У той час як Організація Об'єднаних Націй із промислового розвитку (UNIDO) рекомендує створювати індустріальні парки, в експертному середовищі є ті, хто наводить чергові аргументи проти застосовування цього ефективного механізму розвитку.
За визначенням UNIDO, індустріальні парки — це земельні ділянки, підготовлені та поділені згідно з комплексним планом для промислового виробництва та іншого підприємництва. Ця спеціальна установа ООН, була створена в 1966 р. для сприяння промисловому розвитку та прискореній індустріалізації країн, що розвиваються, шляхом мобілізації національних і міжнародних ресурсів. Такими ресурсами розвитку UNIDO в останніх 10 років бачить спеціальні економічні режими. Індустріальні парки в світі існують у різних формах: промислові зони, промислові об‘єкти, промислові райони, промислові міста; технологічні чи інноваційні зони; наукові парки чи наукові міста; кіберпарки; промислові парки хайтек; науково-технологічні парки; дослідницько-технологічні парки; технологічні інкубатори; екоіндустріальні парки. Ці різні форми індустріального розвитку можуть бути розташовані в спеціальних економічних зонах, експортно-переробних зонах та зонах вільної торгівлі, які своєю чергою можуть бути частиною більшої географічної та економічної зони, що включає кілька країн уздовж транспортних коридорів та такі, що формують промислові та економічні коридори.
Індустріальні парки почали з'являтися понад століття тому у Великій Британії та Сполучених Штатах Америки. В 1900-х роках для сприяння впровадженню парової та електричної енергії та будівництву залізниць у Чикаго було створено перший промисловий район. У Великій Британії мотивацією створення індустріальних парків було бажання поширити промислові центри по всій країні. Парки того періоду відрізнялися як за характером, так і за розміром, але всі вони мали одну спільну рису: було сплановано розвиток території, й окремі виробники повинні були слідувати цьому плану. В Західній Європі після Другої світової війни створення індустріальних парків було спрямоване на індустріалізацію менш розвинених регіонів та на сприяння збалансованому розвитку відповідно до «теорії точок зростання», розробленої в 1950-х роках французьким економістом Франсуа Перо.
Згідно з цією теорією, яка стала популярною у 1960-х роках, економічне зростання та розвиток не є рівномірними в різних місцях. Натомість вони відбуваються в певних географічних територіях – точках («полюсах») зростання, де переважають такі ключові галузі промисловості, як металургія, автомобілебудування, агробізнес, нафтохімія, електроніка, біотехнології, фармацевтика або туризм. Звідси поняття «технополюс», «біополюс», «електронний полюс», «агрополюс», «полюс дозвілля та туризму»
Ця основна промислова діяльність, яку стимулюють, у первинному полюсі, запускає пов'язану діяльність через зворотні та прямі зв'язки в ланцюгах створення вартості. Також зростає попит на послуги, пов'язані з головною галуззю, (послуги для розширення виробництва і продажу, роздрібна торгівля, банківська справа та логістика). Це створює нові робочі місця, притягує інвестиції, забезпечує впровадження технологій та розвиток промислових ланцюгів створення вартості. Вторинний «полюс зростання» виникає на пізнішій стадії з розвитком транспортних вузлів та мереж. «Теорія полюсів зростання» отримала подальший розвиток та зрештою на її основі в 1970-х роках була розвинута «теорія та стратегія регіонального розвитку», в межах якої було використано такі інструменти просторової політики, як індустріальні парки та спеціальні економічні зони.
У середині 1960-х років багато регіонів, особливо в Північній Америці та Західній Європі, прийняли регіональні програми індустріального парку для сприяння економічному та суспільному розвитку шляхом масштабних капіталомістких проєктів та розвитку промислових територій. Це робилося шляхом створення нових та вдосконалення існуючих виробничих потужностей шляхом будівництва промислових парків та зон. Такі програми створювали основу для кращої співпраці між регіональними та муніципальними структурами та забудовниками індустріальних парків.
Драйвером розвитку індустріальних парків на початку 1970-х років став розвиток державного сектору та державні субсидії на послуги та будівництво об’єктів на їх територіях. У порівнянні з існуючими на той час будівлями, ті виробничі та складські приміщення були дуже простими, але значно дешевшими. Після енергетичної кризи тенденція в розвитку індустріальних парків змінилася — від надання базових потужностей та послуг для важкої промисловості до надання більш складних послуг у сфері технологій та промислової діяльності з високою доданою вартістю. Цим змінам сприяли також значне зростання обсягу захоронення промислових відходів у США та Європі, зростання занепокоєння щодо забруднення навколишнього середовища, еволюція економічних та соціальних потреб. Також змінам сприяли технологічний прогрес та значне скорочення транспортних витрат.
Із часом обсяг послуг ставав більш складним і цілісним. Наприкінці 1980-х років було побудовано нове покоління індустріальних парків з більшим акцентом на наукових розробках, технологіях та офісних приміщеннях. У 1990-х роках парки почали будувати з більшою гнучкістю у використанні будівель та простору та більш широким спектром послуг підтримки, що надаються фірмам. Також відбувся поступовий перехід від нерегулярної участі приватного сектора в розбудові індустріальних парків до планового та скоординованого державно-приватного партнерства. Залучення приватного сектора на постійній основі сприяло покращенню послуг, більшої диференціації продуктів та нецінової конкуренції.
Із кінця 1990-х років парки створювалися з урахуванням просування нових інноваційних галузей промисловості та технологій, а також створення привабливого середовища для працівників - із житлом, медичними послугами, торговими та навчальними закладами. Відтоді приватний сектор розвивав, володів та експлуатував такі парки на комерційній основі, а адміністрація парку почала зосереджуватися на ролі регулятора, що дало можливість приватному сектору виконувати свої основні функції.
Зростання екологічних та соціальних проблем у країнах та громадах у поєднанні з дефіцитом ресурсів привело до впровадження екоіндустріальних парків, які мають вищі екологічні та соціальні стандарти та застосовують більш чисті та ресурсоефективні методи виробництва. Парки, зони, коридори та полюси зростання використовувалися як інструменти політики просторового розвитку для підтримки промислового та регіонального розвитку. «Індустріальний парк», «промислова зона», «промислова нерухомість» та інші подібні терміни зазвичай використовуються як синоніми, з загальним позначенням території, призначеної та зонованої для виробництва та пов'язаного з ним бізнесу, які користуються економічними стимулами та адміністративними привілеями. В разі успішного впровадження такі інструменти політики можуть створити позитивні наслідки для решти секторів економіки. Сприяючи формуванню та зростанню промислових агломерацій, створенню кластерів, будуючи ланцюжки створення вартості та регіональні інноваційні системи та просуваючи нові інноваційні галузі та технології, парки можуть бути центрами для стимулювання інвестицій, інновацій, технологічного навчання, інклюзивного і сталого промислового та економічного розвитку на національному та регіональному рівнях.
Індустріальні парки мають потенціал генерувати або посилити порівняльні та конкурентні переваги й усунути обмеження для розвитку. Вони можуть бути полігоном для нових реформ, політики та підходів, можуть знизити ризики, пропонуючи прозору та ефективну правову базу, фінансові стимули, сучасну практику управління та механізми управління, можуть внести інституційні зміни, будуючи довіру, норми, стандарти та підприємницьку культуру. Індустріальні парки стали сприятливим ґрунтом для нових технологій, галузей промисловості, робочих місць та ринків збуту. Вони також створюють високоякісне бізнес-середовище, надаючи фірмам можливість скоротити витрати та реалізувати економію на масштабі, скориставшись наданням спільних послуг, розподілених між підприємствами.
Парки також зарекомендували себе як ключовий інструмент регіонального розвитку шляхом впровадження розумного поєднання «твердої інфраструктури» (землі, промислових підприємств, офісів, лабораторій та громадських приміщень) та «м’якої інфраструктури» (таких, як правила, положення, стандарти та норми). Їх послуги з прискорення зростання компаній, створення робочих місць та створення доданої вартості сприяють пожвавленню економічної активності, конкурентоспроможності та інтернаціоналізації місцевих ланцюгів поставок.
При правильному просторовому розміщенні та якісному вбудовуванні в ланцюги вартості індустріальні парки, зони та коридори можуть залучати приватні інвестиції у вибрані сектори, які створюють позитивні наслідки для всієї економіки та стимулюють створення робочих місць, а також інклюзивне та стале зростання. Вони можуть сприяти економікам агломерацій та поширювати створений добробут від центрів досконалості до периферії.
Економіка агломерацій та інші переваги зростання можуть бути реалізовані шляхом розвитку хабів навколо транспортних вузлів та міських і промислових центрів. А поглиблене застосування транспортних мереж може сприяти створенню мережі вторинних агломерацій навколо вузлових центрів, створюючи промислові та економічні коридори. Ефективно пов'язуючи промислові та логістичні центри, економічні зв'язки та мережі можуть поширюватися на ще більший мегарегіон, суттєво розширюючи ринки, сприяючи поділу праці та формуючи моделі регіонального економічного розвитку. Більш широке з’єднання, розвиток мережі та інтеграція ринку в поєднанні з політикою зміцнення кластерів та мереж підприємств уздовж шляхів та в межах виробничих ланцюжків створення вартості приведе до більшої промислової диверсифікації та продуктивності, започаткувавши успішний цикл зростання. Покращуючи бізнесінфраструктуру для скорочення витрат на ведення бізнесу, залучення інвестицій у ключові транспортні, логістичні, комерційні та промислові вузли, а також забезпечення ефективної координації та партнерства на національному, регіональному та міському рівнях, такі програми розвитку країни можуть запустити висхідний цикл зростання, згідно з теорією полюсів зростання.
Якщо індустріальні парки використати неправильно (не врахувати розміщення щодо транспортних коридорів та ланцюгів вартості, до інфраструктури, не забезпечивши підготовку кадрів та не врахувавши кон’юнктуру, а також створивши занадто високий тиск на внутрішній ринок, знехтувавши експортом), вони можуть збільшити регіональні недоліки, підірвати основи існування дрібних виробників та фермерів та значно виснажити землю, воду, ґрунт та інші природні ресурси. Для того, щоб нова хвиля зон, парків та коридорів була ефективною та привела до сталого розвитку, потрібна чітка стратегія розвитку індустріальних парків та спеціальних зон і побудована на їх основі політика, закони, нормативні акти, стандарти та механізми правозастосування.
Україна в питанні індустріальних парків, як і в усьому, що стосується ефективної економічної політики, проявляє оригінальність з від’ємним знаком. В той час, коли «мода» на створення індустріальних парків і спеціальних зон у світі стала всеохоплюючою (2004 - 2020 роки), наша країна ліквідувала стимули, які були надані спеціальним економічним зонам. У той час як Туреччина вибудувала мережу з більш ніж 300 територій зі спеціальними режимами, додавши до стимулів стимулююче фінансування і підняла рівень залучення іноземних інвестицій від 2 млрд на рік до 20 млрд на рік і повністю індустріалізувавши свою економіку і випередивши значно Україну, наша країна ліквідувала стимули для СЕЗ.
Приводом стало від’ємне сальдо між надходженнями до бюджетів та державних цільових фондів від податків, зборів та сумою отриманих суб’єктами СЕЗ та ТПР податкових пільг у обсязі 5 млрд гривень. Критики створення територій зі спеціальними режимами до сьогодні говорять про звіт тимчасової слідчої комісії Верховної Ради. При тому, що Україна вчасно включалася в світовий процес стимулювання промислового розвитку (Закон про створення спеціальних економічних зон з’явився ще в 1992 році, а Закон про індустріальні парки – в 2012 році) неоліберальне лобі в уряді і парламенті блокує реальний розвиток до цього часу. Чергову спробу стати на рейки світового розвитку було здійснено після 2014 року. Депутати VІІІ скликання проголосували невеликі зміни до чинного закону, чим косметично покращили непрацюючий (без стимулів) закон про індустріальні парки, однак провалили закони про введення стимулів які є основними для світової практики – несплата ПДВ і мита при ввезенні обладнання, а також податку на прибуток.
Ренесанс почався в 2019 році, коли було підготовлено нові закони по пільгах. Проголосувати на сьогодні вдалося лише частину - закон 4416-1, який відкриває широкі можливості для залучення державних коштів у створення інфраструктури індустріальних парків та здешевлення кредитів для учасників парків. Але проти законопроєктів № 5688 та № 5689 які передбачають звільнення учасників індустріальних парків від оподаткування податком на прибуток упродовж 10 років і звільнення від оподаткування ПДВ та ввізним митом імпорту нового устаткування, вже взятим Комітетом з питань фінансів, податкової та митної політики за основу, піднімається нова хвиля критики. Від того, чи встоять депутати нинішнього скликання перед натиском іноземних лобістів деіндустріалізації України, буде залежати, чи стане 2021 рік поворотним у індустріальному розвитку.
