Бронзову статую Колумба в Мехіко (Мексика), що має очевидну художню цінність (вона виконана в класичному стилі європейських статуй XIX століття), забирають з центральної площі і переносять в безлюдне місце, замінюючи її на збільшену копію «жінки з Амаджака», висічену з каменю. А це зовсім інша естетика, інший час і інший історичний контекст. - Ми завдячуємо мужності хороброго першовідкривача, - кажуть етнічні італійці Північної Америки, цінуючи в Колумбі рідну кров. - Він винен в геноциді і лихах нашого народу, - стверджують латиноамериканці. Таким є діапазон думок. Одні називають нову скульптуру потворою, інші вважають плювком в душу народу колишню статуя. Проте після століть колонізації, що називають в Європі «відкриттям Америки», мексиканці мають намір відроджувати свої давні корені, не озираючись на всілякі заперечення. Хоча значна частина людей говорить іспанською, країна не визнає цю мову державною і підтримує 63 мови племен свого народу. Мексиканська культура, яка раніше обіймала нішу екзотики в «білій», стає важливою частиною світової. Чи не правда, знайомим духом віє від цієї історії далекого від нас континенту!
Приклад є важливим для сучасної цивілізації і для тих регіонів світу, де визначення власної ідентичності народів стикається з закоренілими пережитками колоніалізму. До сих пір чимало голів держав і політиків не визнають об'єктивних змін в соціумі всієї планети, тобто законів еволюції людської спільноти, і публічно виступають, як білі плантатори або російські дворяни - гарячі прихильники символіки рабовласництва. Однак їх час минув безповоротно.
Два століття тому на політичній карті світу існувало близько 30 країн і сотні народів. Незважаючи на війни імперій в XIX столітті, метою яких було їх розширення, з'явилося вдвічі більше держав, але й вимерло багато народів. Той же процес тривав в XX столітті. Кількість незалежних держав на планеті потроїлась після Другої світової війни. Країни множаться, етноси скорочуються. Кожен народ засвоїв просту істину: своя держава гарантує існування свого етносу. Ось ключ до розуміння того, що рухає історією націй. Сьогодні в ООН представлено 193 держави з 195. Напевно їх буде більше 200, якщо спека і повені не знищать наш світ. На світі є чимало народів, які бажають державного оформлення своєї історичної батьківщини. Матеріальні та культурні досягнення метрополій рідко змушують їх відмовитися від цієї мети. Самозбереження, найсильніший інстинкт людини, тут виражений у формі узагальненої реакції, і буде панувати над усіма іншими рефлексами. Тобто всі предмети і події, що пов'язані з власною ідентифікацією, для людей будуть важливішими стороннього ототожнення. Відполіровані в естетичному та історичному сенсі фігури чужих героїв поступляться місцем іншим, можливо, не настільки приємним, як Колумб для американських італійців, зате близьким ідеалам етносу.
Цю закономірність бажано не тільки знати, а й відчувати серцем, яке, як відомо, не примусиш любити чи ненавидіти. Тому видалимо пишномовний стиль. Є наукове пояснення явища. Якщо, занурюючись в історію батьківщини, ми збагачуємо себе окситоцином, гормоном любові, значить ніякі колумби, які з'явилися до нас заради завоювань, не приживуться на землі предків. Емоційний зв'язок етносу зі своїм минулим витримує випробування часом тривалістю в п'ять, шість століть, набагато більше, ніж потрібно нам сьогодні.
XXI століття принесло нові зіткнення етносів. Вони стрясають США, Францію, Великобританію, Китай, Туреччину ... На політичній карті світу важко відшукати ділянку, позбавлену етноцентричності запалення. Однак, придивившись до явища, ми побачимо, що не так культурні та релігійні розбіжності, скільки соціальна нерівність і страх змушують людей ворогувати. Французи побоюються перетворитися на мусульманський світ, українці - на російський, білі американці бояться чорношкірих, чорношкірі та латиноамериканці налякані не зупиненим до сих пір двигуном білої переваги... Скрізь панує тривога. І не даремно. Існують всім відомі центри насильства, які розповсюджують хвилі ненависті, потоки дезінформації і зброї, які найкраще всотуються гігроскопічним середовищем міжетнічної боротьби. Іспанці не спорядили військовий флот для збереження статусу іспанської мови і Колумба в Мексиці. А Росія розв'язала війну заради російської мови і російських героїв в Україні. Франція не спрямовує на Близький Схід католицьких місіонерів, оперезаних вибухівкою. А Іран затягує поясами шахідів мусульманські ідеали. Ось в чому різниця підходів до однієї і тієї ж проблеми відродження і збереження всіх існуючих етносів на планеті.
