Світ розгубився, не розуміючи, як відповісти на глобальні виклики. У ситуації розгубленості три світові гравці – США, Китай та Росія – намагаються сформувати свою глобальну роль.
Америка відмовляється (можливо, тимчасово) від силового просування демократії та концентрується на своїй перебудові. Щоправда, скликаючи у грудні світовий Форум Демократії, Байден намагається довести, що ліберальні цінності залишаються принципом американської політики. Але енергія його адміністрації сфокусована на іншому: на пошуку балансу між стримуванням світових опонентів та діалогом із ними.
Китай був успішний у піднесенні через економічну експансію. Але самовпевненість і шалене посилення військової могутності зіграли з Китаєм злий жарт. Захід переполошився, а США були змушені згрупуватись для відповіді. У десяти із тринадцяти європейських країн опитані висловлюють негативне ставлення до Китаю (у США 79% респондентів негативно ставляться до Китаю).
Але Пекін зберігає можливість використовувати два інструменти впливу - культуру та економічний потенціал. Іронія в тому, що 50% американців вважають Китай провідною у світі економічною силою (37% вважають такою силою США). Пекін зменшив агресивний тон у дипломатії і має шанси утруднити західну протидію.
Росія демонструє іншу модель самоствердження. Говорячи словами Путіна, Росія на світовій сцені стала «чинником напруження». Йдеться не тільки про Росію-спойлера, що відтягує на себе увагу, щоб не дати основним гравцям отримати своє. Йдеться не тільки про готовність Москви до гри «хто моргне першим». Кремль створює альтернативу західному порядку, формуючи ситуацію невизначеності з очікуванням військової загрози. Такий собі імпресіонізм: загроза висить у повітрі і може матеріалізуватися в будь-якій формі, будь-якої миті й не тільки на кордонах Росії. Але загроза зовсім не перешкоджає діалогу із супротивниками про ціну її пом'якшення.
З одного боку, між Росією та НАТО з 2013 по 2020 рр. сталося близько 3000 військових інцидентів(!). Але з іншого – Путін та західні лідери спокійно перемовляються та шукають згоди щодо загальних викликів. Путін із Байденом готуються до чергового саміту.
Захід розгублено намагається зрозуміти, що там у Путіна на думці. Для того, щоб зрозуміти, з Кремлем треба говорити і не дратувати Кремль зайве. Так люди Байдена зараз намагаються запобігти в Сенаті включенню нових санкцій проти Північного потоку-2 до щорічного оборонного бюджету США. Тим часом Кремль може насолоджуватися світовою істерикою, яку він спровокував.
Зусилля щодо формування привабливості Росії закінчені. Москва демонструє готовність бити вікна Не дивно, що 66% опитаних у 14 країнах говорять про своє негативне ставлення до Росії. Але кого це в Росії хвилює? Кремль формує імідж держави, яка встановлює свої «червоні риски» для інших. Здатність до ескалації може принести Кремлю потрібний результат швидше, ніж імідж урівноваженого партнера.
Росія у ролі «геополітичного Хічкока» паралізує опонентів. Так нерозуміння, якою є мета Москви в її концентрації військ на кордонах з Україною – нападе-не нападе, – не дає можливості Заходу дати адекватну відповідь. Для цього потрібне розуміння намірів Кремля. «Ми не впевнені в тому, що збирається робити Путін», - каже міністр оборони США Ллойд Остін. «У нас немає ясності щодо намірів Москви», - вторить йому керівник Держдепу Ентоні Блінкен. «Росія готова до вторгнення в Україну», - запевняє Bloomberg. Захід збентежено зависає між необхідністю відповісти й небажанням своєю готовністю відповісти спровокувати Москву. До того ж незрозуміло: є загроза фантомом чи ні?
Але російська стратегія напруги має свої побочки. По-перше, така політика підриває виживання російського класу рантьє за рахунок переказу своїх коштів на Захід. По-друге, виникають проблеми використання Заходу як ресурсу для російської держави. По-третє, Захід змушений розпочинати мілітаризацію. Навіть інертна Європа, яка звикла до американської парасольки безпеки, почала розмірковувати про свою обороноздатність. Щойно ЄС підготував «Стратегічний компас безпеки та оборони», який передбачає створення військового контингенту ЄС для відбиття загроз Росії.
Що ми маємо в результаті? США та Китай намагаються застовпити в ХХІ столітті головну роль через економічні перетворення та технологічний ривок. Байден прагне стати батьком американської трансформації. Сі Цзіньпін мріє зробити Китай світовою «креативною силою». Діалог Байдена та Сі Цзіньпіна говорить не лише про протиріччя між Китаєм та США, а й про спроби їхніх лідерів знайти мирний спосіб керування ними. Конфронтація США та Китаю (і будь-яка інша конфронтація) загрожує підірвати їхнє прагнення вийти на новий рівень економічного прогресу. До речі, Китай не надіслав своїх військ для участі у військових маневрах «Захід-2021», щоб не лякати Європу агресивним «оскалом». Пекін явно не поспішає брати участь у російській політиці напруги; але не проти зіграти на контрасті з Москвою для формування свого позитивного іміджу.
Росія, навпаки, намагається зберегти глобальну роль за рахунок загрози будь-якої миті підірвати статус-кво у будь-якій точці світу. Російській владі глобальна роль потрібна для того, щоб компенсувати її нездатність забезпечити відродження Росії за рахунок внутрішніх змін.
Риторичне питання: хто у цій глобальній гонці виграє, а хто програє?
PS. Не варто забувати й те, що, створюючи ситуацію «напруги», Москва відроджує у Заходу втрачену ним готовність до протистояння.
PPS. І ще: а якщо хвиля «омікрону» накриє нас і світові лідери втратять контроль за ситуацією? У такому разі ці геополітичні ігри втратять значення й залишиться одне – боротьба за виживання.
