І ще продовжуватиме приносити, адже остаточну й безповоротну перемогу над путінізмом і путіноїдами ми ще не отримали, до неї, вочевидь, поки що далеко. Існує й чимало загроз: від застосування хімічної та ядерної зброї путлєр-рейхом до неготовності колективного Заходу сприйняти розпад Росії внаслідок перемоги України у цій війні. Іноді навіть складається враження, що він цього не дуже й хоче.
Усе це так, але українці вже активно обговорюють перспективи нашої перемоги. Такі розмови, які нерідко переростають у справжні диспути й суперечки, відбуваються серед волонтерів і «самооборонців», у чергах до магазинів і аптек, у телефонних спілкуваннях із друзями та знайомими з інших міст, у ЗМІ. Попри деяку передчасність подібних дискусій, у цілому такий процес варто розцінювати як позитивний. І не тільки тому, що він підвищує рівень взаємної довіри у спільноті як один до одного, так і до інститутів країни, насамперед, до ЗСУ, а ще й через те, що саме такі процеси принципово змінюють країну, змиваючи з неї залишки колоніального минулого. Адже в толерантних дискусіях не лише народжується істина, а й формується діалогічність взаємин, поглиблюються контакти й комунікація в спільноті.
Не варто деяким нашим очільникам висміювати, а тим більше сердитись на так званих «диванних стратегів» та аналітиків. Сьогодні усі притомні українці є «диванними», «вуличними», «телефонними» тощо стратегами. Бо що кому болить, той про те й говорить. А ця війна болить усім українським громадянам. І доля України турбує кожного. Сьогодні можна сміливо стверджувати, що нарешті ми отримали повноцінне всеукраїнське громадянське суспільство, яке зароджувалось на українських майданах – островах свободи. Іноземні спостерігачі навіть зробили цікаві висновки про те, що українцям для самооборони потрібна своя Січ – свій острів свободи. Сьогодні цим островом, власне, материком, Державою Війська Запорозького, без перебільшення, стала вся Україна. Так, сьогодні ще є окуповані російськими фашистами українські міста і села. Але й вони демонструють чітку громадянську позицію, виходячи з голими руками проти озброєних путінських терористів відстоювати свою Україну.
Отже, маємо країну громадян, а не ідіотів у сенсовому розумінні цього слова. Відомо ж, що у давній Греції ідіотами називали тих представників полісу, хто не переймався суспільними інтересами. Ідіоти завжди були антитезою до громадянина.
Абсолютно праві ті аналітики, які стверджують, що ця війна принципово змінить нашу країну. І мова, звичайно ж, не про розбомблені російськими фашистами міста і села, хоча й вони зміняться. Мова про самих українців. На наших очах відбувається завершення процесу українського модерного націєтворення. В сучасній Україні в надрах національно-визвольної, вітчизняної війни йде й революційний процес. Можливо, на теренах нашої Батьківщини певною мірою завершується процес розгортання «недовиконаних» революцій. Тобто, таких революцій, цілі і завдання яких не були звершені в ході самої події, або після неї результати частково були «пущені в пісок». Принаймні, на наших очах відбувається зміна політичних еліт, олігархат частково самоусунувся (не в останню чергу через власну «відчайдушну сміливість» при втечі з України напередодні війни), частково свідомо усунутий від влади, бодай часткової (як то сталося з медведчуками, суркісами, й цілою ОПЗЖ).
Революція, як відомо, одним із основних завдань ставить зміну влади. Сьогодні це відбувається на наших очах, коли олігархат перестає керувати країною, і на її теренах утверджується реальне народовладдя, як то прописано у 5 статті Конституції України. Так, цей стан ще не можна вважати доконаним, але процес відбувається. Одним із головних акторів сьогодні є громадянське суспільство в країні. Воно ж є і головним чинником згуртування спільноти.
То куди ж, на думку українського громадянства, треба дійти Україні у боротьбі з агресором? Задавити звіра у його власному лігві, не дивлячись на втрати, як пропонує деяка частина наших співвітчизників? Як можна швидше піти на перемир’я, щоб зберегти максимальну кількість життів українських громадян? Повернути всі наші землі і зупинитись на цьому? Питання складні і тут на усіх нас – і владу, і армію, і громадянське суспільство – чигає багато небезпек. Вони теж обговорюються в суспільстві. Це і можливість переростання війни у вітчизняну з боку росіян при переході українською армією кордону РФ. І неможливість добити путінізм на його власній території через оборонний характер війни з боку України. На думку більшості, колективний Захід все одно ніколи не дозволить ЗСУ «дійти до рейстагу» під приводом перетворення України на агресора й окупанта у такому разі. Також мова йде й про «заморожування» конфлікту та постійну небезпеку існування поряд з тими, хто «может (і захоче!) повторить». Громадяни обговорюють також можливість повернути Донбас, бо з Кримом складніше. Є й пропозиції вигнати окупанта за кордони території України, досягнувши перемир’я за умови відведення російських військ на лінію станом до 24 лютого, а потім повернути Крим і Донбас, дочекавшись реального результату від дії введених санкцій тощо.
Коротше кажучи, громадянство України активно випрацьовує бачення свого найближчого майбутнього. І не варто його за це надто картати. Звичайно, подібними питаннями повинні практично займатись спеціалісти. Та в чому абсолютно правий президент Володимир Зеленський, ніхто нічого у таких складних питаннях не буде (та й не зможе!) вирішити без українського народу. Отже, толеруємо думки одне одного, зрештою у предметних діалогах-суперечках народжується істина. Справа за ціною її втілення в життя.
