«Немає більшого суму, ніж згадувати щасливий час у нещасті»
Данте. «Божественна комедія».
Як вже повідомляв «День», наприкінці театрального сезону Національна опера України здійснила спільний українсько-італійський мистецький проєкт з нагоди 700-річчя від дня смерті Данте Аліг’єрі у співробітництві з Посольством Італії в Україні та Італійським інститутом культури в Україні. Постановка увійшла до всесвітньої мистецької програми «Dante 700 nel mondo» («Данте 700 у світі»).
***
Програма захоплює своєю масштабністю. В Австралії, наприклад, дантівський проєкт задуманий, як цифрова подорож по другому кругу пекла, де знаходяться засуджені за гріх хтивості з різних часів і місць. Бажаючі можуть також отримати пояснення щодо фундаментального значення творчості Данте в історії західної літератури. У Лондоні показують дуже цікавий короткометражний фільм Іларії ді Карло «Божественний шлях». У Стамбулі представляють турецьку версію аудіокниги на 33 мовах «З Темного лісу до раю» (маршрут подорожі Данте у «Божественній комедії»).
Якщо уявити собі теоретичну частину української презентації, у неї могли б потрапити враження Тараса Шевченка, який захоплювався «великим флорентийцем» (можливо, відчуваючи на собі таку ж роль несправедливо засудженого вигнанця). Можна б було згадати внесок Івана Франка - він більш за всіх та відповідніше перекладав його терцини. Долучалася до цієї місії й Леся Українка, але літературознавці вважають, що серед наших перекладачів й досі ніхто не зміг відтворити повною мірою велич творів Данте та їх значущість. Тож може насправді це зробить балет, у якого нема проблем з перекладом поетичної мови у пластичний спосіб? Спробуємо це з’ясувати.
***
Балет зазвичай починається з музики, хоча єдиного композитора в даному разі серед авторів вистави не було. Однак диригент-постановник вистави Олексій Баклан має великий та успішний досвід створення балетної партитури з окремих музичних творів згідно балетмейстерського задуму. До створення вистави було запрошено Ярослава Іваненка. Цей хореограф розділив долю багатьох українських артистів балету (В. Малахов, І. Путров, Д. Матвієнко та ін.), які шукали собі більш щасливої долі у виконавстві та творчій діяльності далеко від рідної оселі. І дуже часто, за іронією долі, її знаходили. Зокрема у німецькому Кілі, де Я. Іваненко працює як головний хореограф вже десять років, він зробив багато масштабних та оригінальних постановок. А деякі з них можна вважати щонайменше начерками до італо-українського проекту. Зокрема це «Реквієм» Дж. Верді (як балетна вистава), а також «Фауст» за мотивами Гьоте, де тема потойбіччя найбільш суголосна поетичній подорожі Данте.
«Чи не бажаєте познайомитися зі словником італійських рим»? - писав Йосип Мандельштам у «Розмові про Данте» майже століття тому. Візьміть весь словник італійський та гортайте його як завгодно. Тут усе - рима одна до одної… Той же Мандельштам відкидав думку, що Данте треба сприймати як скульптуру: поезії Данте властиві всі види енергії, відомі сучасній науці,- писав видатний поет ХХ століття. Звичайно, і ми сьогодні не маємо відображати портрет Данте, як застигле зображення з довгим обличчям, горбатим носом та у середньовічному капюшоні.
***
Які ж джерела енергії та образні рішення шукали у своєму рішенні балету про Данте його автори О. Баклан та Я. Іваненко? Перелік композиторів перед нами - класики ХІХ століття А. Дворжак, Р. Вагнер, а також наші сучасники Еціо Боссо та Серафим (Біт Харібі). Щодо останнього можна б було скласти окремий сюжет для сцени або кінематографа. Музика Харібі символізує спів янгола (дуже екзотичний за тембром та мелодикою), а сам він у минулому світська людина, а нині грузинський архімандріт. Здається, що альтернативою такого «вітання з небес» міг бути й старовинний мадрігал ХІІІ століття або твір для органу часів Данте, відповідні стилю епохи. Але вочевидь автори мали на увазі певний «янгольський меседж» з нашого сьогодення.
Італійцю Еціо Боссо у цьому році йому могло б виповнитися 50 років, але митець не зміг перемогти важку хворобу, і в його пристрасній музиці ця боротьба і туга дуже відчутні.
Вибір музики чеха Дворжака (взагалі дуже ліричній та мелодійній), як на мене, обмежує хореографа, перемикаючи увагу глядача та слухача на слов’янську стилістику, подалі від лякаючої «готики» Данте. Звичайно, і в цьому, приємному для нашого вуха тематизмі можна знайти відповідний задуму ліричний або драматичний настрій, Але, приміром, використана у виставі симфонія Дворжака має назву «З Нового світу», тобто відбиває заокеанські (суто американські) враження.
Маленькі Данте і Беатріче - Єва Скоренька і Данило Мотков. Батьки - Ксенія Іваненко, Сергій Литвиненко, Ксенія Новікова, Михайло Загреба. Фото з прем'єри - Оксани Орлової
***
Взагалі у першій частині балету хореограф не переймається показом людської достовірності постаті Данте - спочатку це просто дитина, згодом умовний ліричний персонаж, схожий на Принца, яких багато на своєму творчому шляху перетанцював Денис Недак зі своєю чудовою партнеркою Тетяною Льозовою. Гарні вони і в цій виставі. Хоча ліричне адажіо, яке танцюють герої наприкінці першої дії, занадто метушливе – критики схвалюють «спортивний динамізм» хореографа Ярослава Іваненка у інших виставах, але в даному разі він виявляється недоречним.
Зі змісту першої дії ми дізнаємося, що «балетний хлопчик» Данте був «парубком моторним» і полюбляв гратися у коника, читав багато книжок (скільки міг утримати в руках), був спроможним вирішувати чудернацькі рівняння з кількома невідомими й за відсутності хореографічної школи (та класичного балету у ХІІІ столітті взагалі) навчався батманам у скелетика, який приносили йому дбайливі вчителі. Це трохи іронічний опис усього, що бачимо у сцені дитинства з моменту народження Данте (коли його виносять у пелюшках немов Аврору у «Сплячій красуні».
Тож коли використання класичного танцю та його усталених в балеті прийомів стає умовно зрозумілим, діти (учні хореографічного коледжу) Данте і Беатріче зустрічаються у парному танці. А згодом вже дорослі виконавці змінюють їх на балу, де й починається історія їхнього відчайдушного кохання, головної теми хореографічного твору, заявленої постановниками.
***
Насправді володарка мрій Данте Беатріче Портінарі (описана ним у повісті «Нове життя») померла заміжньою у 1290 році, коли юнакові було 25 років. До речі, і Данте не давав обітницю безшлюбності. Але так сталося, що гармонію хатнього вогнища перемогла пристрасть до ідеальної жінки, якою для Данте став образ Беатріче. Вона ж надихнула поета на створення «Божественної комедії». Дослідники кажуть, що тричасну подорож Данте до Пекла, Чистилища та Раю можна вважати також як метафору, що стосується духовних шукань великого флорентийця. А біографом Данте був Бокаччо, чий письменницький хист був протилежним цим духовним шуканням: згадати хоча б його «Декамерон», побудований на чергуванні соромітних ситуацій, за які б свого часу герої дійсно могли потрапити до пекла.
***
У другій частині балету хореографічний стиль постановки, динаміка дії та видовищні ефекти настільки радикально змінюються, що ми немов починаємо дивитися іншу виставу, мало пов’язану з початковою частиною. Наприклад з’являється напрочуд потужний і стримкий Вергілій (Ярослав Ткачук), якого ми за традицією сприймаємо як старця-поводиря), і потойбічний світ ніби оживає у своїй шаленій та страшенній коловерті. Експресивні та потворні тіні мерців своїми композиційними побудовами нагадують експерименти танцю модерн початку ХХ століття, вимальовується й неабиякий власний хореографічний почерк Ярослава Іваненка. А у заключній частині балету з бездоганною та вишуканою простотою відтворюється шлях закоханих у вічність під музику з «Тристана та Ізольди» Р. Вагнера.
Звісно, автори балету не ставили за мету відтворити сакрально - алегоричний зміст життя та творчості поета – мислителя, свідка виникнення у похмурому європейському суспільстві паростків Відродження, свободи духу, зміни уявлень про ідеали жіночності. Отже, якщо б зміст життя Данте був пов'язаний тільки з коханням до Беатріче, то через 700 років після його смерті ми б згадували поета через кому з численними «вічними та безсмертними» закоханими - Філемоном і Бавкідою, Ромео та Джульєттою, Тристаном й Ізольдою. Але цього, на мою думку, все ж замало у порівнянні із грандіозною постаттю Данте в історії культури людства.
***
Здається, що натхненна та інтелектуально-освідчена авторка костюмів Ганна Іпатьєва краще за всіх відчула можливу універсальність образотворчих паралелей дантівської та сучасної епохи. Попри деякі протиріччя та негаразди загального задуму дуже приємно було бачити заслужений успіх творчої команди, що виходила у фіналі на уклін під шалені оплески глядачів.
