Томаш Ґарріг Масарик — один із творців і президент першої демократичної Чехословацької Республіки. Tatinek Masaryk — «батечко Масарик» — так і нині говорять про Томаша Масарика чехи. Його гасло: «Правда переможе!» (цього принципу він дотримувався все життя), і нині прикрашає штандарт президента Чеської Республіки.
Томаш Масарик задавав тон політичного, громадського і культурно-громадського життя в міжвоєнній Чехословаччині. Йому і згуртованій навколо нього групі однодумців-членів уряду завдячує нинішня Чеська Республіка високими стандартами у ставленні до прав людини, демократичних свобод, функціонування демократичної держави.
Завдяки Масарикові в міжвоєнній Чехословаччині (1918 — 1939 рр.) було створено сприятливі умови для повноцінного життя іноземців, у тому числі — українських емігрантів. Після поразки визвольних змагань протягом 1919 — 1922 рр. на теренах Чехословаччини зібралось понад 20 тис. українських емігрантів, стверджують чеські, словацькі й українські вчені, зокрема Богдан Зілинський, Микола Мушинка, Степан Віднянський. Зрозуміло, хтось повернувся додому, хтось поїхав шукати долі далі на Захід, але переважна більшість залишилася.
За активної підтримки Томаша Масарика в Празі, а також у невеликому курортному місті Подебради — другому важливому центрі зосередження українців — завирувало життя. На початку 1920-х років у Празі розпочав роботу Український вільний університет (1921 р.), Український вищий педагогічний інституту ім. М. Драгоманова (1923 р.), Українська студія пластичного мистецтва (1923 р.), Музей визвольної боротьби України (1923 р.), в Подебрадах 1922 року відчинились двері Української господарської академії, розпочали роботу також численні видавництва, Українська гімназія і навіть Український сиротинець. 1924 року Канцелярія президента повідомила, що «президент Масарик призначив на Святу вечерю 10 тис. чеських крон для українських студентів», це — прихильність першої особи країни до емігрантів з України, в яких Масарик бачив значний людський, креативний та інтелектуальний потенціал для своєї країни (оригінал документу зберігається в Національному архіві Чеської Республіки в Празі).
Томаш Масарик особисто знав багатьох українських емігрантів, які осіли в Чехословаччині, зокрема вченого-хіміка, педагога, ректора Карлового університету в Празі (1902 — 1903 рр.) Івана Горбачевського, археолога, соціолога та дипломата Ольгерда-Іполита Бочковського, археолога, педагога, одного з перших дослідників Празького граду Івана Борковського, мистецтвознавця, історика українського театру, музейника та дипломата Дмитра Антоновича, літератора й перекладача, посла УНР в Чехословаччині Максима Славінського, мовознавця, етнографа й дипломата, професора україністики Карлового університету (1926 — 1939 рр.) Олександра Колессу та ін.
Завдяки хорошим умовам життя і праці Чехословаччина Масарика надовго, а багатьом назавжди стала другим домом. У Празі жили і творили поети Олександр Олесь та його син — Олег Ольжич, Юрій Дараган, Євген Маланюк, Оксана Лятуринська, Галина Мазуренко, Юрій Липа, Олекса Степанович, Леонід Мосендз, у важких умовах еміграції завдяки їм формувалася слава української «празької поетичної школи». Творили тут також художники і скульптори Василь Касіян, Михайло Бринський, Сергій Мако, Юрій Вовк, Галина Мазепа, Іван Іванець, Михайло Михалевич, Катерина Антонович, Василь Хмелюк та багато інших.
Ставлення Чехословацької держави до українських емігрантів, так само, як і до втікачів з Росії й Білорусі, з правового боку було виваженим і формувалось у руслі чинного міжнародного законодавства, що свідчить про те, що міжвоєнна Чехословаччина належала до країн з високим рівнем правової культури. Увага до реалізації прав національних меншим, серед яких українська належала до найбільших, будувалася на міжнародних правових угодах.
Громадянство в міжвоєнній Чехословаччині по суті отримали всі українські емігранти з тих, хто хотів цього. Умови отримання громадянства — особиста, бездоганна в правовому сенсі поведінка, яка не суперечить чинним законодавчим нормам, а також толерантність і лояльне ставлення до країни перебування. Громадянство отримали, наприклад, видавець і публіцист Євген Вировий, інженер-винахідник Олександр Ярошевський, видавець, бібліограф, засновник українського книгознавства Степан Сірополко, скульптор Кость Стаховський, архітектор Артемій Корнійчук, літератор, перекладач і стенографіст у парламенті Чехословаччини Іван Леонтович, письменниця Наталена Королева з чоловіком — письменником і графіком Василем Королівим-Старим та багато інших.
Низка українських емігрантів мали так звані нансенівські паспорти — міжнародний документ, який з 1922 р. видавала Ліга Націй, завдяки йому власники — особи без громадянства — могли жити в Чехословаччині чи будь-де за кордоном на законних підставах. Таке становище емігрантів з України влаштовувало, адже й після тривалого перебування на чеських землях багато з них все ще сподівалися повернутися на Батьківщину.
На жаль, треба зауважити, що ні «нансенівський» паспорт, ні навіть паспорт громадянина Чехословаччини не захистили їхніх власників від комуністичного терору. «СМЕРШ» розпочав чистки у Празі відразу після закінчення Другої світової війни — в перші травневі дні 1945 р. Жертвами «визвольної» місії стали Максим Славінськиий — найстарший із заарештованих, на той час уже 77-літній чоловік, який загинув від тортур у київській Лук’янівській тюрмі, президент Карпатської України Августин Волошин (загинув у московській Бутирській тюрмі у липні 1945 р.), голова товариства «Музей визвольної боротьби» Володимир Бірчак (загинув у концтаборі в Іркутській області 1952 року), один із найталановитіших архітекторів Праги Артемій Корнійчук (повернувся до Праги із концтаборів Сибіру й Мордовії 1955 року), міністр уряду Карпатської України Степан Клочурак (з концтаборів за Полярним колом повернувся 1957 року), дипломат, політик, державний і громадський діяч, представник Української Центральної Ради на Кубані Микола Галаган (з концтаборів Сиблагу не повернувся).
Серед відомих фактів про тих, хто конфліктував із чинним законодавством і кому відмовили у праві жити в Чехословаччині, був поет, драматург і культурний діяч Василь Пачовський. 1929 року за пропаганду української ідеї, у тому числі й публічне вживання хоронімів «Карпатська Україна», «Закарпатська Україна» та «Закарпаття», Василя Пачовського видворили з Чехословаччини. Адже нинішня Закарпатська область України в 1919 — 1939 рр. перебувала в складі Чехословаччини під офіційною назвою Podkarpatska Rus — Підкарпатська Русь, що унеможливлювало використання інших термінів.
Головні принципи законодавства першої Чехословацької Республіки Томаша Ґарріга Масарика лягли в основу нині чинного чеського законодавства. Завдячуємо цьому передусім Вацлаву Гавелові — творцю і першому президентові нової демократичної Чеської Республіки, який підхопив гасло свого великого попередника. Гавелівське гасло: «Правда і кохання переможуть», дехто вважав аж надто піднесеним, але після смерті Гавела його сучасники-чехи та іноземці переконались, як важливо за жодних обставин, і у в’язниці також, не зраджувати ідеалам.
Чеська Республіка надає міжнародну охорону (притулок) у відповідності з міжнародними зобов’язаннями, які випливають, зокрема, з Конвенції про статус біженців (1951 р.) та згідно із законом Чеської Республіки № 325/1999 «Про притулок». Притулок надається особам, яких переслідує режим на Батьківщині, яким загрожує небезпека життю чи з гуманітарних міркувань. Розглядає прохання і надає притулок в Чехії лише Міністерство внутрішніх справ, яке не зобов’язане погоджувати свої дії з жодним іншим державним органом.
За період 1990 — 2010 рр., тобто за 20 років незалежної Чеської Республіки, притулок в країни попросило 13 тис. 804 громадянина України, отримала його 171 особа. Серед останніх 2010 року притулок отримав колишній міністр економіки України Богдан Данилишин, 6 січня 2012 р. — Олександр Тимошенко, чоловік колишнього прем’єра України Юлії Тимошенко.
Притулок в Чехії 2011 року також отримав білоруський дисидент Алєсь Міхалєвіч — незаперечне свідчення того, що Чеська Республіка нині — цільова країна для тих, кого переслідує режим. За Масариком і Гавелом — чехи живуть у правді, яка перемогла і яка стала політичною силою.
