У 2014 р. львівське видавництво «ВНТЛ-Класика» опублікувало книгу «Історія Королівства Галичини від праісторії до року 1264» обсягом 128 ст. Автор книги — анонімний; як редактора (очевидно, наукового) вказано, найімовірніше, вигадану особу — Станіслава-Роланда Перфецького. Книга оригінально ілюстрована. Виклад історії Королівства починається з розділу про «Білих хорватів»... Чи аргументованою є така гіпотеза про витоки Королівства? З питаннями щодо цього звертаюся до завідувача кафедри середніх віків та візантиністики Львівського національного університету ім. І. Франка, доктора історичних наук, професора Л. В. Войтовича.
З. П.: Леонтію Вікторовичу, мабуть, вам, як і мені, дивно й несподівано тримати в руках книжку, автор якої — сучасний анонім... Та, зрештою, справа не в прізвищах. У книжці історію Королівства Руси починають від так званих білих хорватів. То чи справді ми з вами — нащадки тих хорватів? Можна було б цю гіпотезу (краще сказати — припущення) й оминути, але останнім часом розмов про державу (чи квазідержаву) Велика (Біла) Хорватія в суспільстві явно побільшало. Та й наклад книжки сприяв цьому. До речі, згадки про білих хорватів побували і на сторінках нашої газети «День» (2013 р.). Які ваші враження від наукового рівня цієї книжки?
Л. В.: Науковий рівень цього опусу ніякий. На жаль, в погоні за сенсаціями новітні «відкривачі правди» не цікавляться ні першоджерелами, ні працями попередників. Таку й подібну літературу видають великими тиражами, її швидко засвоює не тільки широкий загал, а й студенти. Прикро, що внаслідок таких «засвоєнь» виникають недолугі «теорії», які потім хтось використовує для далеко не найкращих цілей.
З. П.: І все ж повернемося до Великої Хорватії. У який час існували Велика (Біла) Хорватія та яку територію займала?
Л. В.: Перш за все Велика і Біла Хорватія — це різні поняття, які свого часу були сплутані в Х ст. візантійським імператором Костянтином VII Порфірогенетом у трактаті «Про управління імперією». Помилка полягала в тому, що у Константинополі не мали карти Європи і погано уявляли її центрально-східну частину. Сам імператор ці поняття (Велика Хорватія і Біла Хорватія) вживав як синоніми, хоча насправді Біла Хорватія — це лише частина, а саме, західна, — Великої Хорватії. Причому на час написання його праці ця частина була вже окремою, що він і пояснив певною мірою, написавши, що вона знаходиться біля Баварії й далеко від моря та підпорядковується германському імператору Оттону. Сучасні аноніми джерел не читають.
Отож, Велика Хорватія — це суперсоюз споріднених хорватських племен, які перебували на тій стадії розвитку, яку називають складним вождівством-чіфдомом. Такий чіфдом — це стала структура з централізованим управлінням та спадковою ієрархією правителів і знаті, але з відсутнім формальним апаратом примусу. У такому чіфдомі племена, — учасники суперсоюзу, — зберігаючи свою ієрархію, визнають зверхність якогось племені-гегемона. У V-VI ст. цей суперсоюз гіпотетично займав територію від середньої течії Пруту і Дністра на сході вздовж Карпат, Татр і Судет до верхньої течії рік Вісла, Ельба, Біла Ельстер, включаючи Закарпаття. Всередині цього масиву асимілювалися дрібніші племена даків (карпів), германців-астінгів та іранських відламів язигів і роксоланів, від яких, імовірно, і походить іранська назва хорвати.
Близько 561-562 рр. авари, які прийшли з Причорномор’я, розгромили Велику Хорватію і в 587-614 рр. змусили значну частину хорватів мігрувати на південь — у Паннонію й на Балкани.
У розрив хорватського масиву племен увійшли лехітські племена (це група західних слов’ян), які відділили Західну (тобто Білу) Хорватію, що розташовувалася у верхній течії рік Вісла, Ельба і Біла Ельстер, від решти Великої Хорватії. У 626-630 рр. звідси — із Західної (Білої) Хорватії — на заклик візантійського імператора Іраклія проти аварів на Балкани перейшла значна частина хорватського населення. Ті ж хорватські анклави, які там (верхня течія рік Вісла, Ельба і Біла Ельстер) залишилися, століттями зберігали автономію і були асимільовані німцями лише в XIV-XV ст., що засвідчено документами.
Тепер щодо терміна Біла Хорватія. Чому Біла? Річ у тім, що свого часу гуни принесли в Східну і Центральну Європу китайську систему позначень частин світу кольорами: чорний — північ, червоний — південь, синій — схід, білий — захід. Таким чином, Біла Хорватія — це Західна Хорватія (місце її розташування я вже вказав: верхні течії рік Вісла, Ельба і Біла Ельстер), а тому стосунку до західноукраїнських земель вона не має жодного. Прикро, що деякі історики в ХІХ ст. не помітили цієї помилки Костянтина VII Порфірогенета і повторюють її навіть зараз, але це, як правило, історики-аматори.
Інша частина хорватського масиву племен (але не білих!), яка залишилася в Прикарпатті, справді взяла участь у формуванні й розвитку українського народу і стала генетичною основою частини населення Галицької землі. Ще одна частина паннонських хорватів взяла участь у формуванні сучасних словенців і словаків. Білі ж хорвати, як я вже зазначав, були асимільовані німцями. Відлам сусідів хорватів (білих сербів) зумів зберегтися донині — це лужицькі серби.
У сучасній Хорватії — не без впливу надмірного патріотизму — в умовах протистояння з сербами все частіше з’являються гіпотези про автохтонність хорватів або як частини іллірійського населення, тобто елітної групи з іраномовного середовища Аварського каганату, або як мігрантів на Балкани з Малої Азії. Сьогодні навколо цих проблем триває гостра дискусія як у хорватській, так і в європейській історіографії.
З. П.: Які найважливіші події історики пов’язують з цією державою та які очільники керували цими подіями?
Л. В.: Власне Велика Хорватія ще не була державою, чіфдом — це протодержава. Хорвати, які були переміщені аварами на Балкани, в 587-614 рр. опанували нинішні території Хорватії і частково — Боснії та Герцоговини. Вони взяли участь в аварських війнах проти Візантії, а далі, в VII ст., на цих теренах сформувалося 11 хорватських жупаній-князівств, які потім об’єдналися в королівство. Імен хорватських очільників, які правили ще до виникнення цих жупаній, не збереглося. Зафіксована в історичних анналах постать Само (деякі новітні «відкривачі» називають його чудернацькими іменами Самослав чи Самосвят, що не підтверджено жодними джерелами) до хорватів жодного відношення не має. Створене ним об’єднання було короткочасним чіфдомом, після розпаду якого виникли перші моравські та чеські князівства.
З. П.: Перейдемо тепер від книги до тих припущень, які в ній висловлено. Зокрема, маю на увазі те, що історію Королівства Руси треба починати від протодержави Велика Хорватія. Але ж таке протодержавне утворення в VI—VII ст. н. е. справді існувало. При цьому, за наявними даними, охоплювало частину території сучасної України. Який стосунок має ця протодержава до нашої, української історії?
Л. В.: Розвиток державності має свої стадії. Частина гіпотетичної території цього союзу племен охоплювала й територію сучасної України. Це означає, що історія цих територій є частиною історії сучасних українських земель, адже на цих наших землях свого часу так само проживали скіфи, сармати, гуни та авари. Але давня історія теперішніх наших земель не належить, тобто не є частиною, до історії українського народу, якого тоді ще не було.
З урахуванням сказаного зазначу, що в VIII—IX ст. частина хорватів, які залишилися у Прикарпатті та в Закарпатті (академік Ярослав Ісаєвич пропонував називати їх карпатськими хорватами), утворили кілька князівств, які перейшли на наступну стадію розвитку — стадію держав дружинного типу (military hoverment). У таких утвореннях функції державного апарату виконувала княжа дружина.
Одні з цих князівств, розташованих у Прикарпатті, наприкінці Х ст. були приєднані до Київської Русі великим князем Володимиром Святославичем, а пізніше в її складі утворили Галицьку землю. Їх населення взяло участь в утворенні народу сучасної України. Інші князівства, що були розташовані в Закарпатті, потрапили в ті часи до складу Угорського королівства, але з прикарпатськими сусідами перебували в постійних економічних, культурних і церковних контактах. Вони вистояли в умовах угорської асиміляції і, як це бачимо зараз, теж інтегрувалися в український етнос.
З. П.: Леонтію Вікторовичу, на території Галичини відомими є міста, які, як твердять деякі історики, належали до цієї держави — Великої Хорватії. Це, зокрема на території Львівської області, такі поселення (зараз — це села), як Стільсько, Пліснесько та інші. При цьому археологи, котрі досліджували ці поселення, твердять, що за площею Стільсько в XI ст. в кілька разів перевищувало Київ. Що можете сказати про ці давні поселення?
Л. В.: Пліснесько, Стільсько, Солонсько і ряд інших великих хорватських городищ за своїм типом відрізнялися від руських міст, де навколо княжого замку-дитинця виникав укріплений окольний град, а далі — неукріплені посади. На відміну від руських хорватські городища зводили за єдиним планом відразу з кількома рядами укріплень, які охоплювали великі площі. Але в часи Великої Хорватії міст і городищ взагалі не було. Їх зведення розпочалося наприкінці ІХ— в Х ст., більшість із них залишилися незавершеними, як, наприклад, Стільсько. Всі ці городища, як я вже казав, були взяті наприкінці Х ст. київським військом і зруйновані.
Після захоплення цих городищ і прилучення Прикарпаття до Русі життя в них відроджувалося повільно. У Пліснеську кінця Х ст. укріплене поселення займало площу понад 250 га, а у ХІІІ ст. — вже менше 3 га. Стільсько залишилося недобудованим, а його укріплена площа була понад 200 га, тобто разів у 20 більша за укріплену площу тодішнього Києва. Проте вали в Стільську місцями насипані висотою менше 2 м і не утрамбовані, рови — лише намічені, а культурний шар — менше 1 м, що свідчить про недовговічність цього поселення. Відомості про Стільське, яке належало галицькому митрополиту, стосуються лише першої третини XIV ст.
У Стільську археологами досліджено менше одного відсотка території, зате фантазій навколо нього вистачає на томи. Наприклад, австрійську укріплену фортецю «Миколаїв», збудовану з використанням цементу й арматури наприкінці ХІХ ст., деякі «дослідники» проголошують хорватськими печерними храмами. Для довідки читачам: у східних слов’ян у дохристиянську епоху печерні храми не виявлені взагалі ніде.
З. П.: Як на вашу думку: чи не є таке «виведення» історії галичан від Великої Хорватії підставою для появи у них місцевого «сепаратизму»? Адже знаємо, що деякі галичани вважають, що, оскільки вони походять начебто від хорватів, а русичі (їхні праправнуки — сучасні українці) до них не належать, то Галичині треба від України від’єднуватися й утворювати власну державу. Як вам така історична підстава для галицького «сепаратизму»? Наскільки мені відомо, у зв’язку з цим деякі місцеві партії свого часу навіть чубилися.
Л. В.: Мені завжди було цікаво дізнатися прізвища тих, хто фінансує появу саме такого місцевого «сепаратизму» (білих хорватів-галичан, ятвягів-волинян тощо). Ці нісенітниці смішать європейську науку і виставляють нас невігласами.
Поясню сказане детальніше. Сучасні французи ще в XVII ст. не тільки вважали себе гасконцями, бретонцями, бургундцями, пікардійцями чи провансальцями, але й розмовляли різними мовами, які сьогодні трасформувалися в діалекти французької. Між іншим: пісні трубадурів укладені провансальською мовою. Ще раніше давні франки ділилися на салічних і ріпуарських, а останні — на ще дрібніші племена.
Інші приклади. Майже 200 діалектів сучасної німецької мови відтворюють формування германського етносу за участю споріднених племен: сакси, алемани, бавари і т. д. У формуванні сучасних англійців, окрім бритів (племен кельтського масиву), взяли участь англи, сакси, юти і данці (племена скандинавського масиву) і, нарешті, нормани (тобто норвежці, асимільовані частково французами) і т. д.
Це все подібно до того, як лемківський діалект зберіг архаїку карпатських хорватів, а бойківський — архаїку сербів. Відповідно, волинський масив племен теж включав волинян, бужан, лучан, дулібів і червян. А ятвяги — це відлам пруського масиву балтів. Їхні могильники разюче відрізняються від слов’янських; з території Волині ятвяги були витіснені в ХІ—ХІІІ ст.
Отже, висновок: «чистих» народів, окрім лапландців на крайній півночі, в Європі не існує. Відповідно, й сучасний народ України містить різні генетичні «домішки». І це перебуває в межах європейських, світових, якщо так можна сказати, генетичних «норм». А тому наявність генетичних хорватських «основ» у частини галичан у принципі не може бути підставою для місцевого «сепаратизму». Бо, якщо користуватися такими «теоріями», то тоді вся Європа, весь світ мають перетворитися на клаптикові квазідержавні утворення з населенням по 100, 200 чи щонайбільше 500 тис. людей. А, як бачимо, в реальному світі маємо національні держави, населення яких становить десятки чи навіть сотні мільйонів громадян. Тому хибність вказаних вами «теорій» — наявна.
А авторові згаданої вами книжки пораджу знайти в Європі генетично «чистий» народ. Заодно пропоную йому поцікавитися стадіями формування держави, етносу, нації чи хоча б їх означеннями.
З. П.: Повернімося до археології. Чи є перспективи подальших археологічних досліджень у Стільську, Пліснеську та інших поселеннях, які пов’язані з територіями розташування хорватів? Які перспективи і майбутня цінність цих досліджень?
Л. В.: Дослідження давніх городищ — справа потрібна і корисна. У Пліснеську її продовжує школа археолога Михайла Филипчука. У Стільську розкопки, на жаль, не ведуться, натомість чуємо багато нісенітниць.
За останні 30 років я опублікував різними мовами у нас, у Хорватії, Польщі, Угорщині, Білорусії та Росії більше сотні праць про давніх хорватів, джерела з їхньої історії, зокрема й дискусії навколо їх формування та розвитку. На цю тему сотні авторів із центральноєвропейських країн написали тисячі статей і книжок, про існування яких автор вказаного вами опусу, вочевидь, не підозрює або вважає за непотрібне їх аналізувати. Але тоді цікаво: хто та для чого фінансує сьогодні подібну літературу? Оце запитання справді цікаве, думаю, зокрема й для тих, хто досліджує інформаційні війни, зокрема й антиукраїнські.
З. П.: А тепер від історії повернемося до сьогодення. У 20-х числах січня цього року президент Хорватії Зоран Міланович украй негативно висловився щодо України. Так, він, зокрема, заявив, що «Україні не місце в НАТО», назвав Україну однією з найкорумпованіших держав, а події Майдану назвав «переворотом». Невже його не «тягне» до своїх далеких «прародичів»— українців, які, як ви твердите, несуть частково й їхні — хорватські гени? Що можете сказати з цього приводу, враховуючи вибачення щодо цих висловлювань прем’єр-міністра Хорватії Андрея Пленковича?
Л. В.: Колись перший президент Хорватії Франьо Туджман (обіймав посаду в 1990—1999 рр.) у період війни з сербами казав, що «нас, хорватів, 5 млн, але з українцями — 45». Професор Туджман добре знав історію і дружив з найвидатнішою дослідницею ранньої хорватської історії професором Надою Клаїч, багато праць якої присвячені походженню хорватів і, власне, Білій Хорватії. Тепер, після кривавих боїв із сербами, навіть частина хорватських істориків обґрунтовує походження хорватів — як я вже казав вище — або від місцевого іллірійського масиву, або ж внаслідок іранської міграції з Малої Азії. При цьому ці історики не пояснюють, звідки у тодішніх хорватів взялася слов’янська мова, близька у своїй архаїці до української.
А поряд із цим треба зазначити, що значна частина європейських політиків банально куплена: Росія ніколи не шкодувала грошей для подібних справ. Я не знаю, якими мотивами керується Зоран Міланович, але розбіжність його з Андреєм Пленковичем чітко відбиває хитання в середовищі хорватської еліти. До цього хитання спричинилася і недолуга політика української дипломатії. Таку політику треба терміново виправляти.
