«Вавилон'13» – неформальна група документалістів, до якої входять відомі українські режисери та оператори. Вони розпочали свою діяльність коротким відео "Пролог", записаним на Михайлівській площі ввечері 30 листопада 2013 після розгону студентів на Майдані. Фактично «Вавилон'13» стали головними хронікерами Революції Гідності, створивши десятки короткометражних фільмів, а також, згодом, повнометражні картини “Сильніше ніж зброя” та “Євромайдан. Чорновий монтаж” і телецикл «Зима, яка нас змінила».
Гурт залишився активним після вторгнення росії на Донбас і в Крим, і, тим паче, зараз.
Я попросив співзасновників і чинних учасників об'єднання – режисера та сценариста Володимира ТИХОГО, режисерку Юлію ГОНТАРУК, оператора Юрія ГРУЗІНОВА – відповісти на такі питання:
1) З чого для вас розпочався «Вавилон'13»?
2) Який найбільш яскравий спогад для вас пов'язаний із роботою в групі в дні Майдану?
3) Як «Вавилон» змінив ваше професійне життя?
4) Що ви робите зараз?
ВОЛОДИМИР ТИХИЙ
1) Як тільки Мустафа НАЙЄМ закликав вийти на Майдан 21 листопада, того ж вечора ми вирішили, що як творчі люди не повинні залишатися осторонь. Обговорювали різні ідеї, але 30 листопада, коли студентів розігнали, ми просто зрозуміли, що досить розмовляти. Прийняли резолюцію, зібрали техніку, сіли на мікроавтобус, приїхали на Михайлівську площу й почали знімати людей, які зібралися там, які розповідали, чому вони сюди прийшли – так з'явився перший фільм «Пролог». Вийшло чудово. Відбувалося щось велике, могутнє, безпрецедентне. Люди прийшли, подолавши страх, і від цього отримали шалений імпульс адреналіну, тому «Пролог», хоча триває лише три хвилини, є насиченим, енергійним. Того ж ранку я домовився, що нам дадуть приміщення у Будинку кінематографістів. Так з'явився штаб, почали люди приходити, привозити техніку. Все виникло стихійно, на волонтерських засадах. Зняті фільми випускали на Фейсбуці й на youtube.com. Окремо задіяли – дякувати Богу, мали зв'язки – новонароджене Громадське телебачення, яке показувало наші свіжі роботи.
2) Коли дивився смерті в обличчя. Думаю, у всіх під час Майдану це було. Адже розгорталася глобальна трагедія у високому, античному значенні. Але й зараз постійно себе ловлю на думці, що я знову - частина фантастичної метаморфози. Ось ми їздили знімати Києвом, і це неймовірна енергетика. Ти бачиш хлопців на блокпостах, ти відчуваєш їх, вони відчувають тебе, окрема історія з паролями… Це як гра, в яку ти грав у підлітковому віці, але раптом вона стала реальною. І майбутнє знову невідоме – точно як у дитини, яка живе лише цим моментом. Головне – бути тут і зараз. Ми всі, дорослі люди, опинилися в цьому стані. Вся Україна зараз перебуває в стані дитини, яка грає у смертельну гру. І майбутнє непрогнозоване. Хоча ми, українці, звісно, молодці і робимо все, аби перемогти.
3) Тут ідеться не так про професійну діяльність, як про зміну ставлення до того, що робиш. Власне, тоталітарне суспільство виховує свого роду егоїзм. Щоб чогось досягти, ти маєш стати фаворитом якоїсь людини влади, від якої залежить все. Чи це партія, чи фінансові структури. В Україні склалася така ось гідра – політика плюс гроші. І абсолютно нормально було опинитися при дворі.
Але Майдан абсолютно змінив цю ситуацію. Настало розуміння того, що є цінності, які не можна продавати чи купувати. У нас усіх з'явилося набагато більше впевненості в тому, що ми робимо.
4) Зараз ми знову мобілізувалися і ми у певному процесі. 14 березня відзначали календарний день українського добровольця. Це свято існує вже кілька років, але сьогодні воно особливо актуальне. Тому ми кинули клич, щоб усі охочі 14 березня за допомогою смартфона зафіксували кілька епізодів свого життя, завантажили відео до мережі та надіслали посилання нам на е-мейл. З цих відео буде змонтовано повнометражний фільм, який розповість про Україну світові. Окрім цієї мозаїки сюжетів, там є і 3 центральні історії. Перший герой – активіст та депутат Ігор ЛУЦЕНКО. Друга – модель і співачка Даша АСТАФ'ЄВА, яка щодня волонтерить на кухні. Третій – ветеран Євген ДИКИЙ. Він вчений, полярник, пройшов війну на Донбасі, а зараз – один із координаторів та ідеологів Територіальної оборони. Сподіваюся, скоро буде чітке розуміння того, як має виглядати цей фільм.
Ми, люди культури, маємо допомогти народити образ сучасного українця. Інакше опинимося в ситуації Афганістану, роздробленого на племена.
ЮЛІЯ ГОНТАРУК
1) Я особисто знала всіх батьків-засновників і це було після побиття студентів. Ми зібралися на Михайлівській площі та подумали, чим ми могли б допомогти революції. Вміємо знімати – значить, допоможемо саме цим. То був наш протест, документальний активізм. Ми зробили штаб у Будинку кіно. Хтось приніс камеру, хтось звук, хтось ноутбук, щоби монтувати. Вранці та вдень знімали, вночі монтували, спали на підлозі, чергували. Це одразу стало частиною мого життя.
2) Дуже врізалась історія, коли ми приїхали знімати до Донецька, до селища Роздолівка, щоб зняти будинок тоді ще президента Януковича. Там така тарковщина була: все сіре, собаки гавкають, гола зимова земля. І ця хата – розбита, занедбана, збудована батьком Януковича, Федором. Ми зустріли сусіда, який знав і Федора, і Віктора. Він розповів, що Янукович приїжджає на цвинтар з ескортом машин, а сюди ніколи не заглядає. Для мене це яскравий образ: немає патріотизму, тому що він навіть до свого коріння так ставиться. Ми змонтували фільм та думали: завантажувати його чи ні? Було таке відчуття, що якщо ми не виграємо революцію, то всі сядемо. Було трохи страшно, а з другого боку – навіщо ми тоді все це робимо? Потрібно вже йти до кінця. Відео врешті-решт стало дуже популярним.
Кілька разів було таке, що їду до Будинку кіна, а дорогою мені дзвонять і кажуть, що буде облава, ми евакуюємо вінчестери… Тобто страшнувато, але це був справді рух. Він нас тримає разом і досі.
3) Абсолютно змінив. Я якраз тоді закінчила університет імені Карпенка-Карого й була переконана, що лишуся режисеркою ігрового кіна, дебютувала із короткометражкою «Алкоголічка». Але я не розуміла, за що хапатися. І ось реальність внесла корективи. Стало ясно, що я маю цю реальність фіксувати, світ документалістики відкрився для мене і я досі в ньому, хоча зараз написала вже нарешті сценарій ігрового фільму.
4) У мене була міжнародна версія мого повнометражного дебюту "Залізна сотня", але я відчувала, що ця історія має закінчуватися не так. Я за головними героями стежу з 2015. Вони воювали на Донбасі, потім повернулися у мирне життя і я за ними стежила, і ось усі 3 мої герої знову пішли воювати. Ось той самий, потрібний фінал, зараз я ним і займаюся. Життя знову робить сюжет за мене, але не знаю, добре це чи ні, бо ти заручниця обставин.
Коли почалася війна, я провела 3 дні у метрі з мамою, потім під обстрілами вивезла її із сестрою, приїхала до Львова та зробила у ньому офіс «Вавилона». Працюємо як другий штаб, знімаємо та розповсюджуємо ролики, робимо субтитри, щоб люди у світі знали про нас. Знову є відчуття одного дихання у нас усіх. Знаємо, що робимо та навіщо: те, що залишиться нашим дітям.
ЮРІЙ ГРУЗІНОВ
1) Тоді 30 листопада 2013 я просто пробігся по всіх точках конфлікту, по всіх місцях подій. Ми зрозуміли, що треба робити бюро, бо у пресі тиша, а народу на Михайлівській площі вже десятки тисяч. Зустрів Ваню САУТКІНА (київський режисер та художник – ДД), Юлю Гонтарук, Володю Тихого, ми взяли камеру та пішли знімати перший ролик. Потім у Вані у майстерні його змонтували. Отак усе почалося.
2) "Вавилон" дав мені все. На момент приходу я був режисером монтажу. Я з 16 років працював на телебаченні, але, зрозумівши, що телевізор мені нецікавий, пішов у кіно. «Вавилон'13» застав мене в той момент, коли рамки режисера монтажу я переріс, і ось з'явився шанс - знімати кіно. Завдяки цьому я багато років працював із Ярославом ПІЛУНСЬКИМ (український документаліст – ДД), із Сергієм МИХАЛЬЧУКОМ (відомий оператор, лауреат Берлінале – ДД). Ми мали хорошу документальну базу, яка мені дозволяє і зараз робити кіно. Рамки "Вавилона" дуже великі, щоб за них вийти.
3) Коли ти вперше знімаєш убиту людину і не боїшся взагалі нічого (Юрій Грузінов став першим, хто задокументував смерть Сергія НІГОЯНА 22.01.2013 – ДД). На Майдані, на Грушевського людей стріляють, там жерсть. І ти не божеволієш тільки тому, що дивишся зроблену тобою картинку, дивишся в цей маленький екранчик і це твій світ, в якому ти й живеш насправді.
4) Що зараз роблю – не скажу (сміється).
На даний момент кіно відійшло на другий план, більше хочеться, щоб світова спільнота наскільки це можливо побачила те, що реально відбувається. Тому що ми знову стикаємося з тим, що достовірної інформації немає. Настав знову час "Вавилона" як альтернативного джерела інформації. Тому що офіційні зведення насправді відрізняються від того, що є.
Але це інформування не новинне, а задля підтримки наших хлопців та співгромадян. Комунікація із людьми. Те, чого немає у ЗМІ. Журналіст прибіг, зняв 2 інтерв'ю, 3 перебивки та втік. А нас цікавлять люди, їхні душі, те, що відчувають, кажуть, бачать.
