Прокинувшись від обстрілів і бомбардувань, чимало людей поспіхом зібрали валізи й рушили якомога далі від небезпеки. Дехто перебрався з міст до сіл, частина – на захід країни, чимало жінок з дітьми виїхали на чужину. Загалом з 24 лютого кордон перетнули майже чотири мільйони українців. Ісландія, Естонія, Німеччина, Чехія, Польща та навіть Нова Зеландія – рятуватися від війни рушали й за океан. Як ставляться до переселенців європейці і як вживаються українці за кордоном?
«ЧОЛОВІК ПЕРЕЖИВ НІМЦІВ, А ЗАРАЗ ДО НИХ ЖЕ ПОЇХАВ ВІД НАПАДУ «БРАТНЬОГО» НАРОДУ»
Евакуація під час війни за кордон – для матерів з дітьми, молоді чи літніх людей – справа нелегка, та і їхати в далеку дорогу світ за очі наважуються не всі. Олександр Іванович з Харкова не побоявся самотужки перетнути кордон на 91-му році життя! Чоловік пережив німців, а зараз до них же поїхав від нападу «братнього» народу.
«Мій свекор, якому 91 рік, власними силами пробився з Харкова до Берліна. На вокзалі він звернувся до людей, попросив зателефонувати родичам у Німеччині, – поділилася Вікторія й розповіла, що Олександру Івановичу вдалося знайти житло в люблячій німецькій родині. – Йому не лише дали кімнату, а й вирішили готувати, прати та допомагати в усьому. Дякуємо громадянам Німеччини, які в цей жахливий час війни та страждань мають змогу прийняти біженців з України», – написала жінка у німецькій групі на Facebook.
Фото Вікторія Сотнікова
Публікація у мережі сколихнула сотні читачів. Не зміг пройти повз і в’єтнамець з Франкфурта: «Чоловік подзвонив до мене на месенджер, сказав, що хоче перерахувати кошти та надіслати свекру подарунок. Від грошей я відмовилася, а от подарунок якраз забрала з пошти. Це ноутбук». Жінка поділилася й причиною благородності небайдужого – у Харкові на ринку працювало чимало в’єтнамців, які через війну втратили роботу. Тож тепер, за словами Вікторії, вони мають повне уявлення про війну в Україні й хочуть допомогти переселенцям на нових місцях.
Українка Вікторія Сотнікова з родиною в Німеччині вже 15 років. За її словами, німці не були готові приймати переселенців. У тимчасових прихистках, м’яко кажучи, не дуже комфортно, тоді як місцеві приймають українців досить приязно. До речі, вперше в історії. «Це прецедент для Німеччини – родини біженців живуть у родинах німців. Так не було з біженцями з Іраку, Пакистану, Афганістану. Для них робили соціальне житло. Міжродинне житло – вперше для двох народів», – написала в себе на сторінці Таїсія Балакіна.
«ВОКЗАЛ У БЕРЛІНІ – УКРАЇНСЬКИЙ»
Таїсія також рушила до Німеччини, де зустріла сотні своїх земляків. «Фактично вокзал у Берліні – український», – каже жінка. Українка розповіла, що жити під вибухами в Ірпені, згодом під обстрілами в Березівці, і врешті прокидатися від сирен у Житомирі уже не змогла: її ресурс вичерпався. Однак замість надокучливого співчуття в Європі неочікувано для себе зустріла щирість і теплоту.
«Цікаво, що я не бачила до українців жалю. І це дуже приємно. До нас теплота, радісні зустрічі й допомога відпочити, зорієнтуватися, – ділиться жінка. – Ніколи б не подумала, що німці такі сонячні».
«Почати спільний шлях з подругою вирішили зі Львова», – розповідає мати двох дітей з Києва. Наталя Корнієнко рушила на кордон з Польщею у середині березня. «Поляки зустріли з привітними усмішками й цукерками для дітей. На польському боці нас чекали волонтерські намети з теплою зупою, канапками, чаєм-кавою, солодощами, одягом, іграшками», – продовжує Наталя. Перепочивши, автобусами подорожні безоплатно добралися до пункту прийому біженців у місті Любича-Королівська. Там переночували в облаштованому спортзалі місцевої школи, а за дві доби на них чекав літак до Ірландії.
Турботу, за словами Наталі, переселенці у Дубліні відчувають одразу. «Офіцер запитує, чи маєте де зупинитися, розповідає, що одразу на місці вам виготовлять PPSN-код, дадуть телефонну картку та виділять житло», – каже жінка. За спеціальними столиками видають дозволи на проживання, пояснюють права й можливості в Ірландії, реєструють для виготовлення PPSN-кодів. У Ірландії це щось на кшталт ідентифікаційного коду – унікальний номер, який надає доступ до соціальних послуг, інформації, освіти, медичного страхування. Ця карта потрібна й для соцвиплат – першу можна буде отримати разом з виготовленою картою у поштовому відділенні. Сім’ям тут виділяють спеціальне житло, зокрема, у готелях.
«На фото – світанок з вікна готелю в містечку Оранмор, неподалік Ґалвея, – показує Наталя ірландські пейзажі. – Сюди ми приїхали після понад трьох діб добирання з України».
«ЗА ТРИ ДОБИ – ЧОТИРИ КРАЇНИ»
«Ми виїхали з дітьми з України 2 березня, коли рашисти вже зайшли в Мотижин», – ділиться з читачами Дар’я Сухенко. Туди, за словами жінки, вони прибули з Києва на другий день війни. А вже на сьомий – подалися за кордон.
«Три доби ми їхали до Італії. 19 годин у дорозі за кермом з маленькими дітьми – це тільки перша доба. За три доби – чотири країни. З однією валізою, куди я, як у тумані, закидала все, що бачила. Але не закинула головне – свій дім, свою душу, всіх, кого люблю», – написала Дар’я.
Фото Дар’я Сухенко
Її з дітьми прийняли родичі друзів у Італії. Держава поки не була готова до прийому біженців – про «сприяння та захист» тих, хто змушений рятуватися від війни в Україні, італійський уряд прийняв рішення аж 15 березня. «І поки тут ще не знають на державному рівні, що робити з українцями, самі італійці приносять дітям одяг, іграшки, пригощають нас стравами за своїми сімейними рецептами. Розпитують, співчувають і підтримують», – каже Дар’я. Та в спокійному закордонні не витісняє сум за Батьківщиною: «Хай як би тепло й смачно було, ми знаємо, що скоро повернемось до рідного Києва, додому».
