Звісно, ювілеї завжди мають свою цифрову конкретику: дату народження конкретної людини. Але є ювілеї й умовні, сказати б, поколіннєві. Тож, на моє переконання, нинішній рік, рік 30-річчя Незалежності України, годилося було б оголосити (на найвищому державному рівні) роком українського шістдесятництва: адже саме 1961-го розпочався «масовий забіг» шістдесятників. Очевидно, ювілей цей (тобто дата) досить умовний, а от сенс цієї дати – незаперечний. Згадаймо, як це починалося: призвiдницею масованого «наступу» молодих неофiтiв на свiдомiсть читача стала доти стабiльно передбачувана «Лiтературна газета» (в скорому часi перейменована на «Лiтературну Україну»), яку очолив молодий редактор, вiдомий уже письменник П.Загребельний, оголосивши своє кредо: «Шукаймо таланти!». Вже 7 квiтня всю четверту шпальту було віддано для друку поезiй М.Вiнграновського «З книги першої, ще не виданої», на фото – натхненний, крокуючий з цигаркою в руцi поет; 5 травня – ще один дебют: «Вiршi лiкаря Коротича» (числом 13); 3 червня надруковано маленькi поеми «Чотири сторони свiту» М.Сингаївського; 30 червня – розгорт прози дебютантiв-прозаїкiв Є.Гуцала («Припутень») та Ю.Щербака («Три оповiдання»); 18 липня – пiшла в свiт виклична поезія I.Драча «Нiж у сонцi. Феєрична трагедiя в двох частинах»; 17 вересня. «Зелена радiсть конвалiй» Є.Гуцала (10 поезiй). 23 сiчня 1962-го – знову розгорт прози «Голубий попiл» В.Дрозда, «Олень Август» Є.Гуцала, «Мiй батько надумав садити сад» Вал. Шевчука; 26 сiчня – велика добiрка поезiй Л.Костенко з її фотопортретом, а поряд – ґрунтовна стаття Л.Новиченка «Пора змужнiння»; 20 лютого – цiла газетна сторiнка «З перших новел» Вал. Шевчука...
Далi було вiдкриття поезiї I.Жиленко. А ще друкувалися вiршi В.Симоненка, Б.Олiйника... Того ж таки 1961 р. «заговорили» до спраглого на щире слово читача й окремі збірки поезій: «Мандрiвки серця» Ліни Костенко, а наступного року мистецьке середовище сколихнули своїм новаторством i смiливiстю пошуку iстини збiрки «Атомнi прелюди» М.Вiнграновського, «Тиша i грiм» В.Симоненка, «Соняшник» I.Драча, «Б’ють у крицю ковалi» Б.Олiйника, книжки малої психологiчної прози В.Дрозда «Люблю синi зорi» та Є.Гуцала «Люди серед людей». Їм передували також помiтнi поетичнi з’яви, як-от: збiрка поезiй Д.Павличка «Любов i ненависть» (1953), яка принесла в український свiт поезiю соцiально стривожену й гостру, збiрки «Промiння землi» (1957), «Вiтрила» (1958) Ліни Костенко – тих, кого називаємо предтечею українського шiстдесятництва.
Так стрiмко, трiумфально входили в лiтературу шiстдесятники, викликавши запальні дискусії довкола новаторських пошукiв неофітів. Чи не найпершим поштовхом публiчного обговорення творчостi молодих стало коротке вступне слово до самої публiкацiї I.Драча (1961, 18 лип.) І.Дзюби, який уже зажив слави відомого літературного критика.
Піднесення, що його принесли з собою шістдесятники, зокрема їх «поетичне крило», можна порівняти хіба з цунамі, коли одним емоційним поривом, сплавленим із наснаженим словом, як потужною хвилею змивалися всі дотодішні (чи майже всі) стереотипи, задавнені переконання, побоювання, душевні скніння. Одне тільки Симоненкове: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!» вселяло віру й упевненість, відроджувало людську й національну гідність.
***
Нинішній рік щедрий і на реальні (конкретні) ювілеї: 26 липня відзначав своє славне 90-річчя Іван Дзюба – «інтелектуальний двигун» шістдесятництва. Осінній профіль шістдесятництва – саме так хочеться визначити два осінні ювілеї: 85-річчя від дня народження Івана Драча 17 жовтня та 85-річчя Миколи Вінграновського 7 листопада (А ще 18 грудня минає 90 років від дня народження Михайлини Коцюбинської). Ціле гроно славетних імен, чий ювілей випав на 2021-й… Справді зоряний інтеграл покоління, його душа та інтелект… Але саме час віддати належне двом поетам, ювілеї яких вирізьбила нинішня осінь – Іванові Драчу та Миколі Вінграновському, імена яких прогриміли шістдесят літ тому.
ОСІННІЙ ПРОФІЛЬ ШІСТДЕСЯТНИЦТВА: ПОЕТИЧНІ ЮВІЛЕЇ РОКУ
Іван Денисюк, львівський філолог і свідок народження «епохи шістдесятництва», відтворюючи атмосферу вояжів до Львова столичних поетів, які зривали лавину оплесків у тих, хто готовий був стояти по 4 - 5 годин у переповнених залах, так описував у листі до Михайлини Коцюбинської свої враження від зустрічі з кумирами-тріумфаторами: «...«Ах, київськi поети здобули так само трiумфально Львiв, як i Богдан Хмельницький. Що то були за вечори! Якi люднi! Зали не вмiщали людей – стояли по 5 годин – сiсти нiде, i, затамувавши подих, слухали, а потiм зривалися урагани оплескiв. Не можна було не захоплюватися, бо то таки справдi поезiя, i один лiкар влучно висловив почуття всiх: «Хто не одержав естетичного задоволення на цьому вечорi, того природа тяжко покарала». І далі: «Блідий, нічим не вражаючий від першого погляду Іван Драч мусив знайти сили, щоб не збліднути у тіні своїх попередників. Його поезія в його читанні нагадувала цілий ряд несамовитих візій. Якийсь чарівник позривав усі барви з квітів, з веселки, потовк усі кольорові скельця, змішав усе це в якомусь водовороті, а потім великим пензлем мачав у ті барви і ефектовними, сміливими, небаченими мазками творив. І як творив! Заплющивши очі, бачилося ті барви, вони проникали через замкнуті поківки, вони творили образи, в яких сміялися барви небувалою свіжістю, переливалися, жили, говорили, співали. Осінь, дві сестри під хатою, гуси, соняшники, чвалали пустирі... Скільки величних моментів, скільки пережито, передумано, які букети барв! А коли я відкрив очі, вже не було за кафедрою блідого і лисого, в окулярах, хлопця, там стояв на одній нозі і золотисто і сонячно сміявся найпоетичніший соняшник і повертався тільки у той бік, де сонце і краса».
«Навіщо я? Куди моя дорога?..» – сформульоване так категорично І.Драчем на припочатку творчої дороги запитання (у низці інших запитань) не тільки персоналістського, а й суспільного та – ширше – філософського звучання – потребувало такої ж чіткої відповіді. Але пошук її, як і пошук істини – завжди вимірюється довжиною в ціле творче життя: така вже доля кожного поета, що заповзявся осягнути філософський вимір буття. Однак зухвалій, надто «сократівського закрою» молодості здається, що всі – навіть найскладніші відповіді «лежать» десь зовсім близько, і, вирушаючи в дорогу («до правди, до суті життя»), варто лише поставити собі мету й бути готовим «згоріти» в кратері намірів та амбіцій. Почуття гарячої причетності до всього, що оточує (критика означила це як «планетарну причетність»), – чільна риса молодого, солярного, космічно наснаженого І.Драча, який ще ідеалістично вірить у те, що Слово може змінити світ. Власне, ця причетність залишилася з ним назавжди – надалі вже не як виклик долі і відгук серця на актуалізми дня, а більше як випробування цієї долі. Дорога І.Драча пролягла крізь романтичні сподівання та катастрофічні буревії епохи, в якій «ракета повінчана з «Маніфестом», а сама Земля «аж заточується» від «заліза на лютій орбіті». Звідси – стільки в його Слові парадоксів і дисонансів, стільки запитань і відповідей, запитань без відповідей … Звідси – не так чемне привітання, як виклик зухвалого неофіта ХХ століттю: «Хай же прийме шалений вік // Мій вогнистий, мій спраглий «добридень», який зовсім не передбачає згідливого поклону, а радше вимогливе запитання: «Таємнице буття – моя болісна рано, // Прадавній мій зболений кореню, де ти?». Амплітуда «повсякденної буденності» І.Драча – а саме в її розширенні полягає художня креативність поета – від сільського обійстя, де чорно гарують «Кричевські з порепаними ногами» – до безмежжя Всесвіту, бо й там знаходить свій тріумфальний «притулок» земна людина, якій уже затісно поміж переораних меж чорнозему, в «мелодіях кропу», в «мелодіях гички» і навіть серед «оркестру мікрочастин». Абсолютизована новизна космічного осягу людини, розбиваючи капсулу буденності, розмикає художню свідомість поета у Всесвіт, наповнюючи її відчуттям космічної спорідненості й ні з чим незрівнянного огрому. Солярна символіка поета, закорінена певним чином у барокову свідомість, живлячись фольклором та нестримною поетичною уявою органічно занурилася в символіку космічну, яка своєю чергою відлунює «клекіт сонця» і де звучить переконливе: «Центр Космосу – Земля, / Бо на Землі живе Людина».
Але знову повернімося до спогадів І.Денисюка: «...Потiм вийшов Микола Вiнграновський, тим своїм грацiозним кроком. У нього жести полохливого оленя i разом з тим гордого – на високо пiднятiй головi, здавалось, вiн несе або пишнi росохатi роги оленя, або королiвську корону. Десять разiв почервонiв до корiнцiв волосся, десять разiв зблiд i почав пророчим голосом читати свого «Пророка», а потiм «Демона». I було в його голосi, у читаннi, у змiстi щось величне й страшне, як в Апокалiпсисi, щось iз глибини людського розуму i серця. I мав вiн дар викликати видiння i вогонь, повертати ниць i пiдносити, показувати iншi свiти, виривати язики, полоскати чорнi роти, повнi чорної брехнi, холодною, що морозить не пiднебiння, але й кров у жилах, водою з iнших джерел, з тих, що на високостях, десь там пiд Сивулею чи пiд скалою Кавказу у стiн Прометея... Вже давно замовк, десять разiв зблiд i десять разiв зашарiвся червоною трояндою, а зал невгавав, бив свої iнтелiгентськi руки, щоб ледача кров бризнула... Ще довго після від’їзду тих хлопців Львів не міг заспокоїтись, а їхні вірші пішки ходили по вулицях Львова і перелітали з уст в уста...».
Ці яскраві враження доповнює спогад актора Львівського театру ім.М.Заньковецької, заслуженого артиста України, а тоді студента Львівського університету ім.Івана Франка: «Іван Драч виступав після Миколи Вінграновського, і коли йшов до трибуни – спіткнувся, там є таке невелике підвищення, якого Іван не помітив. Але вийшов із ситуації, зажартувавши: «От бачите, як небезпечно виступати після Вінграновського». Драч читав свої прекрасні балади, ніби дуже прості: звичайні життєві ситуації слугували їм за мотив. Але трактування, поетична напруга, мислення, метафорика були виключно свіжі і несподівані. Мене особливо вразив вірш про українське кіно – про білого коня, який щоночі йде із Москви, від могили Довженка в Україну. Білий кінь українського кіно. Вірш було присвячено Миколі Вінграновському. (…) Літературний український ставок, порослий ряскою одноманітних тропів і фігур, прорвало (…) Струмені свіжої думки, нової образності, чиста вода правди сполохали сонних гусей…».
***
З-помiж цих зухвалих неофітів М.Вінграновський, «фактурний» степовик із добре поставленим артистичним голосом, уже трохи «обтертий» у кiнематографiчних колах i навiть оточений турботою самого О.Довженка, який запросив юнака до Москви на власний курс у ВДIК (однак, на жаль, уже за рiк Олександра Петровича не стало; проте він по праву вважав режисера своїм духовним батьком). М.Вінграновський увiрвався в лiтературу наче на степовому конi й упродовж усього життя волiв залишатися на конi – гордий, амбiтний, свiдомий свого мистецького покликання й самобутнього хисту. Навiть тодi, коли доля була не вельми прихильною до нього, пригальмовувала його потенцiйнi мистецькi можливостi й заганяла в творче «пiдпiлля», коли трiумфальний успiх перших десятилiть припорошила перша, а далi й друга, й третя паморозь суспiльних розчарувань, навiть тодi вiн зберігав свою горду поставу вершника, якому навiть з обраного ним простору власного усамiтнення видно далi й осяжнiше, анiж тим можновладним мужам, яким скорялося все i вся, однак не сама суть людського призначення на землi. Виплеканий пiвденним степом, вiн i в лiтературу принiс степовий розмах, масштаб, свiй власний простiр, у якому вiддзеркалився увесь простiр України. Його поезiя становила органiчну єднiсть iз ним самим як особистiстю: це той рiдкiсний випадок, коли внутрiшня сутнiсть поета була максимально адекватною його зовнiшньому образовi. В лiтературi дебютував поетичними творами ще 1957 р. (ж. «Днiпро», № 2), далi була публiкацiя наступного року в часописi «Жовтень» (№ 8). Однак слава прийшла до нього саме після згаданої публiкацiї в «Лiтературнiй газетi», явивши Українi нового глашатая народних дум i сподiвань, талановитого, масштабного й образного поета, який вмiє наповнити Слово не тiльки пристрасною думкою, силою почуття, а й вишуканою образнiстю, шляхетною метафористикою. Тому й поетична слава М.Вiнграновського була не менш гучною, анiж кiнематографiчна. Лiтературнi вечори тих рокiв рiдко коли обходилися без його харизматичної особистостi, де в неповторному виконаннi молодого автора звучали вiршi високої емоцiйної напруги. М.Вiнграновський не мiг скаржитися на творчу долю. В його мистецькiй спадщинi – численні поетичні збірки й книги прози, кіносценарії тощо, з-поміж яких такі відомі, з магнетичним звучанням назв, як «Атомнi прелюди», «Сто поезiй», «На срiбнiм березi», «Київ», «Губами теплими i оком золотим», «Кiнь на вечiрнiй зорi», «Цю жiнку я люблю», «З обiйнятих тобою днiв», «Любове, нi! Не прощавай!», прозові «Первінка [Сiроманець]», «Кінь на вечірній зорі», «Пересядка», «Манюня», роман «Северин Наливайко», поезiя й проза для дітей.
Поет повсякчас пробував «сiль життя» на смак, i метафорою його житейської долi цiлком може стати оспiваний ним Сиваш, який, вiн знав це напевно, «любив його сiль», як i поет любив свiй народ («Це мiй народ – як сiль»), його непросте життя. В М.Вiнграновського, поета iррацiонального способу мислення, превалює органiка почуття, що не має нiчого спiльного з артистичною чи кон’юнктурною позою, а виражає глибоко внутрiшню позицію переконання. Постійно перебуваючи в поетичнiй стихiї й «виловлюючи» найпружнiшi, найнесподiванiшi слова з метафоричних джерел рiдної мови, письменник чутливо вловлював тi перемiни, що прийшли в українське суспiльство з перiодом демократизацiї. Пiдняття з колін рiдного народу, до якого вiн постiйно апелював у своїй поезiї як до потужної творчої сили, сприймалося ним як iсторична закономiрнiсть. Це вiн вiдкрито заявив ще в молодi роки, публічно потвердивши свою позицiю на нарадi представників творчих спiлок з партiйним та комсомольським активом, що вiдбувалася у Верховнiй Радi пiд головуванням першого секретаря ЦК Компартiї України М.Пiдгорного М.Вiнграновський (1963), де гордо й незалежно, не схиляючи голови перед своїми хулителями, могутнiм голосом читав гранично вiдверту синiвську сповiдь у любовi до народу: «Нi! Цей народ iз кровi i землі // Я не вiддам нiкому i нізащо! // Вiн мiй, вiн я, вiн – свiт в моїм чолi, // Тому життя його i ймення не пропащi. // Ви чуєте? Це мiй народ – як сiль, // Як хрест i плоть мого життя i вiку (…) // Я не слуга його, я – син його на чатах, // Я – син зорi його, що з Кобзаря росте». В атмосфері цькування «штукарiв, деструктивiстiв, авангардистiв», як тодi нарекли в офіційних колах неофiтiв-шiстдесятникiв пiсля їхнiх трiумфальних публiкацiй і лiтературних вечорів, у залі звучали різьблені рядки високої енергетичної потужності: «Я – син його по кровi, i кiстках, // I по могилах, i по iдеалах. // Не вам з оскiпленими душами в забралах // Його звеличувать в фальшивих голосах. // Я – формалiст? Я наплював на змiст? // Вiдповiдаю вам не фiгурально – // Якщо народ мiй числиться формально, // Тодi я справдi дiйсний формалiст! // (…) // Жаль одного, що в летi до краси // Народу нiколи i плюнуть вам у очi!»
***
Вінграновський виробляв власну поетичну культуру, що виростала на його культурi почуттєвiй, естетичнiй, родовiй, ментальнiй. Син степу i моря, вiн зумiв синтезувати в своєму поетичному баченнi всю Україну – вiд просоленого Сиваша до найменшої рiчечки. Однак символом України завжди був i залишався для нього Днiпро, якому вiн на повнi груди спiвав величальну, намагаючись «напоїти» Днiпровою величчю маленьку українську людину, сколихнути днiпровими хвилями її дух, наблизити в часi Шевченкове i власне: «Я на сторожi коло тебе // Поставлю атом i добро», де атом як конкретика сучасностi та як символ майбуття постає синонiмом добра в його загальнолюдському, гуманiстичному значеннi. Поет, який вловив ритми космiчної епохи й зумiв спiввiднести з ними ритми пробудженої України («Вже Україну видно менi всю, // I свiт, i Всесвiт, повний таємницi»; «...I обертається з Землею Україна»), прагнучи послати у «Всесвiту свiти» «слова кращi зблиски», сам був наснажений ритмами пробудження й настроєний на вiдповiдну висоту «хвилi», на масштабнiсть слова: «Кривавий мiй! Могилистий! Космiчний! // Споживач пристрасний людських страждань i мрiй, // Не спопелись, мiй вiк двадцятивiчний! ЄЄ Не змавпся ти, двадцятий вiче мiй!..». У цьому контекстi кривавого ХХ столiття, що не дозволяє «повiрити в щастя наївно», запеклося на губах одне найдорожче слово – Україна, бо «других Україн не шукає мiй зiр». Саме заради неї поет зважився на вчинок – як сутнiсну мiру людського буття: «I, кинувши на небо власну тiнь, // Я встав з колiн i небо взяв за зорi…». Зважився, бо така реальнiсть: «Могил нема. Могили повтiкали! // Днiпро утiк – лишилася вода»; «I нипає помазаником Божим // Пiвправда, пiвсвобода, пiвжиття»… Щоб визволити цю напiвправду / пiвсвободу з лещат страху й рабської покори, хтось мусив сказати всю правду. I коли М.Вiнграновський прорiк: «Я кажу правду // Бо за душею цiєї правди // Стоїть Україна» – йому повiрили. Повiрили голосу молодому й чесному. Бо ж його поезiя аж стогне народним стражданням i болем, всотаним плоттю мiльйонiв людей, його рiдним «кукурудзяним народом» (несподiваний, точний, мiсткий i зболений, усiм зрозумiлий образ!) упродовж багатьох поколiнь, приречених на складний iсторичний шлях, на довгi пошуки своєї національної iдентичностi. Народ, який змушений визнати: «Ми на Вкраїнi хворi Україною, // на Українi – в пошуках її». Цi знаменитi слова, на жаль, пережили самого поета – в сенсi актуальностi, адже й досі «Народ в путi. Та вiн тавра не знiме // Iз тих, хто за народ // являв // себе // взамiн.// I, вiдрiзаючи живi шматки з народу, // Пророкував народовi майбуть».
У переломнi для України часи голос М.Вiнграновського означав дуже багато. Свою громадянську позицiю він рiшуче заявив тодi, коли вiдбувався злам у оцiнцi ролi Компартiї України i формувалися полiтичнi, конституцiйнi змiни, що прийшли до нас з початком 90-х рокiв минулого столiття: «Нацiональна гiднiсть кожного народу вирiшувала i вирiшує все. Без нацiональної гiдностi, без нацiональної свiдомостi, без вiдчуття особистого Я, кожен народ, хоч би яким великим чи малим вiн був, стає похмурою, роздратованою масою ходячих людей… Такий народ зневажають усi, i, в першу чергу, в душi вiн зневажає себе сам», – прозвучало його наснажене слово зi сторiнок «Лiтературної України» пiд промовистою назвою «Народ – над партiями» (1990, 11 жовт.). Його міркування і нині звучать надзвичайно актуально. Народ – не полiгон, заявляв поет, i полiтичнi експерименти над ним мусять закiнчитися, i за катастрофу українського народу «партiя, як би вона не називалась… мусить вiдповiдати», адже «сувереннiсть кирзових чобiт, ватяних куфайок, знекровлених рiк i земель, отруєного повiтря, сувереннiсть капітальних черг i сувереннiсть Чорнобиля» болiли йому не напоказ – по-справжньому. Закликаючи народ рятувати свої останнi моральнi засади, М.Вiнграновський покладав надiї на здатнiсть своїх спiввiтчизникiв «будувати здорове суспiльство за законами цивiлiзацiї». Вiн мiг порiвняти свою країну «кирзових чобiт i куфайок», яка являлася йому з рiдних миколаївських просторiв (часто провідував малу батькiвщину) з цивiлiзацiйним рiвнем життя поза її межами, адже був учасником Генеральної Асамблеї ООН у Нью-Йорку, вiдвiдав Америку й Канаду, Нiмеччину, Португалiю та iншi країни. Причому з-пiд його пера не з’явилося жодного «викривального» твору «їхнього способу життя», як на те розраховувала партiйна номенклатура, очiкуючи такої «iдеологiчної вдячностi» в обмiн на дозвiл виїзду. Можна лише здогадуватися, яке мiсце займав у iєрархiї власного творчого доробку для самого М.Вiнграновського його «програмний» вiрш 1960 р. із первісною назвою «Український прелюд» (як i, до речi, вiрш «Києву»), якщо вiн вважав за потрiбне виголошувати його в своїх публiчних виступах рiзного перiоду життя. Так було й у вереснi 1989 р. у Монреалi, де виступав вiд iменi групи українських письменникiв, прийнятих до мiжнародної органiзацiї ПЕН-клубу, i де знову пролунали його рядки: «Ми стрiнулись з тобою на Днiпрi, // Там губи я торкнув твої, Вiтчизно, // Там вивiрив по тобi пульс любовi, // Годинник людства – з стрiлками життя // На цифрах смертi – звiрив iз твоїм…».
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
У своїх суґестивно насичених молитовних текстах М.Вінграновський наче заклинає рiдну землю на добро i любов, а народ – на щасливе майбуття. Його поетичні монологи перегукуються з такими ж наснаженими поетичними монологами І.Драча, для якого довколишній світ – це витвір уяви та рук, «складена» чи, радше, витворена поема чи симфонія, в яку кожен повинен додати свою креативну «ноту»: «А буде світ, яким його складем, // Чи витворим, а чи спородим в муці! // (…) Він твориться! По граму! Стільки драм! // З піску життя ці золотаві грами… // Тож не зрони, а сотвори свій грам, // Йдучи від брами і йдучи до брами…». Здається, годі знайти кращого й актуальнішого заповіту для нащадків. Тож творімо свій світ, як творили його наші видатні поети, – наснажено, з вірою та оптимізмом.
Людмила ТАРНАШИНСЬКА, докторка філологічних наук, професорка, провідна наукова співробітниця Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України, керівниця наукового Центру дослідження проблематики українського шістдесятництва
