Роками після Другої світової війни на нашій тихій слобожанській вуличці регулярно повторювалося ось таке дійство. Похитуючись після кількагодинного застілля в місцевому шинку, додому повертався один сусід – ветеран війни, який пройшов її від початку до кінця. Добре підпитий, він, здавалося, вже не дуже орієнтувався на місцевості. Але неподалік від нашої садиби він раптом зупинявся й починав ніби з подивом роззиратися довкола. Місцева малеча, та й дорослі сусіди, висипали до парканів. Ветеран починав:
- Я воював! Я кров проливав!
Зненацька він обертався до будинку навпроти нашого і продовжував:
- А тут поліцай живе!
Далі йшла злива характеристик, які очевидці соромилися мені повторити.
Вихлюпнувши свої емоції, ветеран рушав далі. Тоді на вулицю вибігала дружина Д.П. – того самого колишнього поліцая, - і розпачливо волала:
- Людоньки, ми ж уже відбули своє, ми свою провину спокутували, доки ж нам це терпіти!
Людоньки мовчали, явно симпатизуючи словам ветерана.
Коли я підростав, ветерана вже не було на світі. А Д.П. і його родина жили, і жили, як на ті часи, непогано. Вони мали корови, сумлінно працювали, тримали своє господарство в ідеальному порядку. Тільки от сусіди їх уникали. Тавро зрадника залишилося на них назавжди, перейшло з Д.П. на всю родину. Мабуть, справді, держава реабілітувала Д.П. – до речі, до війни єдиного комуніста на нашій вулиці, - але його не реабілітувала громадська думка. Не реабілітували сусіди, кожного з яких болюче травмувала війна.
На тлі героїчного опору аґресорові ми нині намагаємося не помічати випадків слабкодухості, зради. Цих випадків і справді набагато менше, ніж можна було б очікувати з огляду на численний електорат проросійських партій у довоєнній Україні. Але вони є. Держава вже нагадала кільком колаборантам про неминучу розплату. Однак розплата не обмежиться судовим вироком. Суворішим за кримінальний суд буде суд народу – того самого народу, який нині переживає обстріли, вигнання, наругу окупантів, але стійко чинить опір. Зрадників очікує суспільний остракізм, і тоді вони вповні відчують на собі грізний сенс Шевченкового попередження:
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
А Юдина доля мала б нагадати їм і про невблаганність іншого, найбільш справедливого, але й суворого, - Божого суду.
архиєпископ Ігор Ісіченко
Харків, 24 березня 2022 р.
