ЧАСТИНА 1. СПРОБА ЩИРОСТІ
Скупий рядок медійної хроніки: віце-президентом прохоровської медіа-групи «ЖV!» стала журналістка Ксенія Соколова.
Поворот у своїй долі Ксенія пояснила так:
«Поспілкувавшись із Прохоровим ці півроку, я серйозно вважаю, що він — абсолютно притомний кандидат на пост президента країни. По-перше, Прохоров — першокласний менеджер, по-друге, у нього є бачення. Це означає, що людина спроможна вирішувати завдання, які видаються нерозв’язними для більшості. Мене теж завжди цікавило вирішення завдань саме такого роду...»
Безрадісний текст, млява мова, мутне пояснення...
Утім, Ксенія Соколова — талановита людина з яскравим пером, і тут не протиріччя, а парадокс: більш талановитий літератор, більш помітніший — коли він бреше.
Але що цікаво: щойно автор знову починає говорити правду — талант повертається! Кількома рядками нижче, рефлексуючи з приводу залишеного нею жанру парних інтерв’ю з Ксенією Собчак, Соколова майже геніально характеризує ці діалоги як «розмову хамовитих школярок із му*акуватим дядечком».
Оригінально, ну оригінально ж!
Особливо оригінально, що одним із цих му*акуватих дядечок був новий працедавець Ксенії Соколової — причому щойно, восени 2011 року.
А за кілька місяців до того пані Соколова ділилася своїми враженнями від відвідин Хамовницького суду. Її порівняльний аналіз зека Ходорковського та його колишніх колег по олігархічному цеху був нещадним для останніх.
Був там і один персональний портрет (даруйте за велику цитату, але вона того варта):
«Є в нашому місті мільярдер — спортсмен, комсомолець, лідер списку Forbes. Якось співробітник мільярдера, його права рука, добряче хильнувши, розповів мені таке. Як і всі суверенні мільярдери, його бос дружний із Кремлем — останнім часом особливо. Інколи люди з Кремля йому телефонують.
За словами помічника, щоразу під час такого дзвінка мільярдер — а він дуже високий на зріст — повільно піднімається з офісного крісла і застигає в «позі відкритості», згорбивши спину і втягнувши в плечі голову. Так, на напівзігнутих, власник одного з найбільших у світі статків і стоїть, поки з ним не закінчать розмову. Зазначу, що «позу відкритості» у виконанні чоловіка вважають особливо сексуальною на зоні. Де мільярдер, судячи з усього, без сумніву, невдовзі зайняв би належне місце...»
Прізвище потрібне? Ось і я про те саме.
І ось усього через півроку журналістка Ксенія Соколова розгледіла в цьому напівзігнутому «му*акуватому» надію Росії, людину, готову вирішувати завдання, непідвладні більшості.
Скільки коштує операція на кришталику? Втім, це деталі. Головне — зусилля, яких необхідно докласти після операції самому пацієнту! Адже Ксенія Соколова, вважаю, набагато краще за мене обізнана про подробиці прохоровського президентського походу. Знає, хто й коли йому це велів (а в пресі вже цитувалося пряме зізнання нещасного олігарха); не гірше за мене знає вона й про зазублені гачки потенційних кримінальних справ, що сидять у шлунку мимовільного претендента Кремля на випадок, якщо він раптом задумає випрямитися з описаної нею пози...
Усе вона знає. Але щосили намагається збути когнітивний дисонанс і збудити себе Прохоровим та його баченням майбутнього Росії...
Дай їй Боже ампутувати власний здоровий глузд і зуміти переконати себе у своїй щирості — інакше їй буде надто гидко підходити до дзеркала...
ЧАСТИНА 2. ПЕРЕХІДНА СИНИЦЯ
У травні минулого року драматург Коляда полюбив політика Прохорова.
Політику Прохорову було на ту пору без року тиждень, але ентузіазм уже захльостував драматурга:
«Я за цю партію голосуватиму — завжди, завжди, руками і ногами. А якщо він піде на вибори в президенти —теж першим піду голосувати за нього. Тому що Прохоров чудовий».
На жаль, піти першим у колону голосуючих за президента Прохорова драматургу Коляді не довелося, і аж ніяк не через конкуренцію за місце в строю.
Він вибув із цієї колони взагалі.
Щось сталося з ентузіазмом, ногами й руками. Причому з руками сталося до такої міри, що драматург просто видалив зі свого ЖЖ запис з апологією олігарха.
У п’єсі може бути кілька варіантів, але підчищення біографії — справа невдячна: рукописи не горять, блоги «копіпастяться»... Добрі, уважні люди пригадали про той запис і пред’явили його драматургові, і він пригадав: ах так, справді, було.
І виклав нову версію тих подій — утім, не менш благородну. Виявляється, ніякого захоплення від Прохорова він не відчував, а про дружню послугу — підтримку олігарха — попросив його хороший товариш Женя Ройзман, і Коляда не міг товаришу відмовити.
Ну як, справді, відмовити товаришу?
Товариші! Які ви всі прекрасні і вірні в дружбі! Але, можливо, ближче до пенсійного віку ми все-таки перестанемо косити під піонерів і домовимося про те, що репутація — штука відповідальна й іменна, так?
Ну гаразд.
Коротше кажучи, навесні Коляда через дружбу кинувся підтримувати Прохорова, а взимку, як і має бути, охолонув, та й передумав. «Розібрався». І зрозумів, що при всій повазі до Прохорова — «сильнішого лідера, ніж Володимир Володимирович Путін, у Росії немає. Росії потрібна жорстка рука, жорстка — така, яка є у Володимира Володимировича...»
І Коляда ввійшов до «народного» передвиборного штабу охочого до нової влади прем’єр-міністра.
Важке, але правильне рішення.
Тим більше, що Прохоров двічі давав на фестиваль Коляди по мільйону рублів на рік, а грант губернатора Свердловської області, отриманий «Коляда-Театром» у грудні 2011 року, потягнув на п’ять мільйонів!
Бідолашний, бідолашний Коляда... У цьому, присягаюся, навіть немає іронії, бо як людина, не чужа рефлексії, слідом за вульгарним пасажем про добрість «жорсткої руки» драматург чесно вивалив кореспондентові «Радіо Свобода» весь свій внутрішній клопіт:
«...Я подумав: узагалі-то п’ять мільйонів тобі дають, Коляда, тобі дає уряд будівлю для театру, щось для тебе роблять — а ти тут сидітимеш і опозиціонуватимеш?»
Бідолашний Йорик... А якщо десять мільйонів рублів тобі дасть Роберт Мугабе, ти обличчя сажею розмалюєш?
До речі: хто саме дав грант «Коляда-Театру»?
Це сутнісне запитання, і на нього є дві версії відповіді.
Версія перша — європейська, ліберальна: грант Коляді і його чудовому театру дали його земляки, єкатеринбуржці. Скинулися з податків — і дали, дай Боже, їм усім здоров’я! Це — їхні гроші, передані артистові через групу розпорядників.
І Коляда, вклонившись чесному народові, може й надалі грати йому на радість свої і чужі п’єси, не валяючись у ногах губернатора Свердловської області та іншої дрібної й великої адміністрації.
Друга версія — азіатська, васальна: грант Коляді, з панського плеча, дали Господарі. Господарі нині з партії «Единая Россия», головний Господар — Путін, і за будівлю театру та його фінансування Коляда повинен відпрацьовувати не на сцені, а в передвиборному штабі адміністрації, що прокралася, вивалюючи в лайні своє чесне ім’я.
На жаль, Микола Коляда з усією очевидністю (і цілком, здається, щиро) сприймає те, що відбувається, саме у васальному ключі.
«Тут, розумієте, синиця в руці, а журавель у небі мені не потрібен. За мною 65 осіб, і у кожного в сім’ї — ще по три особи. (...) Ти відповідаєш за долі людей. І треба дружити з владою, якщо вже чесно. Треба дружити з владою, так».
Синиця ви наша підневільна, перехідна. У золотій клітці два на п’ять.
ЧАСТИНА 3. ПРОФЕСІОНАЛ
Ех, молодь, молодь...
Мучитеся, самі себе вмовляєте, виправдовуєтесь публічно...
«Запитали б, як робили батьки!»
Справжній приклад для наслідування називається — Станіслав Сергійович Говорухін.
За чверть століття, не змінюючи доленосного виразу на обличчі, цей «ворошиловський стрілець» пройшов буквально по всіх політичних руках, які трапились у благословенній Вітчизні, — від Травкіна, транзитом через Лебедя і Зюганова, до Лужкова і Путіна.
І всюди «стріляв» помаленьку — то на одне, то на друге...
Курильних трубок, напевно, змінив менше, ніж партій, але ніколи — чуєте? — ніколи і ніхто не чув від нього слів виправдання! Ніякого дрібного тремтіння, ніякого словесного мигтіння, ніякого «когнітивного дисонансу», ні-ні!
Тільки суворе обличчя на тлі церкви або безкрайніх просторів, і вдавіться своїм компроматом.
Не знаю, чи читав Станіслав Сергійович антиутопію Оруелла, але ключову думку про відсутність у пролів пам’яті про день учорашній він реалізував у своїй політичній кар’єрі блискуче.
Ворог нам Океанія чи друг — залежить від вранішньої газети і тільки від неї, і той, хто в гармонії із сьогоднішньою газетою, був правий завжди!
Завжди правий був і Говорухін.
Своє перше депутатство він зустрів демократом — це ще носили на початку дев’яностих... Мана пройшла безслідно разом із провалом «Демократической партии», обличчям якої сам Говорухін і був. Партія відійшла в небуття, але на обличчі не здригнувся жоден мускул.
Улітку 1996-го Говорухін уже закликав голосувати за Зюганова — причому не від свого імені, а до купи, щоб мало не здалося, від імені всієї творчої інтелігенції Росії (зі скромністю Станіслава Сергійовича може зрівнятися лише його смак).
У 1999-му, поставивши вже на Лужкова, він пророчо назвав прихід Путіна катастрофою для Росії — назвав, відзначу, публічно. Тут уже, здавалося б, мости спалені, все кінчено... Ні-ні! Те саме суворе доленосне обличчя, той самий суворий погляд, нове депутатство.
Утім, треба віддати належне Путіну: лідер нації трапився негидливий; переможених підбирав із підлоги легко й невимушено — отримуючи, здається, специфічне задоволення від того, як учорашній противник починає виконувати у нього на долоньці чотири «ку», цікавлячись умовами повернення до засіків...
Цікаве запитання, коли з другом Висоцького сталася ця біда — пристрасть до засіків, — залишимо біографам кінорежисера. Тут лише констатуємо: один раз потрапивши до годівниці, далеко від неї Станіслав Сергійович уже не відходив.
Дуже скоро вступив він у «Единую Россию» і в приватній розмові розводив з цього приводу руками зі звичним виразом стоїцизму на дубленому обличчі: треба!
Кремль звично давав йому гроші на нове кіно...
Кіно щоразу було про брак моральності в суспільстві.
І ось — вінець кар’єри, свіжа роботочка за профілем: голова виборчого штабу лідера «партії шахраїв і злодіїв», що з’їхав з глузду...
Коли друг Висоцького, майже через півстоліття, закінчує біографію фіглярем за Путіна — сміятися нам чи плакати? Розсміємося, мабуть — і побажаємо здоров’я Станіславу Сергійовичу.
Гляди, візьме бабок ще й у Навального.
ЧАСТИНА 4. ЕПІЛОГ
Ось, здається, і весь нехитрий реєстр: спроба романтичного самообману, втомлене «треба дружити з владою» і, нарешті, лояльність, яка стала високооплачуваною професією.
У ці три архетипи (в чистому вигляді або в химерному коктейлі мотивацій) так чи інакше вписуються сотні «діячів культури», яких заносило й заносить на наших очах у політичну обслугу — від «ланових» радянської епохи до «машкових» новітніх часів...
Заносить їх — чи вони приходять самі. Віддають собі звіт у тому, що відбувається з їхньою долею, — чи ні. Мучаться рефлексіями чи обходяться без них — усе це подробиці, дуже важливі в кожному окремому випадку.
Але на виході, на жаль — завжди! — особиста деградація, що спричиняє деградацію суспільства...
Ну й навпаки, ясна річ.
