У сповідальній новелі «Моє слово» заповідав собі: «Слово своє буду острити на кремені моєї душі...»1
Продовження. Початок читайте «День», № 3-4
Мати болісно переживала, бо відчувала, провідуючи часто свого синочка в Снятині, як важко йому серед цих «паненят», воліла б забрати його додому із цих «високих шкіл», але батько був невідступний у своєму рішенні вивчити сина на пана.
Вкладені в навчання гроші син мусив відпрацювати — повинен учитися попри всі ці кривди, образи і страждання, які в Коломийській чоловічій гімназії доводили його до думки покінчити з собою. Передусім мати рятувала, пригортаючи свого синочка до серця під час потайних від чоловіка відвідувань, і цим допомагала переживати ці важкі психологічні травми.
«Я пішов від мами у біленькій
сорочці, сам білий.
З білої сорочечки сьміялися.
Кривдили мене і ранили.
І я ходив тихонько,
як біленький кіт.
Я чув свою подлість
за тихий хід і кров моя
діточа з серця капала.
А спав я у наймленій хаті
посеред брудних туловищ
сплетених розпустою.
Місточок білої берези
на сьмітю» (1,1,280)
Попри всі ці морально-психологічні травми, яких зазнав гімназист Василь уже під час навчання в Коломиї, там він напише і опублікує першого вірша в прозі, прийме перед портретом Тараса Шевченка присягу на чесну працю для рідного народу, та головне, остаточно утвердиться в переконанні стати письменником. Саме в Коломиї він стане членом Русько-української радикальної партії, засновником якої були Іван Франко і Михайло Павлик, саме в часописі Русько-Української партії (УРП) «Народ» гімназист Василь Стефаник опублікує публіцистичну статтю «Жолудки наших робітних людей і читальні (зі Снятинщини)» і підпише псевдонімом Василь Семенів.
У Коломийській гімназії Василь Стефаник подружився зі своїм творчим приятелем, співавтором кількох оповідань Лесем Мартовичем, величезний літературний талант якого захоплював молодшого товариша, а цинічний нігілізм і демонстративне бунтарство — вражали і морально гнітили.
Завершуючи своє гімназійне навчання в Дрогобичі — в Дрогобицькій гімназії імені Франца Йосипа І — Василь Стефаник познайомився в селі Нагуєвичі з Іваном Франком, який згодом високо оцінить його новели, «в яких він виявив себе вже зрілим, цілком оригінальним талантом» (І. Франко).
Згодом, через багато років по смерті Івана Франка, Василь Стефаник буде завдячувати тому, хто його «провадив і по голові гладив», хто в його молодості дав «зрозуміти борьбу визволення українського народу», кого далеко не всі земляки цінували, а слід було за життя цінувати «за його універсалізм, за його божеську працьовитість і за його велику, скаляну гідність людську, якої він мусів боронити перед своїми тодішніми земляками» (1,2,416).
Автобіографічна новела «Моє слово» розпочинається згадкою про маму: «Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий» і завершується спомином про той дитячий щасливий світ: «Коли я глядів дитиною на мамині очи, як по них сунулися тихесенько пречисті хмарки щастя — я був щасливий».
Василь Стефаник знає, пам’ятає, що домашнє господарство його батька переважно утримувалося в порядку завдяки працьовитій його матері, й саме ця важка щоденна праця звела його «кохану матінку» передчасно в могилу.
Любов до матері — найглибша сердечна рана, яка ніколи не загоїлася.
І новела «Дорога» має за початок діалог із мамою:
«Я йду, йду, мамо.
— Не йди, не йди, сину...»
Написана ця лірична сповідь зболеним серцем, гіркою розпукою і почуттям провини перед матір’ю, яку не судилося вберегти і яку так рано забрав від нього Господь. Тому й «пісня єго душі згіркла, як зігнила пшениця».
Дорога в цій новелі, як і в новелі «Моє життя» — символ його життя, образ його творчої долі, важких творчих мук заради виповідання правди про «вбитих по коліна в землю» мужиків, заради пізнання мужицької душі.
«Я люблю мужиків за їх тисячлітну, тєжку історію, за культуру, що витворила з них людей, котрі смерти не бояться, — писав Василь Стефаник у листі до Ольги Кобилянської в листопаді 1898 р. — За тото, що вони є, хоть пройшли над ними бурі світові і повалили народи і культури. Є що любити і до кого прихилитися. За них я буду писати і для них». (1,2,217)
Василь Стефаник нарочито протиставляє селянина «рускій інтелігенції»: «Для неї, інтелігенції, я не маю серця». Він не намагається цю інтелігенцію змінити, бо «для мене села співають таку могучу пісню та гарну, що я мушу забути за «почини» інтелігенції» (1,2,217). Він прагне зосередитися тільки на творчості, а літературна кар’єра, всілякі товариства, літературні й політичні дискусії, зібрання його не цікавлять, бо відволікають від внутрішньої потреби почути, як «рве мужицька душа».
Новелісту ввижається, як «організм мужицький простягнувся струнвою межи двома світами понад море» — світом його рідного Покуття і світом заокеанським, куди вимушено потягнувся нужденний селянський люд. Письменник чує, як «на тій струні грає душа мужика на спілку з їх нуждою» (1,2,217), і він, покликаний Богом, зобов’язаний почути драматичне звучання цієї струни і відтворити в слові те, як «грає душа мужика».
Згодом у листі до Юрія Морачевського від 30 січня 1926 р. він не без гордості зізнається: «Мене зворушило сонце та місяць та земля. Найбільше ж наші люди, так звані мужики. Я, як Бог, їх створив і поставив перед очі світу. Думаю, що за сто років через мене вони будуть собою пишатися». (1,2,397)
Василь Стефаник болісно сприймав оцінку його творчості як песимістичної — таку характеристику подав у 1921 р. Остап Грицай. У листі від 2 січня 1925 р. до відомого історика, літературознавця Володимира Дорошенка — автора брошури «Василь Стефаник», яка з’явилася друком у Львові 1924 року, — Стефаник рішуче заперечує проти того, щоб робили його «поетом трупа — «умираючого села», і висловлює віру в те, що «критики, які прийдуть після Вас, назвуть мене здоровлям України». (1,2,392)
Письменникові цей несправедливий присуд довго болів. Василь Стефаник тоді не знав, що не Володимир Дорошенко назвав його «співцем умираючого села», а російський автор передмови до російських перекладів його оповідань «Рассказы» (СПБ, 1907). 1Через три роки після появи цієї брошури Володимира Дорошенка він пише 1 серпня 1927 р. листа до редакції журналу «Плужанин», в якому знову заперечує проти того, щоб його називали «поетом загибаючого села» і наголошує: «Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося, а решта це — література». (1,2,406)
Але якою ціною, якими творчими муками і душевними стражданнями творилася ця висока музика селянської душі!
«Ви можете зрозуміти, — звертається листовно Василь Стефаник до Володимира Дорошенка, — що кожна моя дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям, і я нікого в світі так не боюся, як самого себе, коли я творю. Ви можете зрозуміти, то я не пишу для публіки, а пишу на те, щоби прийти ближче до смерті». (1,2,304)
Смерть увижається йому у вигляді чорної хмари, яка із шумом, лопотінням хвилями запливає у його голову, захоплює в болісні лещата свідомість і завдає незбагненних душевних мук. Та водночас йому здається, що смерть звільнить його від цього непосильного тягаря переживань, душевних мук і відкриє перед ним дорогу, якою він зможе повернутися до першооснов свого буття на землі, до ідеально світлого, безтурботного, гармонійного стану, яким йому ввижалося дитинство.
Герої Василя Стефаника не бояться смерті, смерть навіть є для декого із них бажаною — звільняє людину від абсурдності буття, навіть ощасливлює їх усвідомленням неминучості настання душевного спокою і звільнення від «болючого дивного світу», від земних гризот. («Синя книжечка», «Стратився», «У корчмі», «Лесева фамілія», «Катруся», «Сама-самісінька», «Скін», «Новина»).
Василь Стефаник ставить своїх героїв на трагічну межу двох світів — світу реального, натуралістично зображеного і світу підсвідомого, інтуїтивного, галюцинаційного, нерідко «заселеного» злими духами, чортами і чортенятами, «їздцями у зелених кабатах із люльками в зубах» («Сама-самісінька»).
Його селяни, мужики, герої його новел — це скарби, вони «закляті», — зізнається письменник у листі до В.В. Дорошенка 20 січня 1925 р., «я їх відкопую і попадаю в руки чорта» (1,2,394). І тоді митець відчуває себе особливо самотнім, одиноким, на нього «падає чорна хмара з якихось великих крил. Та й закриває все...» (1,2,296). Але нервовість ніби проходить, з’являються в душі нові сили, і вони підносять його на крилах творчої уяви — «я знов підоймаюся і знову лечу у висоти».(1,2,336)
Порятунок, або хоча б тимчасове звільнення від цієї чорної навали внутрішніх страждань, письменник знаходить у такому ж стражданні над словом, у творчих переживаннях. Новеліст мобілізовує свій дух, свої духовні сили заради досягнення головного: відтворення у слові внутрішнього світу своїх героїв, душі людської, її пекельних страждань, болів, жалів, страхів, розпуки, безсилля і нужди. Стефаник не шукає, не намагається відшукати призвідців цих селянських бід і трагедій, назвати їх, викликати на читацький осуд, бо для письменника головне пізнати, відтворити «трагедію душі» селянської людини. А цей творчий процес відтворення драматичного душевного переживання болісних зітхань селянської душі психологічно важкий. Бо тоді душа стає перед чоловіком і «декламує єму богато страшних слів», а то й буває так, «що душа моя грозить мені». (1, 2, 320)
Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»
1 Роман Горак. Василь Стефаник. Кн.3. С. 494-495.
