Для багатьох українців слова «більшовики», «радянська окупація» поступово зникли з лексикону. Сьогодні молоді люди часом не знають, хто такий Ленін. Тому зараз путінських окупантів, які один в один відтворюють методи червоного терору ленінсько-сталінського зразка, частіше називають фашистами. Ми даремно не акцентуємо, що сучасні московські загарбники – це нащадки Муравйова, які у січні-лютому 1918, захопивши владу в Києві, знищували українськомовне населення, стріляли з гармат по Софії Київській. Навіть влучили у будинок Михайла Сергійовича Грушевського, який моментально розчарувався у «єдиному демократичному фронті» з північним сусідом.
Трохи більше як сто років тому, навесні 1917 р., впала Російська імперія. Мільйони людей пробудилися до громадського та політичного життя – з надією здобути власну державу, омріяну багатьма попередніми поколіннями. Питаннями про світле та справедливе майбутнє переймалися всі. Здавалося, настав кінець ненависному гніту Романових, розпочалася нова ера – ера справедливості й братерства. Жодна інша політична еліта не прагнула так «рівності й братства», як українська.
А тимчасом на кінець 1917 р. північний «брат» уже потроху оговтувався від демократичних експериментів – для нього головним сенсом існування була міцна та монолітна імперія. Тож усвідомимо, нарешті, очевидні речі: саме більшовики стали на захист вікової Російської імперії – держави, яка довгі роки визискувала інші народи, користала з їхніх природних та інтелектуальних ресурсів. Більшовики, як будівничі нової великоросійської державності, дуже швидко зрозуміли, що, паразитуючи на примітивних матеріалістичних інтересах неосвічених робітників і селян, збурюючи й заохочуючи низькі інстинкти маргінальних і люмпенізованих мас, вони неодмінно здобудуть «вірних борців» за нову владу серед слабких і наївних сусідів з України, Білорусії, Кавказу...
Поруч з шеренгами нового «червоногвардійського» пролетарського війська – вишикувалися вояки старої російської армії, спочатку під тиском і репресіями, а згодом з охотою, бо свідомі того, що більшовики прагнуть відродити «Великую Россию», очистивши її від демократичної шелупоні.
Натомість в Україні за часів гетьманування Павла Скоропадського національній державності вдалося закріпитися та навіть зміцнитися. Але сприятливий історичний момент було втрачено через віру у справедливість «світової революції», якою провідники новоявленого імперського відродження заколисували українських соціал-демократів. Один з її провідників Володимир Винниченко висував гасло «Україна або соціалістична, або ніяка». І це гасло тогочасна українська політична еліта з впертістю втілювала в життя. Прийшовши до влади на хвилі боротьби з «класовим ворогом» гетьманом П.Скоропадським, український соціалістичний провід лише за рік розгледів жорстокого та безкомпромісного ворога – більшовиків, перед яким виявився зрештою безпорадним. Розпочався страшний період поневолення українців тоталітарною комуністичною державою. Такий сумний кінець найбільш яскравого періоду відновлення української державності початку ХХ століття. Заручниками довіри до більшовицького монстра, який змінив гасла «розділяй та володарюй» на «рівність та братерство», стала більшість народів, колишньої імперії Романових.
Під цими ж гаслами відроджена вже путінська імперія, використовуючи весь успадкований нею арсенал жорстких методів режиму Й.Сталіна, розпочала війну на сході України. Як кожна варварська імперія вона любить демонструвати символіку своєї «величі». Недарма на танках агресора, які вдерлися з «братньою любов’ю» на півдні України, майорять червоні прапори, які стали символом більшовицького терору. Не оригінальні й звички сучасного московського диктатора. На зразок Івана Грозного, який мав опричників, що сіяли страх та змушували до покори, нинішній тиран обзавівся кадирівцями.
Українці завжди викликали заздрість у ласого на чужі здобутки північного сусіда. Не маємо забувати, що імперія Романових, а згодом Леніна – Сталіна - Путіна ніколи не припиняла й не припинить спроб загарбати нас у різний спосіб від відкритого збройного нападу до лагідної русифікації. Адже це робилося не тільки валуєвським та Емським указами, а й доплатами «за обрусєніє краю», останній час за допомогою ширення масової культури серед простого населення й корупційного підгодовування українських урядовців, та й не лише українських.
Тому не має бути жодних сумнівів, що путінські окупанти це нащадки всієї репресивної системи ленінсько-сталінської надзвичайки, творців Голодомору, сталінського тотального терору, примусу до життя в «єдиному соціалістичному таборі» Чехословаччини, Угорщини, Польщі й т.д. І як нащадок СРСР, про що вони не забувають увесь час нагадувати, путінський режим має історично спокутувати весь комплекс репресій та загарбницьких дій «єдіной і неделімой» на всіх етапах її існування.
Хай якою б була міра нашої зацікавленості минулим, сучасне й майбутнє залежить від нас самих, від усіх громадян – українців, росіян, євреїв, поляків, татар, представників інших національностей – усіх, хто живе в Україні, хто вболіває за нашу державу, її добробут, мову, культуру, всіх, хто бажає бачити свою країну самостійною та європейською. Тож нам украй необхідно чітко усвідомити всі загрози, засвоїти уроки нашої історії та нарешті, позбутися ілюзій щодо мирного сусідства з імперією, хоч у які б шати вона перевдягалася.
