Не будемо називати українським табором вирощену в петроградській пробірці радянську Україну. Проте й тоді постановка питання виглядає дивно. Адже упродовж цих років існувала не тільки Українська Народна Республіка, а й Українська держава. Кожний знає, що генерал Павло Скоропадський знищив УНР, але після цього Симон Петлюра відновив її, знищивши Гетьманську державу.
Та не все так просто. Щоб розібратися в проблемі, потрібно усвідомити різницю: а) між революціями в центральних російських губерніях і на українських етнічних землях; б) між соціальною і національною складовою революційного процесу; в) між внутрішніми і зовнішніми силами у збройному протистоянні; г) між оболонкою і змістом гасел, що вкидалися політичними силами в народні маси. Представлені в основному селянством, народні маси відігравали в революційних подіях вирішальну роль. Розпорошене, неорганізоване й беззбройне селянство перетворилося в умовах світової війни на багатомільйонну солдатську масу — організовану і озброєну.
Російська революція почалася з повалення самодержавства і укладення політичної угоди цензових партій Державної Думи з соціалістичними партіями європейської орієнтації. Метою угоди визначалося скликання Установчих зборів. У ході революції відбулася невдала спроба державного перевороту з боку монархічних кіл і два успішні державні перевороти, здійснені більшовиками в союзі з лівими есерами: в листопаді 1917 року, коли був ліквідований уряд цензових і соціалістичних партій, і в січні 1918 року, коли були розпущені обрані демократичним шляхом Установчі збори, після чого революція згасла.
Українська революція теж почалася після падіння Російської імперії. Результатом її було створення Української Народної Республіки (УНР) в листопаді 1917 і проголошення її незалежності в січні 1918 року. Ця революція залишилася незавершеною, тому що скликання Українських установчих зборів виявилося неможливим внаслідок вторгнень військ червоної і білої Росії, супроводжуваних військовим втручанням спочатку Центральних держав, а потім Антанти. Перемога Антанти у світовій війні в листопаді 1918 року обумовила розпад німецької й австрійської імперій. Австро-Угорщина розпалася на національні держави з невизначеними між ними кордонами, після чого Польща почала воєнні дії з метою поглинання Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Злука УНР і ЗУНР, проголошена в січні 1919 року, зрештою виявилася нереалізованою. Після укладення Ризького миру у березні 1921 року українські етнічні землі виявилися поділеними між чотирма державами — Росією, Польщею, Румунією і Чехословаччиною.
Короткий огляд подій 1917 — 1921 рр. спонукає визначити, де пролягав вододіл між Українською революцією і війнами, які точилися на території України, — міждержавними, міжнаціональними і громадянськими. Лідер вітчизняних істориків, які досліджують цей історичний період, професор Владислав Верстюк об’єднує в понятті «українська революція» всі події, що відбувалися на території України у 1917 — 1921 рр. Натомість у середовищі діаспори для характеристики цього історичного періоду прищепилося поняття «визвольні змагання». Обидва терміни мають право на існування, але їх треба розмежувати у часі.
У понятті, що прийшло з діаспори, на передньому плані перебувають три вторгнення радянської Росії з метою поневолення України. Разом із тим ігнорується той факт, що Україна перебувала в Російській імперії 270 років. Тим часом цей факт наклав вагомий відбиток на перебіг подій. Характеризуючи російсько-українські війни, їх слід віднести до категорії міжнаціональних, тобто таких, які спалахують під час розпаду імперій. Одночасно не слід забувати, що на території України майже весь 1917 рік точилася міждержавна війна світового масштабу, в якій з російського боку брали участь спочатку Тимчасовий уряд, а потім Раднарком. На її території відбувалася громадянська війна між червоноармійцями і білогвардійцями. Білогвардійські воєначальники воювали і з УНР, прагнучи, подібно до очільників Кремля, відновити дореволюційну імперію. Нарешті, в Україні відбулося збройне протистояння між радянською Росією та Польщею, яке слід віднести до категорії міжнаціональних війн.
Прагнення підвести всі події 1917 — 1921 рр. під поняття «українська революція» наштовхується на запитання, що залишається без відповіді: про яку революцію йдеться? Уряди Центральної Ради, радянської України і Директорії по-різному визначали революційні події, а уряди Української Держави і ЗУНР боролися з революційними настроями всередині своїх суспільств.
Революція в Росії, що почалася з повалення самодержавства, мала соціальний і національний виміри, які взаємно перепліталися. Визначальним був соціальний вимір, втілюваний у діях рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Вирішальне значення мали солдатські ради, які складалися в основному з мобілізованих селян. Найбільш популярним селянським гаслом був «чорний переділ», тобто вимога зрівняльно поділити орні землі, що перебували у приватній власності поміщиків і заможних селян, між усіма працюючими на землі. Не менш популярним гаслом робітників — здебільшого вихідців із селянського середовища — була вимога передачі власності капіталістів у володіння, користування і розпорядження фабрично-заводських колективів. Визначаючи основний тренд Російської революції, царський сановник Петро Дурново запровадив у обіг термін «неусвідомлений соціалізм», який визрівав у країні впродовж багатьох десятиліть.
Другий різновид соціалізму з’явився у 1875 році. Цим терміном Карл Маркс позначив першу фазу комунізму, коли поділив його на дві фази залежно від розподілу матеріальних благ: у першій — по труду, а в другій — за потребами. Комуносоціалізм основоположників марксизму був таким же утопічним, як і комуністичні вчення попередників. Такі термінологічні конструкти, як «загальнонародна власність» або «диктатура пролетаріату», не могли бути реалізовані. На відміну від держав і партій нації і класи не мають ієрархізованої внутрішньої структури, тобто «рук» та «голів», які могли б володіти, користуватися та розпоряджатися власністю і здійснювати владні функції. Від їх імені й нерідко маніпулюючи ними, діють держави і партії.
Третій різновид соціалізму народився в середовищі європейських політичних партій здебільшого марксистського напряму, які здійснили глибоку ревізію марксизму. Ці партії відійшли від концепту війни класів і визнали корисним домагатися класового миру, тобто поважати право приватної власності й здійснювати соціально-економічні перетворення шляхом парламентських реформ, а не пролетарських революцій. На таких же позиціях перебували загальноросійські партії соціал-демократів (меншовиків) і есерів, а також партії українських соціал-демократів, соціалістів-революціонерів і соціалістів-федералістів.
Виразником четвертого різновиду соціалізму була загальноросійська партія соціал-демократів (більшовиків). Формально вона дотримувалася постулатів революційного марксизму, сформульованих Марксом під час європейських революцій середини ХІХ ст. у «Маніфесті Комуністичної партії». Та в розробленій Владіміром Леніним програмі створення держави-комуни не існувало нічого утопічного. Суть її полягала в оволодінні більшовиками радами робітничих і солдатських депутатів, перетворенні їх в одну політичну силу з ленінською партією і створенні комуністичної держави з двома вертикалями влади — диктаторською партійною і виконавчою радянською. Ленін був переконаний, що його партія зможе витіснити з рад представників інших соціалістичних партій. Просочені настроями «неусвідомленого соціалізму», ради висували ту саму вимогу, що й більшовики: знищити приватну власність поміщиків і капіталістів. Та між радами і більшовиками існувала принципова, хоч на перший погляд непомітна, різниця. Ради вимагали передати власність поміщиків і капіталістів у розпорядження і користування працюючих на землі й на підприємствах. Тим часом верхівка більшовицької партії (аж ніяк не самі більшовики, які в своїй масі складалися з представників рад) мала намір передати засоби виробництва у володіння, розпорядження і користування держави-комуни.
Як вправний капітан вітрильника, який просувався назустріч вітру, Ленін підкреслював, що його партія не має наміру відсторонити безпосередніх виробників від розпорядження і користування засобами виробництва. Робітничі колективи після здійснених більшовиками державних переворотів дістали широкі права в управлінні засобами виробництва. Однак фабрики і заводи залишалися у власності держави-комуни. Спроби трудових колективів привласнити їх наражалися з боку Леніна на звинувачення в анархо-синдикалізмі.
Домагаючись завоювання рад, більшовики взяли на озброєння гасло «чорного переділу», завдяки чому здобули владу. Та після того, як Ленін вирішив повернутися до гасел комуністичної революції — створення радянських господарств (радгоспів) і сільськогосподарських комун — він негайно втратив селянську підтримку і... відступив. Реалізація аграрної програми більшовиків була надовго відкладена — аж до початку 1930-х рр.
Де пролягав вододіл між революцією, яка зруйнувала імперію Романових, і комуністичною революцією більшовиків? У радянській історіографії події 1917 року розглядалися як дві різні революції — Лютнева буржуазно-демократична і Жовтнева пролетарська. Насправді Російська революція від своїх першопочатків і до розгону Установчих зборів була насамперед революцією солдатів, робітників і селян, просочених настроями «неусвідомленого соціалізму». На відміну від революції 1905 — 1907 рр., коли буржуазія стала на бік царизму, партії Державної Думи об’єдналися з партіями, які стояли на платформі цивілізованого, тобто європейського соціалізму, щоб спільними зусиллями вивести країну на демократичний шлях розвитку. Однак у революції перемогла стихія «неусвідомленого соціалізму», вправно упакована вождями більшовиків у обкладинку утопічного Марксового комуносоціалізму. Внаслідок цього Російська революція перетекла після укладеного в березні 1918 року сепаратного Брестського миру з Центральними державами в зовсім іншу за своєю природою комуністичну революцію, яку Ленін позначив назвою своєї славнозвісної брошури «Чергові завдання Радянської влади». Ця «революція згори» набула вигляд «соціалістичного будівництва» і розгорталася в Росії та в поневолених нею національних республіках впродовж двох десятиліть.
Рятуючись від російських червоногвардійців, які почали окупацію УНР під прикриттям створеного ще в грудні 1917 року уряду радянської України, лідери Центральної Ради змушені були укласти Брестський мир раніше від Росії і погодитися на окупацію своєї країни півмільйонною австро-німецькою армією. Під її тиском майже одночасно з Російською згасла й Українська революція. В Україні й Росії утвердилися політичні режими, які дотримувалися протилежних за змістом різновидів соціалізму.
Курс Раднаркому на утримання України в кордонах Росії після Брестського миру став неможливим, але нові окупанти швидко пересвідчилися в тому, що соціалістичний уряд УНР нездатний забезпечити поставку продовольства в Центральні держави. До влади в Україні у квітні 1918 року німці запросили генерала П. Скоропадського. Його уряд протримався до припинення окупаційних функцій Німеччиною внаслідок її поразки у світовій війні.
Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»
