Розмірковуючи, у спробі осягнути те, що відбувається у моїй рідній Україні, спало на думку порівняти, у світоглядному сенсі, ситуацію нав’язаної нам війни з сюжетом південнокорейського серіалу «Гра в кальмара», який нещодавно буквально захопив глядачів багатьох країн. Порівняння, звісно, умовні, висхідні точки початків і розвитків справжньої жахливої дійсності України та серіальних сюжетних ходів зовсім різні. Та все ж, головна інтрига має виразні паралелі. Матриця серіалу дивним чином накладається на матрицю реальності.
У серіалі, людській спільноті, що волею скрутних обставин життя, опиняється разом, пропонується божевільна гра на виживання, яку вигадав онкологічно хворий багатій. Він вирішив розважитися наостанок, перевіряючи у граничних, смертельних ситуаціях міць людської природи. Спільнота ця – певний зріз суспільства, з різними поглядами, ідеалами, розуміннями, принципами та чеснотами, об’єднана лише матеріальними проблемами, які примусили їх погодитися на жахливий експеримент. Члени цього різношерстого товариства повинні підкорятися наказам наглядачів і… виживати. Пам’ятаю справжній шок, коли стало зрозумілим, що після першого завдання на величезному полі залишилися лежати мертві учасники, які не змогли виконати його. Виявилось, що гра перестала бути грою… Наступила реальність збоченця-експериментатора, який узяв на себе право вершити й управляти долями людей…
Інший, сьогодні найвідоміший у світі, збоченець з хворобливими імперськими забаганками, сам собі призначив химерну, вигадану історичну місію й вирішив «втягнути в гру» велику, величну та вільну країну, підло скориставшись внутрішніми складнощами, пов’язаними з етапом остаточного утвердження національної свідомості, становлення нації. І ось, уже не у серіальній вигадці, а наяву бачимо полеглих на полях боїв і померлих в українських містах, які протистояли віроломному й підступному задуму безумця, вбитих невинних дітей. Його божевілля має потужну підпитку чисельної, безжальної військової машини та не менш безумних підданих, отруєних пропагандою до безтямності й втрати людської подоби.
Після виходу з СРСР, після болісного подолання зачаруванням радянською ідеологією, у нашої країни було безліч розбіжностей усередині. Ми весь час Незалежності світоглядно сперечались, якою мовою розмовляти, де наше місце в історичному процесі, як і що говорити, кому довіряти, яку партію підтримувати, в яку церкву ходити, що читати, яке мистецтво сприймати. У телеетерах, пишаючись свободою слова, давали можливість говорити замаскованим, але відвертим ворогам країни, відтак вони мали змогу вести свою ворожу пропаганду з телеекранів. Ми були толерантними до тих, хто поливав брудом владу й вказував лише їм відомий вірний поступ уперед, хто пропагував цінності сусідньої держави, хто насміхався над перемогами народних Майданів.
Ми мали всі блага демократії й користувалися ними несамовито, широко й без застережень. Шал своїх внутрішніх протиріч ми яскраво демонстрували північним сусідам, й у їхніх головах накопичувалися злоба, заздрість, ненависть… І не зрозуміло, з чого – упевненість, що вони можуть нас чомусь навчити…
Кожен з представників української влади різних періодів думав тільки про те, щоб підвищити власний рейтинг серед виборців, щоб виставити себе най-най… Кожен думав про себе, ніхто в глобальному сенсі – про Україну, головне побільше замазати брудом опонента, принизити та образити, довести власний найбільший патріотизм. Та лише на словах…
Великою мірою, наші протиріччя, певна нестабільність країни, розбрат і невдоволення, до того ж, завіряння внутрішніх диверсантів у владі та інших сферах, які пророкували у своїх таємних докладах – зустрінуть «освободітєлєй» з квітами, закріпило переконаність хворого безумця в тому, що Україна вже «дозріла», щоб впасти до ніг загарбників.
Та гадалося одне, а сталося зовсім інше.
Перед загрозою справжнього завоювання наша країна забула про внутрішні чвари й єдиним фронтом встала на шляху у ворога. Виразне твердження: «Армія – це дзеркало держави»! Так, у цьому дзеркалі сьогоднішня держава побачила свою основну та незламну опору, могутню силу, головний щит з незборимим бойовим духом. Навіть без допомоги союзників, воїни Збройних сил України стримують, протистоять, перемагають… Тому що знають, що б’ються за рідну землю, боронять своїх рідних, дітей, країну, щоб вона була вільною та не схожою на сусідню…
Увесь світ побачив, як убого й нікчемно, у порівнянні з нашими воїнами, виглядають солдати рашистської армії, здатні вбивати мирних жителів, ґвалтувати й мародерити! Наші – всі такі красиві й статні, хоч зморені й виснажені, але люті та горді! Їхні обличчя наче освітлені переконанням, власною гідністю, відчуттям тієї високої місії, яка лягла їм на плечі і яку несуть вони чесно та достойно. На них можна покластися в усьому, на їхній захист – уся наша надія, саме вони принесуть нашу Перемогу!
Сподіваюсь, що після неї, нашої Перемоги, головним у країні буде військовий! Не політик, не лідер думок, не журналіст, не артист, а воїн! Маю надію, що відійдуть у минуле часи, коли ветерани АТО отримували найгірші наділи землі, що була призначена по праву, а то й вона зовсім їм не діставалась, їхні сім’ї не одержували квартир, вони не мали належних пільг, повинні були просити достойне медичне обслуговування, а хамовитий водій маршрутки ніколи вже не дозволить собі сказати, що не повезе воїна безоплатно. А якщо посміє, інші пасажири, думаю, пояснять йому що й до чого…
Отож усі українці, усе суспільство вже переконалось, що виграти у божевільній грі з кремлівським карликом зможемо лише з нашою Армією, за якою станемо всім народом на підмогу. Борг свій віддаємо самовідданою підтримкою, допомогою, вірою, величезною любов’ю та пам’яттю… про всіх і кожного! Переможемо й будемо дбати, щоб надалі «дзеркало» нашої держави було чистим і невикривленим!
