В українській соціокультурній традиції ще від часів козаччини виник й утвердився поділ керівників як найвищого рівня, так і низового на зверхників та достойників. До певної міри такий поділ очільників не втратив сенсу і сьогодні, тобто у сучасній Україні. До зверхників суспільна думка відносила тих очільників, які волею долі, могутнього покровителя, грошей, лестощів, хитрощів чи просто, бо «так склалося», обіймав певну керівну посаду у громаді міста, селища, війська, краю, країни чи навіть держави. Достойниками ж ставали ті з очільників, які власною долею, чесністю, справедливістю, людяністю чи героїзмом, мужністю та звитягою ставали авторитетами для народу. Пізніше – нації. Фактично, кожен зверхник начебто проходив ініціацію «вогнем-водою-мідними трубами», і якщо все було пройдено достойно, у масовій свідомості українського суспільства такий керівник «виростав» до морального авторитету нації, ставав її героєм, «батьком» («батько наш Бандера»), перетворюючись на певний символ і носія цінностей, життєво важливих для спільності. І це надзвичайно цікавий феномен, притаманний українцям!
До речі, є усталена думка, що в менталітеті українців потреба й відчуття справедливості віддавна займає особливе місце, активно впливаючи на характер та історичну долю народу. І в цьому плані вітчизняна культура співзвучна європейській, де ідея справедливості віддавна займала особливе місце, у тому числі й у філософських роздумах видатних мислителів від Сократа та Томи Аквінського до Ганни Арендт та Анрі Глюксмана. Ідеї справедливості притаманні роздумам українських геніїв: Г. Сковороді, Т. Шевченкові, Л. Українці, І. Франкові та багатьом-багатьом іншим. Проте і для сучасного українського суспільства ідеї справедливості належать до списку найактуальніших як філософсько-світоглядних концептів, так і практичних проблем, доказом чому є, наприклад, Революція Гідності, яка й була спрямована, зокрема, на відновлення принципів справедливості в українському соціумі. А що вже говорити про війну із рашистським агресором, несправедливість якої підняла на спротив і боротьбу без перебільшення увесь народ України!
А між тим «типового українця» часто зображали тлустим дядьком із вареником та салом, у якого на думці начебто лише «куплю собі хатку та ще й сіножатку…» І так далі за текстом, тобто, ментальність українців описувалась як така, в якій превалюють утилітарні, суто індивідуалістські цінності. Що повинна робити людина з превалюванням таких ціннісних установок у критичній ситуації? Вочевидь, рятувати насамперед своє життя та власне майно. Здавалось би, так ця схема і спрацює. Першим дзвіночком був той факт, що напередодні путлєровського вторгнення масово побігли з країни олігархи та частина депутатів Верховної Ради. Наступним – відправка за кордон дітей «мажорів» під різними приводами і без них. У соціальних мережах почали лунати думки про те, що так званий «простий народ» України залишиться без «голови», хоч якою б «зеленою» вона не була, і йому доведеться після жорстокого двобою із ворогом перейти до тактики партизанської війни. Що українці не припинять спротив, до речі, теж було очевидним фактом.
Проте дійсність, як завжди, перевершує будь які прогнози. У нашому випадку – на превелике щастя!
Наші керівники, які до того були «зеленню», «комедіантами», «не професіоналами», «крадіями та зрадниками» (це вже про попереднього президента) у ситуації жорстокої війни із російським фашизмом, що вдерся на терени України, виявились достойниками. Чи, як тепер не стидаються говорити навіть молоді українські дикторки на усю Україну та світ, – «чоловіками з яйцями». Що, до речі, не враховує того факту, що серед цих героїв-достойників є чимало жінок-героїнь, безумовно, достойниць України.
Стоячи у київській майже двогодинній черзі «за борщем» (капуста –30 грн/кг; картопля – 30 грн/кг, буряк – 30 грн/кг, морква – 30 грн/кг; цибуля – 30 грн/кг, і це ще «по-божеськи»), я не чула жодного ремствування у бік наших очільників. Тільки прокльони терористам, що вдерлися на нашу землю. Люди вже обговорюють майбутній український владний розклад: Зеленський – герой, і тепер неодмінний наступний президент вільної України. Порошенко – наш майбутній прем’єр-міністр, бо економіку він знає як свої п’ять пальців. В єдності – наша сила! Звичайно, ми ще пригадаємо, що будувались дороги, а не закривалось небо від небезпечного сусіда-ворога. Спитаємо, де наш чорноморський та азовський воєнні флоти. Але це все буде потім, після нашої перемоги над російськими фашистами на чолі із путлєром всєя русі. Спитаємо не тому, що ми такий злий та невдячний народ, а тому, щоб ми усі разом із вами не пустили в пісок нашу майбутню перемогу (а вона, вірю, точно буде за нами!) над хитрим і підступним ворогом. Не втратили своїх досягнень так, як то сталося зі значною частиною надбань українських Майданів.
А поки що, Петре Олексійович, надягніть на голову дружини Марини каску, бо народ переживає: «Адже може знайтися падлюка, яка застрелить таку гарну жінку!» Пане Президенте, Володимире Олександровичу, тримайтеся, не наробіть під впливом деяких персон зі свого оточення дурниць! Ви сьогодні молодець і наш герой! Виявилось, що і говорити Ви вмієте без «бумажки», і триматись достойно в такій важкій ситуації!
Така думка «простих» киян, які «й не збиралися покидати рідний Київ». Думаю, що подібні настрої панують зараз по всій території країни, де йде справжня національно-визвольна війна з давнім поневолювачем українців. І це не війна лише останніх воськи років. Це протистояння з Російською імперією, що стала такою внаслідок поразки Швеції та підписання Ніштадського миру 1721 року і тягнеться «з перемінним успіхом» от вже мінімум 300 років поспіль. Нехай дата і не кругла, але 2022 року, сподіваємось, буде навіки покінчено з останнім тираном «вєлікой страни».
Українці – вдячний народ, вони на руках носитимуть усіх своїх героїв! Усіх, хто виявився достойним цього народу-воїна! А поки що – давайте переможемо!
Ірина ГРАБОВСЬКА
