«Треба зайняти руки роботою, щоб переключити голову», – з такою чи подібною фразою звертаються у вінницькі волонтерські центри жінки, які змушені були залишити свої домівки через війну. Вони приїхали до Вінниці з різних куточків – Харкова, Києва, Гостомеля, Сум, Донбасу. І замість того, щоб нарешті відпочити, відіспатися, включаються у волонтерську роботу. Чимало з них плетуть сітки, допомагають готувати обіди для тероборони, зайняті доставкою по місту за принципом: поїдь – візьми – привези. Але є й ті, хто з перших днів свого переміщення почав закривати головні потреби: пошук і пошив амуніції, надання психологічної і правової допомоги біженцям, координація штабу гуманітарної допомоги і посилення волонтерської діяльності у різних напрямках.
ПРАВОВИЙ БАТАЛЬЙОН
Безкоштовну правову допомогу переселенцям із територій України, де зараз ведуться бойові дії, почали надавати жінки, які переїхали до Вінниці з Донецької області. Вони надають юридичні консультації з усіх питань, пов’язаних із вимушеним переміщенням. Щоденно відвідують вінницькі центри, де знайшли прихисток біженці. Правозахисниці мають великий досвід, бо вже вісім років працюють у Благодійному фонді «Право на захист». Одна з них – Наталія ШЕВЧЕНКО – переселенка, так би мовити, «у квадраті». У 2014 році вона виїхала з окупованої Макіївки і знайшла прихисток у Костянтинівці. А тепер змушена залишити Костянтинівку і переїхати до Вінниці. Тому вона та її колежанки добре розуміються на потребах і проблемах, з якими зіткнулися за останні важкі для України дні сотні тисяч українців.
«Зі мною до Вінниці приїхали двоє моїх колег. Марина Попік із крихітною донечкою на руках та Ірина Абрамова з сином. Кожна встигла забрати лише необхідне – мінімум речей, залишилася без підтримки та поїхала в нікуди, – розповідає Наталія. – Та щойно ми облаштувалися у Вінниці, одразу почали працювати. Ми щодня спілкуємося з переселенцями. Люди в розпачі. Хтось втратив житло, хтось – близьких. Ми фіксуємо їхні потреби, щоб потім можна було надати необхідну допомогу. Крім того, ми надаємо консультації щодо вимушеного переселення, евакуації, перетину кордону, надання гуманітарної допомоги, відновлення документів. Щодня ми консультуємо від 200 до 300 біженців і будемо продовжувати цю роботу».
Наразі правозахисниці поселилися у гуртожитку Центру професійної технічної освіти. Вінницькі волонтери забезпечили їх та дітей необхідними продуктами харчування, дитячими речами та іграшками. Натомість дівчата не дозволяють собі ані хвилини розпачу. Налагодили зв’язки з місцевою владою, з відділом освіти у Вінниці, який швидко почав облаштовувати в гуртожитках навчальних закладів прихистки для численних переселенців. Влада та місцевий бізнес допомогли з холодильниками та пральними машинками. Тепер жінки щодня зустрічають, розселяють і консультують людей, які рятуються, з Харкова, Волновахи, Києва та інших міст. Вони переконані, що їхній Благодійний фонд «Право на захист» буде працювати й надалі, бо потреба в допомозі українцям колосальна.
КРАВЕЦЬКИЙ БАТАЛЬЙОН
Півтори тисячі флісових балаклав пошили та роздали військовим та бійцям тероборони волонтерки, серед яких є переселенки як першої, так і нинішньої другої хвилі. Очолює кравецький батальйон викладачка Інна ЄРМАКОВА, яка у 2014 році переїхала до Вінниці з Луганська і вже стала членом вінницької громади. Вона розповідає: коли дізналася, що наші військові потребують балаклав, кинула заклик у соцмережі й за добу зібрала кравецький батальйон із 20 швачок. Цех безкоштовно «орендували» у Центру професійної реабілітації інвалідів «Поділля», який очолює Роман Штогрин. Він, як каже Інна Єрмакова, одразу підтримав волонтерську ініціативу і надав жінкам швейні машинки. З пошуком тканин було складніше, бо логістика між містами порушена, але тут підставили плече волонтери, власники магазинів тканин і навіть дизайнери. Як розповідає Інна, відома дизайнерка Ірина Олонічева віддала на пошиття балаклав дорогущий трикотаж, який закупила для нової весняної колекції. Зараз відшивають вироби в основному з флісу. До кожної балаклави волонтерки додають листівку «З теплом і любов’ю, з Вінниці».
«Усе зорганізувалося після дзвінка моєї знайомої, також переселенки Оленки Ткаченко. Вона сказала, що могла би шити балаклави для бійців, бо хтось у неї з сусідів пішов у тероборону і запитував, чи немає, бо холодно на вулиці. Оленка запитала, чи не знаю я, де взяти фліс. Так я почала шукати тканину, але магазини були зачинені, нічого не працювало, країна в шоці, – розповідає Інна Єрмакова. – Клич у соцмережах дозволив знайти тканину, домовитися про цех і зібрати швачок-волонтерок буквально за кілька днів. Уже 2 березня ми взялися до роботи. Щодня працює від 14 до 25 дівчат, шість із них – це жінки, які переїхали до Вінниці під час першої хвилі, а Вікторія – з другої, вона приїхала до Вінниці з Києва й одразу активно включилася в роботу. За день нам вдається відшити до 400 балаклав. Маємо проблему з нитками і тканиною, підставляють плече волонтери, зокрема фонд «Подільська громада». Але колосальний запит залишається, бо тероборона – це ще одна армія, й її потрібно терміново одягнути, щоб хлопці не мерзли на морозі».
ЛОГІСТИЧНИЙ БАТАЛЬЙОН
РИТА переїхала до Вінниці з Гостомеля, що під Києвом, на початку повномасштабного вторгнення в Україну. Її чоловік військовий, і вона сама була з дітьми, коли ворожі війська почали висаджуватися на тамтешньому аеродромі, який видно з вікон її будинку. Довго не роздумуючи, вона зібрала речі, посадила дітей у машину і виїхали з міста до того, як його окупував ворог. Зупинилася у Вінниці, у друзів, і вже наступного дня звернулася у волонтерський центр, щоб хоч якось допомогти нашим бійцям на передовій. Тоді, наприкінці лютого, у неї лише взяли номер телефону і сказали, що поки потреби у водіях немає. А коли у Вінниці з’явилися перші біженці з міст, які потерпали від авіаударів, їй подзвонили, і вона сіла за кермо та почала розвозити гуманітарну допомогу по центрах прийому біженців.
«Ми зайшли з подругою у кілька волонтерських центрів, залишили телефон, перші два дні було спокійно, а потім з’явилися завдання, і ми моталися по місту, доставляючи то продукти, то дитячі візочки, то медикаменти з пункту А у пункт В, – розповідає Рита. – Мій чоловік служить у Збройних силах, він налагодив зв’язок із київськими волонтерами і вдалося доставити допомогу на Київ, що для мене було особливо цінним. Але, чесно кажучи, я навіть не знаю, хто конкретно це зробив, бо я отримала запит, передала вінницьким волонтерам і за добу питання було закрите – київська тероборона отримала ковдри, матраци і подушки з Вінниці. Дякую цим людям і тим, хто дозволяє мені відчувати себе корисною і хоч чимось допомагати, бо коли дивишся новини і бачиш, що зараз відбувається в Гостомелі, то серце розривається. Знаю людей, які залишилися. Моя сусідка там із місячною дитиною, вони живуть у підвалі. Востаннє виходили на зв’язок п’ять днів тому… Маю надію, що вони живі й рано чи пізно ми повернемося додому, бо там наше життя».
ГУМАНІТАРНИЙ БАТАЛЬЙОН
Подібна історія у КАТЕРИНИ з Києва. Вона не планувала залишати рідне місто, але треба було надати безпеку своїй дитині. Виїзди з Києва були переповнені. Вже на старті дороги було очевидно, що дістатися в безпечне місце за добу не вдасться. Тому надвечір першого дня вони вирішили зупинитися у родичів, а потім продовжити дорогу. Та дорога була важкою, не тільки фізично, а й психологічно, бо залишати свій дім непросто. Наступного дня вдалося дістатися лише Вінниці, де мешкає мама Катерини. Переночувавши у неї, жінка вирішила, що не поїде далі, а залишиться у Вінниці – місті, де вона народилася.
«У мене два рідних міста – це Вінниця і Київ. Коли ми залишали рідний Київ, де я навчалася на юридичному факультеті й прожила більше 20 років, серце розривалося, я не хотіла їхати. Нестерпно стало, коли довелося розлучатися зі своєю 15-річною донькою, яка поїхала далі зі своїм батьком, а я залишилася у Вінниці, бо відчувала, що якщо не Київ, то хоча б Вінниця – тут я можу бути потрібна. Так, власне, і сталося, – розповідає Катя. – В одному із чатів побачила, що волонтерка шукає допомоги. Я з нею списалася, і того ж дня, коли я відправила дитину, почала шукати те, чого потребували волонтери, – цвяхи, шини, теплі речі. Потім потрапила у молодіжний центр «Квадрат», який перетворився на штаб гуманітарної допомоги. Усі ці дні займаюся закриттям потреб для військових, шукаю водіїв – самураїв – для відправки вантажів. Особливу гордість і перемогу відчувала, коли ми з дівчатами завантажили і доставили дві машини на Харків. А звідти вивезли біженців… Якби мені хтось ще місяць тому сказав, що я стану волонтеркою, я б не повірила. Я ніколи не займалася такою діяльністю. Хоча у силу різних обставин давно переосмислила цінності життя і добре розумію, що найважливіше у житті – коли ти знаходишся в потрібному місці у потрібний час і можеш бути корисною для інших людей. Коли ти чуєш в своєму телефоні: «Ми з донечкою дуже вам вдячні!» або «Якби не ви – не знаю, як би ми вижили і вибралися з цього пекла!». Поняття щастя на сьогодні трансформувалося. Моє щастя – допомагати! Сьогодні я на своєму місці».
