненківська КПУ не збиралася порушувати сталінську заборону на згадку в позитивному контексті імені Троцького. Натомість в таборі націонал-демократів він нерідко згадувався позитивно, коли йшлося про його співчуття до українського визвольного руху. Проте ґрунтовних досліджень, пов’язаних з фігурою Троцького, в українській історіографії як не було, так нема й досі.
Р. Сервіс визнав, що на Заході довкола особи Л. Троцького під впливом його безкомпромісної боротьби зі Сталіним сформувався міф про нього як вождя комуністів з людським обличчям. Тим не менш, він дав йому нищівну оцінку як політику, байдужому до страждань людства, коли йшлося про реалізацію комуністичної ідеї. Після цього інтерес до спорудження пам’ятника в Бобринці згас.
Однак у деяких представників молодого покоління, які дотримуються лівої орієнтації, хоч заперечують зв’язок з маргінальною КПУ і вже мертвим марксизмом-ленінізмом, нереалізована ідея з пам’ятником трансформувалася в намір спорудити нерукотворний пам’ятник «на честь славетного земляка». У 2013 р. вони опублікували в Одесі книгу «Український Троцький».
Суть справи, однак, полягає не в позиції нових лівих, які не вважають себе комуністами. Важливо розібратися з міфами, які нагромадилися навколо постаті Л. Троцького і пов’язані з ключовими подіями вітчизняної історії.
ТРОЦЬКІСТИ У СЕРЕДОВИЩІ БІЛЬШОВИКІВ
Російська соціал-демократія вже на організаційному з’їзді в 1903 р. розкололася на меншовиків і більшовиків. Різниця між фракціями, які з часом перетворилися на партії, була принциповою. Меншовицькі лідери залишилися відданими засадам європейської соціал-демократії, а більшовицькі перетворилися на вождів партії, побудованої організаційно на засадах «демократичного централізму», а ідеологічно — на рекомендаціях «Маніфесту Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса. «Демократичний централізм» вимагав підпорядкування нижчих за ієрархією структур вищим, в результаті чого партія опинялася в руках вождів і ставала зручним елементом завоювання влади у вигляді диктатури. Втілений у «Маніфесті» революційний марксизм середини XIX ст., від якого західноєвропейська соціал-демократія поступово відмовилася, вимагав знищення панівних класів і встановлення комунізму, який відрізнявся від капіталізму відсутністю приватної власності на засоби виробництва, товарно-грошових відносин і вільного ринку.
Л. Троцький після повалення самодержавства примкнув до більшовиків і відіграв вагому роль в утвердженні їх при владі. Більшовики були налаштовані на європейську комуністичну революцію, здійснювану насамперед силами їх власної п’ятимільйонної армії. Російські і українські радянські газети почали називати Леніна і Троцького «вождями світового пролетаріату».
Двом вождям в одній максимально централізованій партії було тісно, але вони уникали прилюдної конкуренції. Принципові розбіжності в партії виникли в другорядному питанні. Навесні 1921 р. дискусія про профспілки набула такої гостроти, що вибори на X з’їзд РКП(б) проводилися за платформами, сформульованими п’ятьма групами. Очолена Леніним «Платформа 10» перемогла, а прибічники Троцького зазнали поразки.
Прибічників різних платформ називали за прізвищами керівних діячів. Наприклад, керівник одеських більшовиків Я. Дробніс доповідав в ЦК КП(б)У: «На партз’їзд обрані два ленінці, один троцькіст і сапроновець». Отже, троцькізм не означав приналежності до іншої, ніж ленінізм, ідейної течії. Щоправда, поразка Троцького позначилася на п’ятиособовому складі політбюро Центрального комітету, яке зосереджувало в своїх руках всю владу в партії і державі (Л. Каменєв, М. Крестінський, В. Ленін, І. Сталін, Л. Троцький). Замість «людини Троцького», якою був Крестінський, в політбюро ЦК увійшов вождь Комінтерну Зінов’єв.
Л. Троцький мав політичних противників, які не бачили в ньому наступника Леніна. Вони зробили спробу закріпити у свідомості партійних мас платформу Троцького як таку, що нібито протистояла «Платформі 10» у корінних питаннях будівництва соціалізму. Будучи союзником Троцького, голова Раднаркому УСРР Х. Раковський поставив у травні 1921 р. на порядок денний політбюро ЦК КП(б)У пункт: «З приводу політичних поділів членів партії на троцькістів і нетроцькістів». Політбюро ЦК ухвалило резолюцію: «Вважати такі поділи надалі неприпустимими».
З кінця 1922 р., коли В. Ленін через хворобу відійшов від політичного життя, в політбюро ЦК РКП(б) утворився тріумвірат у складі І. Сталіна, Г. Зінов’єва і Л. Каменєва, спрямований проти Л. Троцького. Контрольовані Сталіним (який став генеральним секретарем ЦК) апаратники створювали картину протистояння партійних мас Троцькому. Термін «троцькіст» почав набувати антипартійний зміст. Так, голова ЦКК КП(б)У Д. Лебідь у листопаді 1924 р. заявив, що партійні маси вимагають «дати відсіч ревізії ленінізму і підміні його «троцькізмом», — по суті, одним з видів меншовизму». Термін «троцькіст» ставав такою же ідеологічною наліпкою, як, наприклад, «петлюрівець».
Натомість за межами СРСР діяли реальні троцькісти — представники політичних сил лівого спрямування, у тому числі виключені з партій, підпорядкованих Комінтерну. Щоб об’єднатися, їм знадобився ідеолог. У 1938 р. вони об’єдналися в IV інтернаціонал, очолений Л. Троцьким. В різних країнах троцькістські групи існують дотепер.
ЯК УКЛАДАВСЯ БРЕСТСЬКИЙ МИР
К. Маркс і Ф. Енгельс вважали, що «експропріація експропріаторів» призведе до появи загальнонародної власності на засоби виробництва, а знищення пануючих класів — до диктатури пролетаріату. Ці рекомендації були утопічними, тому що народ або клас, на відміну від держави або партії, це — безструктурні спільноти. Приступаючи до комуністичних перетворень, В. Ленін зробив ставку на ради робітничих і солдатських депутатів — продукт революційної самодіяльності народних низів. Проголошуючи гасло «Вся влада — Радам!», він мав намір, зберігаючи організаційну самостійність рад і партії більшовиків, витіснити з них конкурентні партії, наповнити їх однопартійцями і створити державу-комуну з двома вертикалями влади — диктаторською партійною і залежною від партії радянською. В такій стратегії не було нічого утопічного: більшовизація рад проходила успішно, тому що партія Леніна перехопила їхні гасла.
Після цього вожді більшовиків почали поширювати радянську владу на периферію імперії, що розпалася, спираючись на більшовизовані ради і загони бойовиків-червоногвардійців. «Гібридна» війна проти Центральної Ради почалася з опанування червоногвардійцями в грудні 1917 р. Харкова і проголошення радянської державності. Маріонетковий харківський уряд назвали не Раднаркомом — за петроградським зразком, а Народним секретаріатом — за зразком Генерального секретаріату Центральної Ради. Навіть офіційна назва держави залишалася тією ж: Українська Народна Республіка. Раднарком дістав можливість завойовувати Україну анонімно. У розпорядженні лідерів української революції вже не було власних збройних сил: українізовані частини царської армії розкладалися, солдати поспішали додому ділити землю.
15 грудня 1917 р. Раднарком уклав в Брест-Литовську угоду про перемир’я. Німецькі дипломати надіслали запрошення й Центральній Раді. На конференції, яка відкрилася 10 січня 1918 р., Троцький заявив, що самовизначення України відбувається у формі народної республіки; в ній нема жодних окупаційних військ; всюди є вільно обрані ради робітничих, солдатських і селянських депутатів; не можна сумніватися, що процес самовизначення України в її географічних межах і в державних формах, які відповідають волі українського народу, знайде своє закінчення. Виголосивши це, він повідомив, що не бачить перешкод для участі української делегації у переговорах з Центральними державами.
Проникливий читач пов’яже всі чотири елементи цієї заяви з попереднім викладом і зрозуміє одразу, що голова російської делегації зіграв з посланцями Центральних держав в наперсток. Визнаючи повноваження присутньої в Бресті делегації київської УНР, він мав на увазі харківську псевдодержаву.
В радянські часи поведінка Троцького розглядалася як така, що суперечила позиції Леніна, тобто зрадницька. Заперечуючи традиційну оцінку, Сергій Грабовський в газеті «День» (21 січня 2011 р.) писав: «Як би ми зараз не ставилися до Л. Троцького, саме він від імені «червоної» Росії без узгодження з ЦК РСДРП(б) на переговорах в Бресті визнав право УНР самостійно діяти на міжнародній арені. Це було фактичне визнання незалежності УНР — здійснене раніше, ніж цю незалежність проголосили її власні лідери». У цьому твердженні не можна заперечити тільки останню тезу: М. Грушевський оприлюднив IV Універсал Центральної Ради з визнанням УНР самостійною, незалежною і суверенною державою тільки в ніч на 24 січня.
Тим часом Раднарком доручив В. Антонову-Овсієнку зайняти Україну силою зброї. Той 7 січня віддав наказ про загальний наступ. Виступаючи в Бресті 10 січня, Троцький знав, що процес, розпочатий цим наказом, «знайде своє закінчення».
І справді, коли переговори в Бресті відновилися після штучно влаштованої Троцьким перерви, він оголосив 30 січня, що українську сторону повинна представляти делегація Народного, а не Генерального секретаріату УНР, оскільки Центральна Рада вже не контролює територію України, однак голова делегації Генерального секретаріату О. Севрюк ознайомив присутніх з IV Універсалом, її повноваження на продовження переговорів були визнані.
Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»
