ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління) - це орган державного керівництва кінематографічною галуззю. Утворений в березні-квітні 1922 року (іноді вказують точнішу дату - 13 березня, одначе Роман Росляк, найавторитетніший дослідник історії ВУФКУ, стверджує: такої дати не існує, це сталося в період від середини березня до початку квітня). Суперважлива подія в історії не тільки власне українського кінематографа, а й України.
УКРАЇНА БЕЗ КІНО І УКРАЇНА З КІНЕМАТОГРАФОМ - ЦЕ ДВІ РІЗНІ ДЕРЖАВИ
Ну, такою вже є логіка історичного процесу - у ті десятиліття, коли у нас був український орган управління кінематографічною галуззю, продукувалися фільми і продукувалася Україна як така: її образ, її стиль, рефлексії щодо власної історії… У всі інші часи український кінематограф напряму підпорядковувався Москві, всесоюзним інституціям - і саме у ті десятиліття статус Української державності падав на рівень плінтуса.
Відтак стверджую безапеляційно: ті, хто наполягає на тому, що українське кіно часів СРСР є всуціль комунізованим, русифікованим, таким, що обслуговував потреби імперського центру, є або ж патентованими недоумками, або свідомими шкідниками. Треба розрізняти - у ті часи було кіно українське і кіно, яке справно служило тодішній системі, було частиною ідеологічної та політичної системи.
Ніколи не забуду, як 1990 року брав участь в одній із тодішніх галасливих дискусій, разом з кінорежисером і директором кіностудії імені О.Довженка Миколою Мащенком. На трибуні постав хтось із літераторів (прізвища не пригадую, його ім’я мені нічого не сказало) і упродовж півгодини теревенить про те, що українське кіно є виключно шкідливою для України інституцією. Ба більше, загрозою для її майбуття. Оскільки кіно є знаряддям одурманення мас в руках імперських сил… Тому - тут голос літератора кріпнув і сягав своїх емоційних вершин - усі зняті в Україні фільми треба просто викинути на смітник. Викинути й забути, як поганий сон. І більше цією єрундистикою не займатись. Є українська література, дякувати Богу. Та багато чого є. А Україна не оновиться і не здобуде справжньої незалежності, коли збережеться кіно і його вплив. А хто хоче дивитись фільми - хай їх дивиться: американські, французькі.
Даремно Микола Мащенко намагався говорити про націєтворчий потенціал кіно. Літератора підтримали із залу: геть, геть ваше кіно, не потребуємо!
Власне на той момент, 1990-й, ті антикінематографічні заклики потроху втілювались у цілком житейські сюжети. У 1988-му було ліквідовано Держкіно УРСР, яке заснували у 1963 році (до того кінематограф в Україні напряму підпорядковувався всесоюзному центру). Новостворений орган управління, очолюваний Святославом Івановим, багато в чому і спричинився до відродження національного кіно - період з 1963 по 1973 є справжнім розквітом кіномистецтва в Україні. Аналог тільки один - 1920-ті, десятиліття, коли існувало ВУФКУ!
Так от, 5 серпня 1988 року Держкіно УРСР ліквідували. Чому? Бо цього хотіли самі кінематографісти, у потрактуванні яких ця управлінська інституція виконувала суто цензорські функції - себто топтала свободу творчості. Та функція була справді присутньою і її треба було прибрати. Той випадок, коли з водою виплеснули й дитину. Керівництво кінематографом поклали на Міністерство культури, яке з цим вочевидь не впоралось.
Кінематографісти швидко зрозуміли свою помилку і заходились тиснути на владу. У підсумку Держкіно (під назвою Державний фонд української кінематографії, або Держкінофонд України) постало знову - що символічно у серпні 1991-го, одночасно з Незалежною Українською державою. Очолив нову інституцію чи не найвідоміший на той момент вітчизняний кінорежисер Юрій Іллєнко. І - за рік потому нове понищення: Держкінофонд ліквідовано. Логіка? Вона проста і, сказати б, дебільна: в Гамериці ж немає Держкіно, а кіно процвітає. А ми ж рівняємось на все американське.
Дорівнялись - упродовж двох десятиліть вітчизняний кінематограф фактично не підтримувався державою. Два кінематографічні покоління померли, так і не народившись. Не народилось і багато чого, що мало бути в державі. Був би кінематограф - і сама та держава була би іншою…
ОСОБЛИВОСТІ РОЗБУДОВИ
Та повернемось до часів ВУФКУ. Власне ще у 1918, в часи УНР, виникає перший спеціалізований орган керівництва кінематографом - секція Головного управління у справах мистецтв і національної культури, очолювана Людмилою Старицькою-Черняхівською. В серпні 1918-го усе це трансформується в Українфільм. Уже за більшовицького режиму створюється Всеукраїнський фотокінокомітет. І, зрештою, у 1922-му - ВУФКУ.
ВУФКУ - це передусім державна монополія, яка об’єднала всю кіногалузь: виробництво фільмів, кінопрокат, кіноосвіту в Україні та Криму (так!). Все це існувало до 1930 року, коли постановою Раднаркому СРСР українську кінематографію повернули в «імперське лоно», себто підпорядкували Всесоюзному кінофотооб’єднанню «Союзкіно». З тим разом було покінчено з культурною та політичною автономією України - жест, багато в чому суголосний нинішній військовій агресії Росії проти України. Тільки тоді обійшлося без танків і гармат.
Створення ВУФКУ було рішучою дією по концентрації зусиль на формування кіногалузі (фотопромисловість - так само, хоча про неї згадують рідко). Бо доти кінематограф перебував у приватних руках й відтак не піддавався контролю з боку держави. А тут яка не яка, хай і в складі трансформованої Російської імперії, а держава, культурна складова якої мусила випрозоритись, дістати належний вплив. Бо інакше - навіщо та держава, без інструментів впливу на колективну свідомість?
Відтак націоналізуються ательє та кіноконтори Єрмольєва та Ханжонкова в Ялті, кіностудії Гросмана, Харитонова та Борисова в Одесі, ательє Іванова в Києві. Кінематограф це ж промисловість, кінофабрики, технології, кіноплівка, зрештою, на якій і знімали фільми. А власної плівки не було. Намагаються налагодити співробітництво з Туреччиною (цікаво, ця країна - як і нині - перебувала в стані симпатиків України), західноєвропейськими виробниками кіноплівки.
Власне, виробництво фільмів і стає можливим після налагодження, у 1923 році, постачання, головним чином з Німеччини, плівки та необхідних хімікатів. Хоча економічна розруха, посилена блокадою СРСР (ну, так як це відбувається нині з Росією), давалася взнаки. Одначе ж НЕП (Нова економічна політика) призводить, зокрема, до того, що ВУФКУ отримує монополію на кінопрокат. Прибутки ростуть, а з ними і можливості розвитку галузі.
Фільмовиробництво зосереджується головним чином на Одеській кінофабриці, почасти на Ялтинській. Цього мало, то ж будують Київську студію (від 1957-го - імені О.Довженка). Формуються й інші творчо-виробничі комплекси, розбудовується кінопрокат та кіноосвіта, засновуються кіновидання, найпомітнішим з них був журнал «Кіно», очолюваний Миколою Бажаном.
Коротше кажучи, саме завдяки ВУФКУ виникає власне український кінематограф. Не філія московських інституцій, а самостійний культурний центр, покликання якого - творення нації, її світогляду, її культурного генофонду. Усе те, що рішенням московського центру у 1930-му вирішили, кажучи мовою сучасних імперців, «денацифікувати». Одним із елементів тієї денацифікації було нищення - фізичне чи духовне - митців, тих, хто витворював кіномистецтво України. Коли хто не зрозумів, на українських літераторів, митців завжди чекає розправа імперського монстра, який не вибачає жодних проявів національної, культурної самості. Жодних ілюзій з цього приводу, жодних!
ШТУРМОВЕ ДЕСЯТИЛІТТЯ
А в українське кіно 1920-х років закликали багатьох літераторів, фотографів, художників... Саме вони й творили кіно. Скажімо, Олександр Довженко був художником, а оператор Данило Демуцький прийшов з фотографії. Письменник Юрій Яновський став художнім керівником Одеської кінофабрики, до роботи залучили багатьох майстрів слова – Миколу Бажана, Михайля Семенка, Петра Панча, Гео Шкурупія та інших (так само було в 1960-ті!). З театру прийшли актори, а найвидатніший і найпопулярніший з них, Амвросій Бучма, так захопився кіно, що заради нього на кілька років залишив театр “Березіль”. І навіть композитори, хоча „Великий німий” здебільшого обходився імпровізаціями таперів.
Одним із найсерйозніших завдань було завоювання масового глядача. Для цього треба було опанувати традиційні жанри – комедію, мелодраму, пригодницький фільм, детектив. Професійно опанувати! До прикладу, 16 фільмів (в тому числі короткометражних) зняв за час своєї роботи на Одеській кінофабриці Петро Чардинін. Кращим з них вважається “Укразія” (1925), картина пригодницького жанру із вдалими акторськими роботами і упевненою, професійною режисурою. Фільм на багато літ уперед визначив традицію оповіді про радянського розвідника, якому доводиться діяти у ворожому оточенні.
Одне із зобов’язань будь-якої притомної культури - орієнтування мистецьких пошуків на подолання національного Хаосу, створення (а чи реанімація) моделі національного ж Космосу, упорядкованого, “системного”, “домашнього”. Чи не вперше це виявляється у двох фільмах – “Два дні” Георгія Стабового та “Звенигора” Олександра Довженка (обидва 1927 року).
Подією 1920-х років стала також картина Георгія Тасіна “Нічний візник” (1928). Амвросій Бучма зіграв тут роль візника Гордія Ярощука. За панівної тоді схеми “маленька людина” мусила неодмінно включитися у війну усіх проти всіх. У Тасіна й Бучми йдеться про інше. Звичайна людина, яка живе своїми земними клопотами, ніяк не бажає революційних пертурбацій, вона воліє лишатися у звичному й прекрасному плині повсякденного життя.
Дивовижним був творчий шлях Олександра Довженка. 1926 року він прийшов на Одеську кінофабрику цілковитим кінонеофітом, а вже у 1930-му, опісля «Звенигори», «Арсеналу» і «Землі», його визнають у Європі, у світі одним із «живих класиків» кіно.
У Довженка багато в чому суголосний із Шевченком погляд на Україну, оскільки в останнього так само «перетворення України, кульмінація її перехідного обряду переноситься в майбутнє” (Г.Грабович). Важливо також, що з усім цим пов'язано і цілком певне уявлення про саму роль, місію поета, митця. Поета, який витворює візію прийдешнього, проект українського мпйбутнього. Проект, який дещо парадоксальним чином кореспондувався з більшовицькою утопією щодо близького настання “золотого віку”.
Картина світу в цілому та проблема вибору потужних світоглядних та власне культурних стратегій постає і в ранніх фільмах українського скульптора і кінорежисера Івана Кавалерідзе. Національне буття України представлено у своїй стереоскопії й протяжності – мова про картини “Злива” (1929 р.), “Перекоп” (1930), “Штурмові ночі” (1931), “Коліївщина” (1932).
БУДИТЕЛІ І ОБНУЛИТЕЛІ
І це лишень кілька штрихів до здобутків українського кіно часів ВУФКУ. А в 1930-ті роки - під орудою московського центру - усі ці напрацювання доволі швидко стираються з культурної карти. Практично всі! А власне українське кіно набуває якихось зденаціоналізованих, усереднених рис. Так це тривало, повторюю, до 1960-х років, коли з постанням Держкіно (хоча, зрозуміла річ, це був не єдиний чинник прогресу) українське кіно змінюється, і радикально. На світ з’являються «Тіні забутих предків», «Камінний хрест», «Вечір на Івана Купала», «Совість» та багато інших фільмів світового класу. Фільмів - будителів українства.
Про 1990-ті і «нульові» я написав вище - кіно справді «обнулили». То була доволі ефективна, треба визнати, спроба пригнітити енергетику нової держави. І хіба ж випадково, що з появою нової версії Держкіно України, відродженого 2011 року, з різким підвищенням підтримки державою кінематографа виникає і нове вітчизняне кіно. А з ним синхронно, хоча й не відразу, звичайно, нова якість української держави. Яку творить суверен - громадянин, той самий, який так безстрашно захищає нині свою державу, свою Вітчизну. І який хоче бачити в екранному дзеркалі свій труд, свою творчість щодо нових політичних і світоглядних реалій.
Тому коли ще почуєте від когось, що українське кіно не потрібно, що його треба кудись «злити» - знайте: перед вами класичний ворог - України і українців.
А сьогодні давайте згадаємо добрим словом тих, хто починав формувати, а власне творити українське кіно тоді, на початку 1920-х. Слава їм і добра пам’ять наша!
